Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про зако­ни», «Про обов´язки».

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цице­рон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епі-кур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато при­хильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»).

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оп-тиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако­нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли­вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнс­тва трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейт­ралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада та­їть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджуєть­ся в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних — олігархію. Повновладдя народу, на ду­мку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до «божевіл­ля і сваволі юрби», її тиранічної влади — охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами насе­лення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Досто­їнства змішаної форми державного правління — у правовій рів­ності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів — по­вноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народ-*них зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівно­вагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов´язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до осо­бистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. «Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, — а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише най­кращих людей, — то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей...Тим більше, що сама природа вла­штував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слаб­кими, але й ці останні охоче коряться першим». Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям пану­вання над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий». Досвід мину­лого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. «Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує».

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він ра­див вивчати науки про державу і право — «такі науки, що змо­жуть зробити нас корисними державі». Служіння їй — «сама сла­вна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов´язок».

Обов´язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слі­дування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не пови­нен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і пода­вати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: «при захисті свободи громадян немає приватних осіб».

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відпо­відає природному праву. Такий закон «є закладений у природі ви­щий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і за­бороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була засно­вана», її справжнім джерелом і носієм природного права є люд­ський розум («розум є закон»), загальний для божества і люди­ни: «ми, люди, повинні вважатися зв´язаними з богами також і законом». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону».

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення бла­гого закону і дурного, права від безправ´я, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість («ми наро­джені для справедливості») і схильність любити людей. Справе­дливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу вла­сність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливо­го і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущо­го — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий право­вий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його ім´я було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н. є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну істо­рію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як суб´єкта права і держави, про природне право і закони при­вернуть увагу багатьох наступних мислителів.