В останній третині IV ст. до н. є. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза давньогрецької державності ви­разно проявилася й у вченнях Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341—270 р. до н. є.) — послідовник Демокріта, автор багатьох філософський творів, засновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінності його етики — задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Сво­бода трактується як відповідальність людини за розумний вибір свого способу життя. Розумний же вибір лежить поза суспіль­ним і політичним життям.

Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпе­ка досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розумінням змісту свобо­ди зв´язане і епікурівське трактування держави і права як догово­ру людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, — пише він, — є договором про корисне — з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди...» Тут справедливість виступає як природне пра­во, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливості, висту­пають як публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індиві­да. «Закони, — вважав Епікур, — видані заради мудрих, — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла». Тут переконаний індивідуаліст виступає супротивником крайньої демократії, влади «натовпу». Власне, це — філософія індивідуалізму.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на Увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки.

Зенон (біля 336—264 р. до н. є.) з Кітіона на о-ві Кіпр, засно­вник школи стоїцизму, який навчався, зокрема, у філософів платонівської Академії.

Відповідно до філософії Зенона над світом панує необхід­ність (або Фатум). Світобудова управляється нею, долею і бо­жественним розумом. Необхідність, доля у вченні стоїків висту­пають як «природний закон» («загальний закон»), який «має силу і велить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, а непокірного тягне». По суті стоїки розвивали доктрину природного права. Витоки права вони виво­дили з самою природою закладеного порядку. Так, учень Зено­на Хрісіпп приводить наступне судження: «Неможливо відшу­кати який-небудь інший принцип чи яке-небудь інше джерело справедливості, крім як даного нам самим Зевсом і Природою. Коли ми хочемо що-небудь сказати про добро чи зло, то як початкові крапки будь-якого нашого міркування всякий раз по­винні служити Бог і Природа». Усе, що не відбувається у світі, заздалегідь визначено і тому зовсім не підвладне впливу з боку людей. Свобода їх волі виключалась. Таке основне кредо пред­ставників цього філософського напрямку.

Важливим поняттям у вченні Зенона виступає поняття мети. Метою розумної людини є доброчесне життя, відповідне природі, природним законам. Слідування людини неписаному закону, з яким він узгоджує свої вчинки, є обов´язок. Діоген Лаертський повідомляє: «Зенон перший вживав слово «обов´язок», тому що він вивів його зі слів «те, що личить» — обов´язок є «дія, властива природним створінням». Поняття обов´язку, долгу знецінювало сенс і роль родини, шлюбу, особистого життя. Благо держави ці­нувалося вище блага індивіда. Стоїки заявляли, що доброчесна людина не зупиниться перед тим, щоб принести себе в жертву державі. Отже, альтруїзм несумісний з індивідуалізмом.

Відштовхуючись від універсального характеру природного за­кону, Зенон і його учні розвивали космополітичні погляди на державу: всі люди і за своєю природою, і за законом світобудови — громадяни єдиної світової держави (космополісу), громадя­ни Всесвіту. Рабство не має виправдання. Любов до себе подіб­них _ вимога вищого закону. Хто віддаляється від однієї люди­ни, віддаляється від усього людства, тому що усі рівні за природою, обдаровані розумом і свободною волею. Відповід­ність природного зв´язку людей загальному закону світобудови, на думку стоїків, є підставою і причиною справедливості в спіл­куванні людей. Вона грає в їх вченні роль нормативно значу­щого принципу і критерія для держави, її законів. Стоїки висту­пали за їх неухильне дотримання. Ідеї давньогрецьких стоїків пізніше розвивали римські стоїки.

Вчення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і по­літичного діяча Полібія (біля 205—128 р. до н. е.). Автор знаме­нитої «Загальної історії в сорока книгах» розвивав вчення Пла­тона, Аристотеля і їх послідовників про державу, її походження й еволюцію, форми, лад, виклав історичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані на­чала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних дія­чів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Давньогрецький історик не заперечу­вав і впливу видатних діячів на історичні події, долі народів.

Полібій стверджував: подібно до живих організмів усяке су­спільство проходить у своєму розвитку чотири стадії — заро­дження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспіль­ства трактується як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються».

Слідуючи Платонові й Аристотелю, Полібій вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві. Залежно від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризу­ється спокоєм, гармонією відносин між правлячими і підлегли­ми, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але за наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Так, первісний вождь, цар, «що ви­ділився з юрби своєю силою і відвагою», з часом перетворюєть­ся в тирана (особливо псується царська влада його спадкоємцями). Тиранія — час упадку влади, беззаконня, сваволі, який люди шляхетні і відважні не бажають переносити. За підтримки на­роду вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочат­ку її правителі піклуються про загальне благо, але поступово перероджуються в олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, пияцтво й обжорство.

Успішний виступ народу проти олігархів приводить до демо­кратії, де при житті першого покоління правителів високо ціну­ються рівність і свобода. Але поступово юрба, що звикла году­ватися за рахунок чужих подачок, вибирає собі у вожді демагога, а сама усувається від державних справ. Демократія вироджуєть­ся в охлократію. З погляду коловороту державних форм охло­кратія є не тільки гіршою, але й останньою ступінню в зміні форм. При ній «панує сила, а юрба, що збирається навколо вождя, здійснює вбивства, вигнання, переділи землі, поки не здичавіє зовсім і знову не знайде володаря і самодержця». Так історичний коловорот державних форм замикається і з´єдну­ється знову з висхідним.

Нестійкість простих форм держави, хоча і правильних, де втілюється лише одне начало, згодом вироджується, що приво­дить Полібія до висновку: «Безсумнівно найдосконалішою фор­мою слід визнати таку, у якій з´єднуються особливості усіх форм, пойменованих вище», тобто царства, аристократії і демократії. Головну перевагу змішаної форми правління він бачив у забезпе­ченні стійкості, довговічності держави, запобіганні переходу до перекручених форм правління. Таким найкращим устроєм, на його думку, вирізняється римська держава. Стійкості держави тут додають повноваження «трьох влад» — влади консулів, сена­ту і народу, що виражають царське, аристократичне і демокра­тичне начало. Правильним сполученням і рівновагою цих влад Полібій пояснював велич і могутність Римської імперії.

Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманний і праву. Етичні норми поведінки, що зародилися серед людей у про­цесі розвитку людського суспільства, закріпилися в звичаях, які, у свою чергу, з утворенням держави закріпилися в законах. Він ви­хваляє «добрі звичаї і закони», що «вносять доброчинність і помі­рність у приватне життя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість».

Висновки

Отже первісні архаїчні міфологічні уявлення про право і державу часів Гомера, Гесіода змінив філософський під­хід «мудреців», Піфагора, Геракліта, Демокріта, раціоналізм со­фістів, логіко-понятійний аналіз Сократа, Платона, емпіріко-науковий (в значній мірі) — Арістотеля, історико-політичний —

Полібія.

Кожен період давньогрецької політико-правової думки по­значений послідовним, логічним розвитком і збагаченням теорії пізнання, знань про природу, зміст, принципи і функції права, держави. Уявлення про право як справедливість, про справед­ливий суспільний устрій, сформоване ще в «гомерівський» період, було збагачене грецьким філософами, особливо Арістотелем. Вже піфагорійцям держава уявлялась ідеалом, якщо в ній панують справедливі закони. Вчення Сократа, Платона, Арістотеля, грець­ких стоїків, Полібія — величні вершини античної філософії.

Уявлення про природне і волеустановлене право, права лю­дини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих зако­нів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та ін. вплинуть на наступний розвиток вчень про право і державу. їх фундаментальні ідеї визначили магістральний роз­виток європейської цивілізації, стали основою сучасної гуманіс­тичної традиції.