Література і мистецтво Стародавньої Греції донес­ли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. їх встановлення пов´язувалося з волею богів-олімпійців на чолі з Зевсом.

У поемах Гомера (VIII ст. до н. є.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіо­да (VII ст. до н. є.) — «Теогонія», «Труди і дні», на яких вихову­валося багато поколінь еллінів, Зевс виступає як верховний за­ступник загальної справедливості, суворо караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, права). При цьому право розуміється як сукупність індивідуальних (не­рівних, залежно від достоїнств і заслуг) прав, освячених принци­пом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкре­тизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Гесіод відстоює ідеали патріархального (додержав-ного) устрою, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних установлень призводить, за словами Гесіода, до того, що «прав­ду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував як перекручення уявлень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода чітко розрізняли право за природою (божест­венно-природне право) і право за людським встановленням — но-мос. Надзвичайно плідні ідеї благозаконня (Евномії), розрізнення природного і позитивного права були сприйняті і розвинуті на­ступними поколіннями давньогрецьких мислителів.

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особ­ливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII— VI ст. до н. є.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клео-бул і Хілон. їх мудрість — сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких афоризмів і виразів («гномів»): упоряд­кований поліс — це дотримання законів; «Корися законам»; «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших»; «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не раніш, ніж сам навчишся коритись»; «Не задовольняйся покаранням зло­чинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зе­лень молоду» та ін. Як бачимо, смисл афоризмів — у повазі до законів, їх стабільності, схвалення моральної переваги. Афори­зми мудреців пережили століття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638—559 р. до н. є.) реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі — поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демократія», у/ Серед давньогрецьких мудреців виділявся іПіфагор (біля 580— 500 р. до н. е.), «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справедливості, за філосо­фом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром — за до­бро, злом — за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців — поліс, у якому панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність — висока чеснота; закони — ве­лика цінність. «Батьківські звичаї і закони» піфагорійці проти­ставляли схильності до законодавчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина за сво­єю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тільки знаючими, але й гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і начальстволюбивими». Мета виховання і управління — в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симет­рія прекрасні і корисні, безладдя й асиметрія ж потворні і шкід­ливі».

Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих, знаючих, а не родової знаті. їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всяко­го й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво пре­красно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грецьких ми­слителів, у т. ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

Помітне місце в історії античної думки займає вчення Гера-кліта (біля 530 — біля 470 р. до н. є.) — знаменитого філософа діалектика. Походив він з аристократичного роду міста Ефес. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і законо­мірність — всезагальний Логос (усекеруючий розум), голос кос­мічної справедливості, об´єктивний закон Всесвіту.

Життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідува­ти Логосу. Цей всезагальний закон — джерело людського закону, його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий ре­зультат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління ду­ховної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий». «І волі одного покора — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, за­конів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і ти­пах політичного правління.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відріз­нялися від демократичних поглядів Демокріта (біля 460—370 р. до н. е.). Походив він зі знатного роду. З раннього дитинства і до глибокої старості Демокріта не полишала пристрасть до пі­знання, він був енциклопедичним вченим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав Демокріт, люди поступово, під впливом неста-тків, слідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського жит­тя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси — недоскона­лість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодав­ства. «Те, що вважається справедливим — не є справедливе: не­справедливо ж те, що противно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» гро­мадян і служить її «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — треба вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись біль­ших почестей, ніж йому лйчить, і не захоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, — найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі — усе в благополуччі, коли вона гине — все гине». Апологія демократично влаштованої держави перед­бачає рішення проблеми благоустрою держави як співтоварист­ва вільних людей із правовим порядком.

За Демокрітом, єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознака істинної демократії. їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі докори в загальній бід­ності при демократії він відводив запереченням: «Бідність у де­мократії настільки ж переважніше так званого благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще рабства». Був противником безправ´я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він реко­мендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнс­тва: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть дер­жавні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лесто­щі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуччю поліса.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроє­не життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомо­гти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчинність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони — «дурна вигадка», що «му­дрець не повинен коритися законам, але жити вільно», що «для мудреця відкрита вся земля, адже світ — батьківщина для висо­кого духу». Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що приносить шкоду і зневажає справед­ливість. Той, хто це робить, зберігає при всякому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писа­ний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали значне поширення серед ан­тичних мислителів уже за його життя і вплинули на розвиток політико-правової думки.