У результаті впливу грецької філософії і праворозу-міння римське правознавство перетворилося в науку. На відмі­ну від грецьких знань про право, римське правознавство було сконцентровано на конкретних питаннях правової практики у силу назрілої необхідності обслуговування високорозвиненої еко­номічної системи господарства з жвавою торгівлею і судноплав­ством, розвитком договірних інститутів. За кілька століть до н. є. воно пройшло шлях від jus sacrum (божественне, сакральне пра­во) до jus civile (цивільне право). Відмінною рисою римської правової науки стало яскраве втілення етики стоїків.

Початок світської юриспруденції відповідно до переказів по­в´язано з ім´ям Гнея Флавія (І ст. до н. е.), його збірником «Jus civile Flavianum» (цивільне право Флавія), що використовувався у цивільному процесі.

У міру витиснення правових інститутів республіканського пе­ріоду, що відбувалось в епоху принципату, у Римі усе більшу силу набирав досвід учених-правознавців. Імператорська влада мала потребу у фахівцях, яких вона могла постійно викорис­товувати як своїх помічників. Величезне значення для зміцнення позицій вчених-правознавців, а також і самого правознавства мали заходи римського імператора Августа про надання най­більш авторитетним юристам права проведення судових експер­тиз (jus respondendi). У практичному сенсі це означало, що ви­сновки (responsa) саме цих юристів мали чинність закону і пред´являлися в суді. У них же містилися і різного роду ко­ментарі до цивільного права. Діяльність юристів з вирішення правових питань включала respondere — відповіді на юридичні питання приватних осіб; cavere — повідомлення потрібних фор­мул і допомога при укладанні угод; agere — повідомлення формул для ведення справ у суді.

До числа найвідоміших юристів періоду ранньої імперії на­лежали Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і Модестин (II — III ст.). Пізніше, у V ст. спеціальним законом про цитування юристів положенням цих п´яти юристів була надана законна сила. їх твори стали важливою частиною кодифікації імператора Юсти-ніана (Corpus juris civilis) — Зводу римського цивільного права.

Людське право (jus) розумілося римськими юристами як пра­во природне і звичаєве право, закон (lex), що включав едикти магістратів, рішення сенату, право юристів, установлення прин-цепсів, конституції імператорів і т.д. У складі діючого права в Римській імперії юристи виділяли три частини: природне пра­во, право народів і право громадян.

Природне право (jus naturale) вони поширювали на всіх жи­вих істот — всі народжуються вільними. У людському суспільс­тві, за Ульпіаном, до його установлень відносились передусім шлюб, сім´я, виховання. Вимогам природного права підлягають всі інші частини права.

Право народів (jus gentium) — загальне всім людям, право, яке природний розум встановив між усіма людьми. Право наро­дів юристи тлумачили як правила міждержавних відносин, нор­ми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами. Це забезпечувало взаємодію і взаємовплив норм цивільного права і права народів, що захищало приватні і дер­жавні інтереси римлян. За нормами права народів заборонялися всі угоди з ворогами. Захоплений римлянами ворог втрачав свою правоздатність і ставав рабом. Суворо дотримувався імунітет послів і посольств, у т. ч. послів ворога.

Право громадян або цивільне право (jus civile) регулювало від­носини між вільними римлянами на основі звичаєвого права, законодавства народних зборів, преторського права. «Цивільне право, — відзначав Ульпіан, — не відокремлюється цілком від природного права чи права народів....Таким чином, наше право є або писаним, або неписаним, як у греків; із законів одні напи­сані, інші ненаписані».

Власне сутність права теоретично точніше сформулював юрист Павел. «Слово «право», — пояснював він, — вживається в де­кількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, яким є природне право. В іншому зна­ченні «право» — це те, що корисно всім чи багатьом у якій-небудь державі, яким є цивільне право». Приписи права — «жити чесно, не чинити шкоди іншим, кожному надавати те, що йому належить». Таким чином, право в праворозумінні римських юри­стів набуло значення справедливості, правди (justitia) і рівності, еквівалентності (aequi) як загальних принципів природного права.

Юриспруденцію Ульпіан визначав як науку про справедливість і несправедливість — «пізнання божественних і людських справ, знання справедливого і несправедливого».

Вимоги відповідності права справедливості поширювалися на всі джерела права, у т.ч. і на закон (lex). Звідси характерне для римських юристів визначення закону. За Папініаном, «за­кон є предписания, рішення мудрих мужів, приборкання злочи­нів, чинених навмисно чи по невіданню, загальна обітниця дер­жави». Тут підкреслюється не тільки загальноімперативність, загальнодержавний характер закону, але і момент належного від­повідно до праворозуміння стоїків. Самим поширеним афориз­мом римських юристів був: «Dura lex, sed lex» («Суворий закон, але це закон»). Імператив (веління) права як справедливого права так формулював Модестин: «дія (сила) права: повелівати, забо­роняти, карати». Його відповідність началам, принципам права ч^сто підкреслювалася юристами. Так, Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Протиріччя принципам права не може мати юридич­ної сили. Цю думку розвивав і юрист Юліан: «Тому, що встано­влено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юриди­чному правилу». Вона використовувалася римськими юристами в детально розроблених правилах і прийомах тлумачення права. Не «суворе право», прив´язане до закону, а право, що спираєть­ся на «добру совість», справедливість, тобто моральні принци­пи, не тільки буква, але і дух закону, як помітить Г. Гегель, — ось що додало римському праву його неминущого значення.

Право в Стародавньому Римі поділялося на приватне і публі­чне. За знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відно­ситься до положення держави, приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі предписания права природного, права цивільного і права народів.

Основну увагу юристи приділяли приватному праву. Вирішу­ючи суперечки з цивільних справ, юристи розмежували види угод, розробили форми позовів, договорів, заповітів, визначили повноваження власника й інших суб´єктів права, правовий ста­тус особистості і т.д. Саме приватне римське право стало осно­вою для розвитку європейського права. А система права, що склалася в Стародавньому Римі, зіграла виняткову роль у стано­вленні громадянського суспільства в країнах Європи.

До вивчення публічного права римська юриспруденція звер­нулася в І—II ст., коли правознавці, що одержали привілей офі­ційного тлумачення закону, виступили на підтримку імпера­торського режиму. У публічному праві вони проводили ідеї необмежених повноважень принцепса, передачі йому законода­вчих функцій, розробили правове положення святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття вла­ди (imperium), громадянства і ряд інших інститутів державного й адміністративного права.

Висока юридична культура римської юриспруденції, юридич­ної техніки і та роль римських юристів, яку вони зіграли своїм детальним обґрунтуванням інститутів і норм діючого права, по­яснюють і рецепцію римського права, його принципів юрис­пруденцією країн континентальної Європи, величезний вплив римських юристів на наступний розвиток правової думки. Рим тричі «підкорив» світ: перший раз своїми легіонами, що поста­вили Італію в центр тодішнього «orbis terrarum» — кола земель, омиваних Середземним морем; вдруге — своїм правом, рецепі-йованим Європою; втретє — християнством. Велич римського народу виявляється не стільки в тім, що він узяв, скільки в тім, що він роздав, писав Марк Антоній.