Мудрість вчення Ісуса Христа і святих апостолів підво­дить нас до думки про значення і роль християнського етике­ту в практичному вихованні людини впродовж усього її життя.

За вченням святих отців Церкви, що тлумачили вихо­вання дітей у дусі християнського благочестя, наголошува­лося, що найважливіший час у житті людини — це час вихо­вання, адже він вирішує долю людини не тільки на все жит­тя, а й на цілу вічність.

Найретельніше видатні мужі Святої Церкви трудилися над опрацюванням норм і правил християнського етикету, ко­рисних для виховання дітей. Найліпшим посібником у справі виховання є вчення Ісуса Христа й Апостолів, бо в ньому міститься все, що потрібно для духовного зростання і шля­хетного життя.

У вченні Спасителя й Апостолів ясно і повно пропону­ються норми й правила християнського етикету, що дійшли до нашого часу в писаннях святих отців.

Керовані любов´ю до Бога, стародавні християни спря­мовували всі свої зусилля в справі виховання не так до зем­них, минущих цілей, як до імені Бога. За їхніми уявленнями, діти суть застава, довірена вихователям і наставникам Бо­гом, і храм Божий, що має бути святий (Св. Іоанн Златоуст. Бесід. 9 до Євр. послання 36). Вихователям християнський етикет наказував сувору відповідальність за опоганення і по­рушення святості. Відповідальність, що керувала у справі ви­ховання дітей, грунтувалася не на рабському страху, що зму­шував людину діяти проти волі, без сердечного налаштуван­ня, без належної уваги й ретельності, а виникав зі щирої й святої любові до Бога і дітей.

У настановленнях християнського етикету також акцен­тувалася увага вихователів на те, щоб вони керувалися лю­бов´ю, яка, очищуючи й підносячи природну любов до дітей, часто сліпу й безрозсудливу, запобігала б спонуканням зов­нішнім і, навпаки, тріумфувала б над природними спонукан­нями серця. Святі батьки церкви ставили запитання комусь із батьків: "Чи можна сказати, що ти любиш дітей своїх, коли все дозволяєш їм для їхнього задоволення? І самі відповіда­ли: "Ні!" Тому що тільки тоді ти будеш істинно любити їх, коли станеш віддавати перевагу над ними Ісусу Христу і лю­бити їх у Тому, Хто дав їх тобі любити. Якщо ти чуєш, що вони лихословлять, і мовчиш, ти — не батько"´.

Метою християнського етикету було виховання дітей для Бога. Ім´я Спасителя діти всотували в себе ще з материнським молоком. Разом із поняттям про Спокутувача, дітям при­щеплювали вчення: "Про таїнства віри, правила християнсь­кого етикету, про єдиного Бога, силу смиренності й чистої любові до Бога і взагалі богоугодного життя" (Св.Амвр. про обов´яз. юнак. гл. 17, 18, 19, с 11). В обов´язки дітей входи­ло: наслідувати Господу в смиренності, пошані до батьків і старших, виявляти терпіння, прощати образи, виявляти скромність, мовчазність, добродійність, цнотливість.

Християнський етикет тісно пов´язаний із процесом осві­ти і виховання розуму. Святе Письмо було першою навчаль­ною книгою з християнського етикету: "Якщо ви хочете, — говорили вчителі Церкви батькам, — щоб ваші діти слухали­ся вас, то привчіть їх до Слова Божого". Душа, призначена бути храмом Божим, має привчатися слухати й говорити ли­ше те, що збуджує й підтримує віру в Бога. Не дорогоцінні камені й не шовкові шати мають бути предметом любові для дітей, а Божественні книги. Після божественних книг радили давати їм для читання твори святих отців.

Глибока обізнаність отців Церкви у філософії, історії, при­родничих та інших науках показують, що й самі вони не були далекі, й дітей не хотіли відчужувати від ученості. Тому в ба­гатьох училищах і родинах дозволяли дітям учитися поезії, музики, філософії, опановувати мови та інші корисні науки. Св.Василій Великий радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори письмен­ників, із яких можна мати певну користь і повчання для душі. При цьому особливо радив читати Гесіода, Гомера, Феогні-да, Продіка й узагалі тих поетів і письменників, що хвалять чесноту і гудять порок.

Про моральне виховання дітей християни піклувалися куди більше, ніж про їхнє зовнішнє щастя. "Ми маємо думати пе­реважно про те, як зробити дітей своїх благочестивими і доброчесними", — казали вони. Св.Іриней стверджував: "...все, що ми вивчаємо в дитинстві, неначе вростає у нашу душу й тісно поєднується з нею... не на папері, а в серці..." (Ириней. Apud Evseb 1.5.18).

Предметом уваги вихователів стосовно дитячого серця було те, щоб до добрих, природних потреб і налаштувань серця, зокрема почуття істини, добра і краси прищепити си­лу благодаті, придушити в ньому вроджений потяг до зла й охоронити його від шкідливих сторонніх впливів. Видатний український мислитель Памфіл Юркевич писав: "...настрої та схильності душі, що визначаються її загальним почуттям, слу­гують останній щонайглибшою підставою наших думок, ба­жань і справ: "як невизначувані, ледве всвідомлювані перші засновки, вони взасадничують усі наші погляди у житті, як і всі наміри й учинки". Ці самі істини відкриває нам біблійне вчення про серце як місце народження думок, бажань, слів і діл людини. Фізіологія відзначає у головному мозку фізичні умови, від яких залежить діяльність душі, натомість священні автори вказують нам безпосереднє, моральнісно-духовне дже­рело цієї діяльності в цілісному й нероздільному настрої та схильності душевної істоти. Наші думки, слова й діла є пер­винно не образи зовнішніх речей, а образи, або вирази за­гального поняття душі, породження нашого сердечного на­строю. Звичайно, у буденному житті, сповненому турбот про перебіжну дійсність, ми надто мало звертаємо уваги на цей задушевний бік у наших думках і вчинках. А проте лишається правильним, що все, що ввіходить у душу ззовні, за допомо­ги органів чуттів і головного мозку, перероблюється, зміню­ється й дістає свою останню й постійну вартість завдяки особ­ливому, окремо визначеному сердечному настрою душі, й навпаки, ніякі дії й збудження, що йдуть від зовнішнього сві­ту, не можуть викликати в душі уявлень або почувань, якщо останні несумісні з сердечним настроєм людини. В серці лю­дини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини".

Вихователі прищеплювали дітям потребу і почуття добра, що згодом розвиваються у християнську любов до Бога і ближ­нього свого, що шануються як предмети Божественні.

У християнському етикеті розвиток почуття краси й за­доволення природженої потреби серця у високому і прекрас­ному починалося, а для багатьох і завершувалося спогля­данням, вивченням і засвоєнням предметів Божественної ві­ри (читанням молитов, священної поезії, співом Давидових псалмів і християнських гімнів), і це не було долею обраних, а поширювалося геть на всіх. Музика, живопис, красномов­ство, поезія, зодчество, що слугували прикрасами храмів і засобом чи то до вияву, чи то до порушення благочестивих порухів серця, були для дітей і вдома, і в училищах, колед­жах, ліцеях водночас предметом вивчення й вправляння.

За канонами християнської етики мистецтво мало: / бути найчистішим і піднесеним;

•  не перетворюватися на плід розкошів, на предмет насо­лоди, на іграшку примхливого й розпещеного смаку;
•  висувати за мету, з одного боку, представлення Бо­жественної краси подібно до картин Леонардо та Ра-фаеля у речових, тільки її гідних етикетних формах, і виражати благочестиві відчування християнського сер­ця, а з іншого —слугувати священним знаряддям бла­гочестя і Церкви;
•  бути засобом пробудження й підтримки благочестя;
•  бути на заваді оспівуванню суєтності, безумства, брех­ні, марнослів´я й пихатих помилок нечестивих людей, котрі не пізнали благодаті Божої через Ісуса Христа, яка саме й звільняє нас від тіла смерті. Та найбільше слід було страшитися розпусти там, де її беззасте­режно рекламують, казав Св. Амвросій. Чи не конче актуальними і живими є й досі ці слова!

Під впливом християнської етики не лише мистецтво, а й ігри дитячого віку спрямовувалися й підживлювалися духом благочестя. У своїх іграх діти робили те, що бачили у церкві, наслідуючи священнослужителів, але передусім своїх бать­ків (які батьки, такі й діти). У дитячих іграх віддзеркалювали­ся тілесний і зовнішній боки дитячого життя. Дітей привчали дивитися на тіло як на тимчасове вмістилище духу, залиша­ючи на його долю задоволення його природних потреб, дотримуючись при цьому суворої помірності та простоти в їжі, питті, сні, одязі та й загалом у зовнішній поведінці.

Стосовно їжі та питва християнський етикет вимагав:

•  оберігати дітей від сластолюбства, ласощів, пишнот і надмірностей;
•  давати їм їжу, легку для шлунка, просту, корисну для зміцнення тілесних сил, узагалі таку, що здебільшого задовольняє потребу підтримання життя і здоров´я, аніж примхливий смак, нешкідливу для благочестивої діяльності духу.

Таку саме скромність, помірність, простоту й природність виховували стосовно одягу. Одяг, за нормами християнсь­кого етикету, мав дві мети, з якими й повинен був гармонію­вати: по-перше — тримати тіло в належному теплі, захищаю­чи його від шкідливого впливу повітря, а по-друге — прикри­вати непристойні частини тіла й той сором, що його гріх завдавав людині. Тому одяг заради шику та пишноти рішуче заборонявся для дітей.

Згідно з християнським етикетом одяг дівчини мав гармоні­ювати із самоповагою обличчя, присвяченого Христу. Ми у ті­лесній вроді не продукуємо чеснот, позаяк скромність, що ви­казує на обличчі сором, робить їх приємнішими за найкоштов-нішу перлину, золото і срібло. Подібно тому, як митець управні-ше працює на матерії гарній, так і доброчесність у красі тіла вияскравлює свій відблиск. Але це в разі, якщо ця краса не удавана, природна, проста, коли ми вбираємо її не в дорого­цінний одяг, а в простий і скромний, аби тільки чесність або нужда не зазнавали жодної скрути, а до краси природної нічого б не додавалося, адже все природне краще за будь-що штучне.

У нормах і правилах християнського етикету відбивалася: / краса душі, прикрашеної радістю, правдою, розваж­ливістю, мужністю, помірністю, любов´ю до добра і благочестя. Святий Климент Александрійський писав: "Ані на обличчі, ані в будь-якій іншій частині тіла юна­ка не має бути навіть найменшої ознаки зніженості, ані в рухах, ані в статурі його не має бути нічого, що може спотворити великий і піднесений дух;

•  хода лише тоді відбиває спокій духу, коли позбавлена удаваності, коли вона чиста й проста. Рухами має управляти сама природа. Швидку ходу не вважали чес­нотою, хіба що того вимагає якась небезпека чи по­треба;
•  скромність і приємність мають позначатися не лише у справах, а й у словах, аби ти в них не перевищив міру й не виказав чогось непристойного. Бо слова наші — це дзеркало нашого розуму. Вимовляти слова слід по­штиво. Над усе треба боятися, щоб із вуст наших не вийшло чогось соромного, недоречного;
•  зовнішність юної дівчини — її обличчя має бути чисте, брови не насурмлені, погляд не потуплений, не звер­нений нагору, її шия не має занадто нахилятися, тіло варто тримати прямо й у належному напруженні. Во­на щомиті має бути готовою слухати і добре запам´я­товувати те, що їй говорять. У рухах і статурі не має бути нічого, що здатне давати бодай якусь надію роз­бещеним і безсоромним людям. На її обличчі має ца­рювати соромливість, а своїм поглядом вона повинна тримати чоловіка на пристойній віддалі;
•  турбота про збереження абсолютної цінності — здо­ров´я і міцності тіла дітей, придатного для належної діяльності;
•  суворе дотримання правил християнського благочес­тя в душі. "Юнакам потрібні тілесні вправляння. Не станеться жодного лиха, якщо вони вправлятимуть власне тіло в корисному для здоров´я, адже все це не лише зміцнює тіло, а й удосконалює дух;
•  прагнення не сахатися і не вважати непристойними прості справи, що належать до хатньої праці: "копати землю, носити воду, рубати дрова, — як це робили святі патріархи, котрі замолоду, попри багатство і знат­ність, не вважали для себе приниженням випасати овець і поратися по господарству;
•  помірність у праці й почуття міри в усьому. Разом із цим не варто забувати таке: наскільки похвальна і корисна для здоров´я праця помірна, настільки ж вона шкідлива і несхвальна, коли надмірна. Недарма пред­ки вчили: що занадто, то не на користь!

Важливу роль у поширенні норм і правил християнського етикету відігравали домашні вчителі, няньки, годувальниці, товариші та подруги і навіть слуги. Домашніми вчителями зазвичай обирали людей зрілого віку й строгого життя, по­збавлених честолюбства та пихатості, тих, що не перейма­лися гнівом, терплячих, великодушних, уклінних, благочес­тивих, працьовитих, які бажали дітям спасіння душі.

Годувальницями обирали жінок доброї поведінки, цнот­ливих, скромних, не розпещених; няньками, подругами і служ-ницямі — жінок статечних, знаних за чистотою віри, доброю удачею, які б своїм навчанням і прикладом привчали дітей до молитви і співу псалом зранку й увечері.

Проте, усвідомлюючи важливість обов´язку батьків і з батьківською любов´ю піклуючись про спасіння своїх ді­тей, батьки здебільшого самі займалися вихованням і осві­тою власних дітей.

Як правило, обов´язок виховання дітей на засадах христи­янського етикету перебирали на себе матері сімейств, адже сама природа сповнила їхні серця безмежної ніжності до дітей.

Першим предметом наставляння дітей за християнським етикетом було навчання Біблії, за нею вчили дітей читати, писати, запам´ятовувати потрібні фрагменти з Апостольсь­ких писань і Божественні вирази. І, зрештою, першою і єди­ною метою християнського етикету було виховання христи­янського благочестя. Наставники в церковних училищах ма­ли бути справжніми батьками для своїх учнів, тож батьки могли безперешкодно довіряти їм виховання власних дітей.

Церква захищала дітей від жорстокості необмеженого са­мовладдя (деспотизму) батьків, оберігала цнотливість юна­ків і дівчат, піклувалася про чистоту православної віри синів Церкви, заступаючи їм шлях до поширення своїх помилок, забороняла торгувати людьми, тож діти діставали свободу і з´єднувалися зі своїми батьками.

Норми і правила християнського етикету вимагали:

•  виховання та формування у дітей істини віри і добрих вчинків;
•  для успішного навчання грамоти дітям пропонували вправлятися в читанні Біблії;
•  вдаватися до висловювань зі Святого Письма, зада­вати з нього уроки для запам´ятовування догматів;
•  вивчення Слова Божого шляхом залучення всіх орга­нів чуттів: слуху, зору, мови і рук, призначених для повідомлення душі зовнішніх і внутрішніх відчуттів;
•  з метою морального виховання дітей уживати засоби як позитивні, так і негативні. Дітей намагалися захи­щати від усього, що могло розбурхати в них нецнот-ливі думки і рухи. Для цього, по-перше, не дозволяли їм бути присутніми на весільних бенкетах, видовищах та іграх, де вони могли почути непристойні розмови і побачити непристойні вчинки; по-друге, обмежували спілкування дітей із особами протилежної статі, него­жої поведінки, котрі могли обурити тихе і чисте серце дітей і оселити у ньому нецнотливі відчуття; по-третє, не лишати своїм дітям великої спадщини, що піджив­лює дух пихатістю, заманює в порочні тенета непри­родного смаку. Надмірна турбота про прикрасу тіла — це перешкода до прикраси душі християнськими чес­нотами. Великий Художник світу, Творець нашої при­роди, гніватиметься, якщо ви незбагненну Його муд­рість і досконалість почнете виправляти. Не обтяжуй­те себе вигадуванням такої згубної краси, що часто-густо зумовлює моральне падіння. От чому треба зці­ляти не лише тіло, а й душу і серце від пихатості й суєтності, щоб вести життя чесне і благочестиве;

•  щоб одяг виражав пристойність у поєднанні з необ­хідністю та скромністю;
•  обмежувати в дітях грубу і нестримну хтивість шлун­ка, навчаючи помірності в їжі. Нестриманість і слас­толюбство — одна з причин тілесних страждань і ду­шевних мук;
•  тримати тіло в підкоренні, перемагати плоть і вмерщ-вляти земні наші пристрасті: розпусту, нечистоту, лю­ту хтивість і користолюбність;
•  їсти помірно, щоб одразу після столу мати змогу чи­тати, молитися і співати;
• е дозволяти дітям сидіти за одним столом із доросли­ми і бути присутніми на бенкетах своїх родичів, щоб не бачити страв, здатних пробудити сластолюбне бажання;
•  не залишати дітей без захисту від нападів нечистого, для цього вихователі, крім поста оберігання дітлахів від усіляких спокус мирського життя, мали привчати їх до працьовитості, вправляння у Славі Божій, щоб ді­яльністю розуму придушити в них ці негативні спокуси;
•  Слово Боже вважати найміцнішим знаряддям для від­січі будь-якому ворогові, нехай він буде найлютіший і найшаленіший. Сила Божественної мудрості така ве­лика, що одного разу ввійшовши у серце людини, здат­на виженути з нього буйство і навіженство, в яких — початок безчесті й усіх вад;
•  наглядачам за поведінкою дітей запитувати якнайчас­тіше — чим вони займаються, до чого прикуто їхню увагу, і в такий спосіб спонукати їх бути уважними до своїх занять;
•  привчати дітей у період розвитку і зрілості розуму до самоуваги й роздумів про себе, про свою природу, про високу гідність людини в шерезі незліченних іс­тот, про теперішній і минулий моральний свій стан, про майбутню свою долю.

Християнський етикет робить головний акцент на позитив­них засобах під час виховання дітей, що безпосередньо слугу­вало вкоріненню у них християнського благочестя. За такого способу виховання етикету діти перебували у батьківській осе­лі, де чули і бачили взірець доброчинності: смиренність, помір­ність і скромність в одязі та зовнішніх прикрасах, помірне вжи­вання їжі та питва, цнотливість, постійне вправляння у Слові Бо­жому в Церкві, що була справжнім училищем усіх християнських чеснот і обов´язків як стосовно Бога, так і стосовно ближнього.

Проте виховання дітей у християн не обмежувалося пере­ліченими вище заповідями, що потлумачувалися в нормах і правилах християнського етикету. Адже наймудріші норми і правила нерідко залишаються марними в руках недосвідчених вихователів. Потрібна особлива розважливість із боку вихова­телів, щоб ці правила й норми в докладанні їх до справи при­несли очікуваний результат. У цьому плані на особливу увагу заслуговують такі норми і правила християнського етикету:

•  у вихованні дітей найпліднішими вважалися перші ро­ки дитинства. Щойно починала виявлятися в дітях сві­домість, батьки першою чергою намагалися навіюва­ти їм віру в Бога і любов до благочестя, щоб одразу правильно спрямувати юну душу. Ніжний вік легко сприймає і, наче печатка на воску, закарбовує в душі те, що бачить і чує; відтоді життя дітей спрямовується до добра або до зла;
•  мудрі вихователі щосили відводили дітей від зла і на­проваджували на шлях правий, адже добру, спрямо­ваному на панівну властивість, дуже важко перейти на бік зла, коли сама звичка наближатиме його до доброчинності, перемагаючи гріх;
•  батьки (вихователі), наставники намагалися поводити­ся з дітьми із любов´ю, сумирністю та лагідністю, та ясна річ, що не тотожні слабкості та потуранню дітям, якщо вони починали відхилятися від добрих норм і пра­вил християнського етикету. їхнім правилом було таке: обов´язок учителя — вчити не того, що хоче знати учень, а того, чого потрібно вчити. Ця християнська любов до дітей була сповнена святим бажанням дати їм справж­нє щастя й перепинити шлях до хибного й нехристиян-ського способу думок, відчуттів і вчинків. Зокрема за­перечувалася упередженість, через яку одних наділя­ють благодіяннями, а іншими зневажають, що зумов­лює у дітей взаємну недоброзичливість, суперечки, во­рожнечу. Лише непокора дітей іноді змушувала батьків віддавати перевагу одним перед іншими, щоб у такий спосіб покарати й присоромити винних. Якщо діти сумлінно й успішно виконували покладені на них обов´­язки, вихователі нагороджували їх, щоб вони із задово­ленням і радістю прагнули призначених їм цілей; якщо діти збочували з праведного шляху, батьки попервах вживали усіляких лагідних заходів заради навернення їх на шлях істинний: переконували, благали, плакали, доводили не тільки те, як мерзенно їм віддаватися по­хоті, а й те, якою великою небезпекою загрожує вона душі. Та коли всі лагідні заходи були вичерпані, вихова­телі вдавалися до покарань. У самому покаранні за по­рушення норм і правил християнського етикету, якому вихователі піддавали дітей, виявлялося здебільшого ба­жання поводитися з дітьми як істотами розумними, віль­ними, котрі мають право на шляхетне й шанобливе по­водження з боку інших, аніж із такими, на кого потрібно впливати страхом тілесного жорстокого покарання; ви­хователі ставили собі за правило — виправляти вади дітей батьківською милістю і влучним словом, щоб від нього було і духовне покарання за гріх і, водночас, при­вчання душі до безпристрасності.

У книзі "Приповістей Соломонових" містяться мудрі на­становлення юнакові, грунтовані на пізнанні й засвоєнні норм етикету та правил благочинної поведінки. "Страх гос­подній — початок премудрости, — нерозумні погорджують мудрістю та напучуванням" (Пр, 1:7). От чому, звертаю­чись до юнака, Соломон каже:

Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відки­дай науки матері своєї, — вони бо хороший вінок для твоєї голови, і прикраса на шию твою.

Мій сину, як грішники будуть тебе намовляти, —то з ни­ми не згоджуйся ти!

Якщо скажуть вони:

"Ходи з нами, чатуймо на кров, безпричинно засадьмо на неповинного, живих поковтаймо ми їх, як шеол, та здоро­вих, як тих, які сходять до гробу!

Ми знайдемо всіляке багатство цінне, переповнимо здо­биччю наші хати.

Жеребок свій ти кинеш із нами, —

буде саква одна для всіх нас", —

сину мій, — не ходи ти дорогою з ними, спини ногу свою від їхньої стежки, бо біжать їхні ноги на зло, і поспішають, щоб кров проливати!

Бож недарма поставлена сітка на очах усього крилатого: то вони на кров власну чатують, засідають на душу свою!

Такі то дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника! (Пр. 1:8-19).

Сину мій, якщо приймеш слова мої ти, а накази мої при собі заховаєш, щоб слухало мудрости вухо твоє, своє серце прихилиш до розуму, якщо до розсудку ти кликати будеш, якщо будеш шукати його, немов срібла, і будеш його ти по­шукувати, як тих схованих скарбів, — тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, — бо Господь дає муд­рість, з Його уст —знання й розум! (Пр. 2:2-6).

Мій сину, карання Господнього не відкидай, і картання Його не вважай тягарем, — бо кого Господь любить, картає того, і кохає, немов батько сина! (Пр. 3:11-12).

Не стримуй добра потребуючому, коли в силі твоєї руки це вчинити, не кажи своїм ближнім:

"Іди, і знову приди, а взавтра я дам", коли маєш з собою.

Не виорюй лихого на свого ближнього, коли він безпеч­но з тобою сидить.

Не сварися з людиною дармо, якщо зла вона не вчинила тобі.

Не заздри насильникові, і ні однієї з доріг його не ви­бирай, бо бридить Господь крутіями, а з праведниками в Нього дружба.

Прокляття Господнє на домі безбожного,

а мешкання праведних Він благословить, —

з насмішників Він насміхається, а покірливим милість дає.

Мудрі славу вспадковують, а нерозумні носитимуть со­ром (Пр. 3:27-35).

І далі Соломон каже: Лінівство веде до злиднів

Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її — й помудрій: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовлює літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу. Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зо сну свого встанеш? (Пр. 6:6-11).

Людина нікчемна, чоловік злочинний, він ходить з лукавими устами, він моргає очима своїми, шургає своїми ногами, знаки подає пальцями своїми, в його серці лукавство виорює зло кож-ночасно, сварки розсіває, — тому нагло приходить погибіль йо­го, буде раптом побитий —- і ліку нема! (Пр. 6:12-15).

Оцих шість ненавидить Господь, а ці сім — то гидота душі Його:

очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує, і хто розсіває сварки між братів! (Пр. 6:16-19).

Отже, Батькова заповідь — строж життя твого

Стережи, сину мій, заповідь батька свого, і не відкидай науки матері своєї!

Прив´яжи їх на серці своєму назавжди, повісь їх на шиї своїй!

Вона буде провадити тебе у ході, стерегтиме тебе, ко­ли будеш лежати, а пробудишся — мовити буде до тебе! (Пр. 6:20-22).

Заклик мудрості: Ліпша мудрість за перли

Візьміть ви картання мої, а не срібло, і знання, добірніше

від щирого золота:

ліпша мудрість за перли, і не рівняються їй всі клейноди! (Пр. 8:10-11).

Мудрість — спервовіку

"Тепер же, послухайте, діти, мене, і блаженні, хто буде дороги мої стерегти!

Навчання послухайте й мудрими станьте, і не відступайте від нього!

Блаженна людина, яка мене слухає, щоб пильнувати при дверях моїх день-у-день, щоб одвірки мої берегти!

Хто бо знаходить мене, той знаходить життя, і одержує милість від Господа.

А хто проти мене грішить, ограбовує душу свою; всі, хто мене ненавидить, ті смерть покохали!" (Пр. 8:32-36).

І наостанок:

Син мудрий — потіха для батька, а син нерозумний — то смуток для неньки його (Пр. 10:1).

Поклади свої чини на Господа, і будуть поставлені міцно думки твої (Пр. 16:3).

Знову хочемо звернутися до Памфіла Юркевича, котрий писав: "У живій оцінці людей та їхніх переваг ми не обмежу­ємося вказівкою на їхні знання й поняття. Істина, позаяк во­на існує лише в абстрактній думці людини, не відноситься нами при цій оцінці прямо й безпосередньо до її духовного єства. Нам хотілось би перш за все знати, чи хвилює ця істина її серце, якими є її духовні потяги й прагнення, що викликає її симпатії, що її радує й засмучує та взагалі в чому полягає скарб її серця (Лк. 6:45)".