Всесвітня історія вчень про право і державу — скла­дова частина духовної культури людства, що сконцентрувала величезний політико-правовий досвід минулого, підсумки дослід­ження проблем свободи, права, держави, політики, законодавства. Задача цієї дисципліни — познайомити студента зі змістом і істо­рією найбільш значних теоретичних концепцій права і держави, що справили вплив на їх наступний розвиток. Вивчення цих тео­рій і їх зв´язку із сучасними проблемами права і держави допома­гає глибокому розумінню і правильному рішенню останніх.

Предметом цієї наукової і навчальної дисципліни є історія виникнення і розвитку теоретичних знань про право, державу, політику, законодавство, історія політичних і правових теорій. Тобто — історія розвитку право- і державознавства.

Політико-правові теорії в найбільш розробленому, закінче­ному вигляді часто називають «вченнями». Вчення — сукупність ідей, концепцій, доктрин, теоретичних положень якої-небудь галузі знань; система поглядів якого-небудь ученого чи мисли­теля. Ідея (грец. idea) — концентрований вираз нового рішення чи способу, шляху до вирішення якої-небудь проблеми, її трак­тування. Концепція (від лат. conceptia — розуміння, система) — формула вираження основної установки вчення, керуючий тео­ретичний принцип рішення якої-небудь загальної теорії.

Поняття «політико-правові вчення» основані на тісному вза­ємозв´язку проблем держави і права, що не означає другоряд­ності права. У значній частині вчень на першому місті стоять саме проблеми права. Вони по-новому вийшли на перший план в Нові часи — часи становлення громадянського суспільства і тих вченнях, які обґрунтовували юридичну рівність людей, їх права і свободи, відводячи державі роль гаранта цих прав і сво­бод (Дж. Локк, І. Кант, Р. Ієрінг та ін.). Разом з тим, в історії було немало вчень, що приділяли великої уваги прблемам полі­тики і держави (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс а ін.).

У системі юридичних наук і юридичної освіти історія вчень про право і державу є самостійною науковою і навчальною дис­ципліною, історичною і теоретичною одночасно. Цим вона відріз­няється від історії і теорії права і держави як різних, хоча і спорід­нених, взаємозалежних дисциплін. На відміну від них вона вивчає не історію політико-правових інститутів, законодавств чи теорію держави і права, а історію їх теоретичного пізнання, історію розвитку політико-правової думки.

Відносно до історії держави і права історія вчень про них ви­ступає як історико-теоретична наука, а відносно до загально­теоретичних наук — переважно як історична, орієнтована на вивчення історії політико-правових теорій, закономірностей ви­никнення і розвитку теоретичних знань про право, державу, по­літику, законодавство. Тому учбовими планами передбачена по­слідовність у вивченні цих дисциплін: спочатку вивчається теорія держави і права, — загальнотеоретичні положення про основні правові й державні явища, поняття і категорії, вітчизняна і все­світня історія держави і права, а потім вже історія їх теоретичного пізнання, прогресу теорії держави і права в курсі історії політи­ко-правових вчень. У свою чергу, цей курс є важливою переду­мовою для глибокого вивчення і засвоєння наступних курсів — філософії права, політології, соціології, галузевих юридичних дисциплін. Серед теоретичних та історичних дисциплін в юри­дичній науці вона грає суттєву роль як важлива історико-теоре­тична передумова розвитку сучасного правознавства, вирішення ним назрілих теоретичних і практичних проблем.

Без історії нема теорії. Вивчення історії вчень про право і дер­жаву актуально вже тому, що вони тією чи іншою мірою пов´я­зані із сучасними проблемами правознавства, державотворення. Мислителями минулого вже давно знайдені концептуальні, а ча­сто й альтернативні рішення багатьох проблем права, суспільст­ва, політики, і їх теоретичні положення та висновки мають не­минуще значення. Так, ще давньогрецькими філософами були визначені природа, основні форми, ознаки, функції і механізми держави, сутність права і його роль у суспільстві, розвинуті римськими юристами і закріплені в римському праві. Безперечна й очевидна актуальність висновків Демокріта, Сократа, Б.Спінози про демократію, міркувань Аристотеля про перевагу «середнього класу» як умови міцності державного ладу, про по­передження злочинів Володимира Мономаха і Чезаре Беккаріа, про зв´язок права, моралі й етики у філософії Іммануїла Канта, Григорія Сковороди і т.д. Політико-правова думка завжди була спрямована на з´ясування генези, суті, закономірностей, тенден­цій і перспектив розвитку права, держави, суспільства. У цьому полягає еврістична («відкривальна») функція і значення історії вчень про право і державу для інших юридичних наук.

її значення полягає й у тім, що вона досліджує і відображає процес вироблення теоретичних знань, понятійного апарату, юридичного інструментарію, яким сьогодні оперує право- і державознавство. Так, значним досягненням давньоримської ду­мки було створення самостійної науки — юриспруденції. Рим­ські юристи ретельно розробили великий комплекс політико-пра­вової проблематики в галузі загальної теорії держави і права, понятійний апарат окремих юридичних дисциплін і їх інструме­нтарій — цивільного, державного й адміністративного, криміна­льного, міжнародного права.

Історія вчень дає можливість зрозуміти важливість і значен­ня права і держави в духовній історії людства, усвідомити по­стійну роботу людської думки, її постійний пошук оптималь­них, ідеальних форм державно-правової організації життя народів. Протягом усієї людської цивілізації це прагнення за­лишається постійним і визначальним: ідеї про право, як мірило справедливості, про верховенство закону, про державу як опти­мальну форму узгодження інтересів усіх членів суспільства.

І останнє. В сучасній Україні утверджується ідеологічний плю­ралізм, долається одномірність мислення і підходів до вирішен­ня нагальних проблем нашого суспільства. Звідсіль зростає і зна­чення історії політико-правових вчень як школи альтернативного мислення, теоретичного вирішення політико-правових проблем. Курс дає студенту можливість набути глибоких юридичних знань, формувати власний юридичний світогляд, що ґрунтується на знанні різних підходів і концепцій у вивченні права і держави. Висока правова культура неможлива без засвоєння важливих складових частин всесвітньої духовної культури людства, багатства ідей правової і політичної класики. Давні народи називали історію наставницею життя, шанобливо відносячись до накопи­ченого інтелектуального і практичного досвіду, визнаючи їх тео­ретичне і виховне значення. І сьогодні політичні і правові ідеї ми­нулого живлять сучасну політико-правову думку, правлять одним із критеріїв істинності наукових висновків. Отже, без їх знання не може бути висококваліфікованого правознавця.

Історія вчень про право і державу — дисципліна юридична. Однак крім юристів значний внесок у її розвиток внесли пред­ставники інших гуманітарних наук, і насамперед філософи — Пі-фагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристо­тель, Конфуцій, Т. Аквінський, Т. Гоббс, Дж. Локк, I. Кант, Г. Гегель та інші. Вплив на розвиток теоретичних знань про пра­во, державу, політику мали також історики — Полібій, Н. Ма-кіавеллі, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський та ін., письменники і поети -- А. Данте, Б. Констан, Вольтер, Т. Шев­ченко. Своєрідність підходів до політико-правової реальності, тео­ретичних проблем цих мислителів збагачувало теоретичні знан­ня, понятійний апарат правової науки, її логіку і методологію. Співвідношення історії вчень з іншими юридичними і неюриди-чними науками відображає взаємозв´язок історичних, теорети­чних, філософських аспектів проблем права, держави, політики.

Завдання даного курсу — дати академічні знання студентам з історії розвитку теорії права і держави. Виходячи з потреб і за­питів нинішнього часу, вітчизняного правознавства учбовий курс містить матеріал переважно з історії всесвітньої і вітчизняної політико-правової думки. Вивчення й засвоєння його змісту по­требує знання методології цієї науки і учбової дисципліни.