Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій, разом з тим від­різняється надзвичайною традиційністю в розвитку соціально-економічних і політичних інституцій, релігій, філософії, укладу життя. «Ніде, крім Індії і Китаю, не було дійсної безперервної цивілізації», — відзначав Джавахарлал Неру. Ця безперервність, традиційність характерна і для права, основних принципів по­літики. Вона відбилася в багатющій ранньоіндійській літера­турі — «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (II тис. до н. е.), в релігійно-філософському трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (IX—VI ст. до н. е.). Ведійські тексти («Веди» — священні знання) відображають релігійні погляди і міфологічні уявлення давніх індійців, їх політичний устрій, по­всякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка від­билась у численних морально-правових збірниках (дхармасутри і дхармашастри), складених відповідно до ідеології брахманіз­му — стародавньої релігії Індії, що виникла у арійських племен, коли в них утворилися різні сослов´я. Серед цих збірників най­більшу популярність набули «Артхашастра» (IV—III ст. до н. є.) і «Закони Ману» (II ст. до н. е.), складені жерцями (брахмана­ми) на основі древніх текстів і норм звичаєвого права. Які най­більш важливі політико-правові елементи вчення брахманізму?

По-перше, Світ, природа і суспільство згідно з брахманіст-ською концепцією підлягають світовому закону (рта), установле­ному вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає місце і правове становище кожного стану (варни) у суспільстві, кож­ної людини в них^Вже в «Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволюди-ни Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатрієв — з рук, вайшь-їв — зі стегон і шудр — з ступенів. Хоча члени усіх варн вважа­лися вільними (раби — поза варн), дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєнноначальники, воїни) були па­нуючими, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залеж­ними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установ­лення Брахмою, керуюче значення брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважа­ються одушевлені, ...між людьми — брахмани».

По-друге, за «Законами Ману» усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі — вічному моральному закону, долгу, тлумачен­ня змісту яких належить виключно брахманам. «Саме народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на зем­лі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як не на­несення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не озна­чало рівноправність варн — у них різні права і обов´язки. У «Ма-хабхараті» відзначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у вищу касту бра­хманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті», як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і кротість.

Піо-третє, вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і «Законах Ману» відведено покаранню. Бу­дучи сином божественного владики, покарання (данда) у своє­му земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою». «Закони Ману» містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот. «Покарання — цар... Якби цар не накладав безустанно покарання на тих, хто заслуговує його, більш сильні засмажили б слабких, як рибу на вертелі,., ніхто не мав би вла­сності і відбулося б перемішання вищих і нижчих. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». У «Махабха-раті» відзначалося: мудрі, тобто брахмани, вважають покарання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. Нерівність прав і обов´язків членів різних варн означає і їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання. Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари.

По-четверте, політичним ідеалом брахманізму була своєрід­на теократична держава, де цар править під керівництвом жер­ців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допо­могою таких ідей брахмани боролись за свою політичну гегемонію в суспільстві.

По-п´яте, давньоіндійські правові збірники містять практич­не керівництво з державного управління, політики. Така «Артхаша­стра» (Наука політики, Наука про державний устрій), припису­вана мудрому брахману Каутиль´ї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «за­кон, заснований на істині», який охороняється суворими пока­раннями. Однак принципом державного управління називаєть­ся «артха» — користь. Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шля­ху до суспільного порядку, про застосування витончених засо­бів державної політики, про судочинство, правила й обов´язки державних чиновників і т.д. У розділі «Про основи держави» на­звані і розкриті основні елементи держави: государ, міністр, сіль­ська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Ідеал государя — підлеглий жерцям, має високе похо­дження, щасливу долю (справи вдаються йому з легкістю, без особливих зусиль), визначений розумом, справедливістю, прав­дивістю, щедрістю, сильною волею, відсутністю у своєму ото­ченні осіб негідних. Цими й іншими чудовими якостями (допи­тливість, здатність учитися, хоробрість, красномовність, веселість і т.п.) він навертає до себе людей. Це був помітний крок у фор­муванні світської доктрини держави, політики, законодавства, що усе більше вивільнялася з морально-релігійних пут. Не випа­дково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індій­ським Макіавеллі.

Така політико-правова суть брахманізму в релігійно-філо­софських і правових збірниках Стародавньої Індії.

Пануюча брахманська ідеологія викликала неприйняття і кри­тику з боку засновника буддизму в VI ст. до н. є. Сиддхартхи Гаутами, прозваного Буддою (Просвітлений). За легендою, мо­лодий царевич, зіткнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став мандрівним аскетом, болі­сно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, до нірвани. Доля лю­дини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істи­ни і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постій­не самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.

Таким чином, у буддійському вченні зроблено поворот від Бога до людини. Вона може вибирати: бути вільною «через усві­домлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усьо­го злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.

Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності людей у сус­пільному житті. «Не по народженню треба вирізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їх», — підкреслюється в буддій­ських писаннях. Заперечувалася і думка про Бога як верховну особистість і морального правителя світу, першоджерело зако­ну. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлу­мачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом приро­дну закономірність, природний закон («Вічний Закон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, стверджує: шлях законності — шлях справедливості, істини, добра.

Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет брахманів, їх притязания на ідейне і політичне керівництво суспільством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об´єднанням Індії в III ст. до н. є. буддизм був визнаний державною релігією. Буд­дійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бір­му, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму.