Християнство виникло у східній провінції давньоримської ім­перії Палестині ще у І столітті нашої ери у середовищі єврейсь­кого населення і середземноморської діаспори, а також у Вір­менії, Сирії та Ефіопії, але вже в перші десятиліття й аж до IV століття нашої ери дедалі більше знаходило собі шанувальників і послідовників серед народів "поган", здебільшого серед при­гноблених і знедолених. Поступово християнство в середовищі юдаїзму зійшло нанівець, і в V столітті євреї, перші носії христи­янства, зрештою залишилися єдиним нехристиянським наро­дом посеред християнського світу. Головне в християнстві — вчення про Боголюдину Ісуса Христа.

Подальше поширення раннього християнства відбувало­ся за умов кризи античної цивілізації, грунтованої на рабо­власництві, й занепаду її цінностей; громадянської етики, до­повнюваної презирством до "чужинців", яка ігнорувала ду­ховні запити індивіда; філософського раціоналізму, що під­дався тискові астрології, окультизму та неопіфагорейства; і, нарешті, античного світогляду загалом — доволі абстрактно­го, всезагального й субстанційного, не відповідного новому рівню людської самосвідомості.

Християнство за цих умов прийняло новий шлях "внутріш­нього порятунку" від зіпсованого світу, від брутальної чуттє­вості, від гордовитості сановників і культу слави — заклик "думати не тільки про свої потреби й локальні інтереси, але й про долі цілого світу" (Мр 9:35).

Адміністрація цезарів тривалий час розглядала хрис­тиянство як цілковите заперечення офіційної ідеології, ін­кримінуючи християнам (як вихідцям з упосліджуваних ни­зів суспільства) "ненависть до роду людського"; відмова брати участь у язичницьких етикетних церемоніях (насам­перед у культі імператора) тягла за собою репресії хрис­тиян. Вплив цього факту на світогляд і специфічно емоцій­ну атмосферу християнства виявився глибоким та універ­сальним: особи, які за свою відданість християнству за­знавали страти("мученики") або ув´язнення і катувань(спо­відники), першими в історії християнства шанувалися як святі, ідеал мученика (співвіднесений з образом розіп´я­того на хресті Ісуса Христа) став центральною парадиг­мою християнської етики, що розглядає весь світ як та­кий, що підлягає неправій владі "князя світу цього" (а на­лежна поведінка вбачалася у драматичному конфлікті зі світом і неодмінному прийнятті страждання).

Позицію опору християнства римській державності влуч­но схарактеризував християнський теолог і письменник Тер-туліан. Він наголошував прірву між біблійним одкровенням і грецькою філософією, він писав: "для нас немає справ більш чужих, ніж державні". Але незабаром виникла тенденція ло­яльності стосовно існуючого ладу ("той, хто противиться владі, противиться Божій постанові" — Рим 13:2).

Моральна свідомість християн спочатку постала як ві­дображення безсилля рабів і поневолених Римом народів у боротьбі за свою свободу. Християнська мораль та її етикет у подальшому розвитку набули певної самостійності, яка ви­явилася в тому, що християнська моральна свідомість існує аж до наших днів і виступає могутньою силою, що сприяє загальному морально-естетичному прогресу людства.

Християнство від самого свого виникнення сповнене гу­маністичного змісту, воно привнесло в духовне життя люди­ни високі моральні засади, сформувало нову шкалу ціннос­тей, ошляхетнило особистість досконалістю утверджуваних норм і принципів, наклавши такий відбиток на духовне жит­тя, що всю цивілізацію останніх двох тисячоліть слід розгля­дати не інакше, як християнську.

Християнство в результаті "схизми" (поділу церков, да­тованому 1054 роком) розкололося на два віровизнання — православ´я і католицизм; з останнього за часів Реформації у XVI столітті виокремився протестантизм, до якого нале­жать три напрями: євангелістичний (лютеранський), рефор­матський (кальвіністський) та англіканський. В основу поши­рення християнства була покладена діяльність місіонерів.

Християнська релігія розпадається на низку самостійних напрямів, найзначнішими з яких є православ´я, католицизм і протестантизм.

Православ´я (гр. 6рво8оЕ,іа— правовірність) і його зов­нішня форма — етикет — виникли 395 року з поділом Римсь­кої імперії на Захід і Схід. Моральне підґрунтя православно­го віровчення становить символ віри, затверджений на пер­ших двох Уселенських соборах 325 і 381 років.

Віровчення та організація православних Церков зазнали впливу історичного розвитку Візантійської імперії.

Православ´я виходить з визнання Триєдиного бога, існуван­ня потойбічного світу, посмертної винагороди. Разом із тим воно відкидає низку католицьких догматів (сходження свято­го духа також і від Бога-сина, чистилище, непорочне зачаття Ганною Діви Марії). Великого значення у ньому набувають свята і пости. Таїнство миропомазання здійснюється одразу після народження, а водохрещення — зануренням у воду.

Католицизм (гр. кавоХікдв — загальний, уселенський) оформився внаслідок розколу християнства у II столітті. Ка­толицизм і його етикет є найпоширенішим напрямом у хрис­тиянстві, що має прихильників усюди на земній кулі. Відпо­відно до дипломатичного протоколу Ватикан обмінюється дипломатичними представництвами зі 135 країнами світу, маючи там свої нунціатури. Християнсько-католицький ети­кет приписує визнання непогрішності (у питаннях віри й мо­ралі) Папи Римського і широке екзальтоване шанування Свя­тої Богородиці. Таїнство миропомазання здійснюють у 7-8-річному віці; таїнство водохрещення робиться шляхом об­ливання водою.

Протестантизм (лат. protestans, protestantis — незгодний, той, хто заперечує, привселюдно доводить, висловлює про­тест проти чого-небудь) — загальна назва різних віровчень, що виникли за часів Реформації XVI століття як протест про­ти римсько-католицької церкви. Він об´єднує низку церков і сект (лютеранство, кальвінізм, англійську церкву, методис­тів, баптистів, адвентистів, старокатоликів, меннонітів, ква­керів, мормонів, п´ятидесятників, свідків Єгови та ін.)

Один із засновників протестантизму в Німеччині Мартін Лю­тер (1483-1546) виступав проти індульгенції (лат. idulgentia — поблажливість, милість, грамота про відпущення гріхів, що її надавали за гроші), а також проти претензії католицького духівництва контролювати віру й совість на правах посеред­ника між людьми і Богом. Кожному віруючому, згідно з ети­кою та етикетом протестантизму, можна вільно витлумачу­вати віру й совість за "Святим Письмом" (Біблією), виходячи із власних преференцій, пристрастей, звичок.

За цих умов християнський етикет, і особливо церква західного віровизнання, прагнули відновити відповідність об­рядів, норм і правил реальності, що змінилася. Характерні для майбутнього тенденції ще наприкінці XIX ст. виявив Па­па Лев XIII, який прагнув підняти міжнародний престиж хрис­тиянського етикету в церкві й окреслив позицію у соціальних конфліктах (заклик до миру).

Християнський етикет як релігійний церемоніал є зве­денням правил і норм поведінки віруючих, що сповідують вчення Ісуса Христа.

Засновником християнства є Ісус Христос, а головним джерелом християнського віровчення, що справляє вели­чезний вплив на становлення і розвиток його етикету, — Біблія, поділена на дві головні частини: "Старий Заповіт" і "Новий Заповіт".

Перша частина Біблії, "Старий Заповіт", складається із 39 книг. Ці книги були написані давньоєврейською мовою, за ви­нятком кількох уривків на спорідненій говірці — арамейській. "Старий Заповіт" оповідає про події, що відбувалися до Різдва Ісуса Христа. Книги Йова, Псалмів і Приповістей, книги пророків від Ісаї до Малахії — найвищий вияв людських почуттів, що набули літературної форми. За красою і глибиною ці твори не мають собі рівних. У них поеми переплітаються з літературни­ми есе і драматичними уривками. Остання частина "Старого Заповіту" — книги пророків від Ісаї до Малахії.

"Старий Заповіт" поділяється на три великі цикли: / Тора, або П´ятикнижжя (5 хронікально-законодавчих

книг, написаних пророком Мойсеєм); / кілька стародавніх хронік (книги Ісуса Навина, Суд­дів Ізраїлевих, дві книги Самуїла, чотири книги Ца­рів), а також "пророцькі" твори, приписувані народ­ним проповідникам VIII-V століть до нашої ери Ісаї, Єремії, Єзекіїлю, 12 "Малим пророкам" (V-IV ст.), і, нарешті, книга Даніїла, де йдеться про остаточну до­лю світу (II століття до нашої ери); / Агіограф, або Писання (гр. Hagios — святий, та гра-фія) — зібрання текстів, що належать до різних жан­рів. Міркування про мету і сенс життя: книги Йова та Еклезіаста; обробка традиційних ритуально-етикетних весільних пісень: "Пісня над піснями"; повчальні по­вісті Рут та Естер; хронікальні тексти: книги Ездри й Неемії; а також дві книги Параліпоменон. Зрозуміло, що цей поділ умовний; наприклад, книга Ісуса Нави­на, котрий у біблійній міфології відомий як слуга Мои­сея, з другого циклу продовжує книгу "Вихід" із циклу першого, у зв´язку з чим саме й склався в біблійній літературі термін "шестикнижжя".

А якщо взяти навіть одну частину "Старого Заповіту" за назвою "Книга Приповістей Соломонових", що з´явилася за­довго до виникнення християнства й увійшла до "Старого Заповіту", то її можна було б назвати "Збірником моральних висловів про божественну мудрість християнського етикету" стосовно земного життя, оскільки вона містить народні вис­лови, афоризми, сентенції, константи, норми й правила, які відображають мудрість Духа. За переказом, великий цар Со­ломон зійшов на престол 18-річним юнаком. На самому по­чатку царювання Господь з´явився до нього уві сні й сказав: "Проси, що Я маю дати тобі!" Соломон попросив не влади, не довголіття й багатства, а мудрості. І дав Бог Соломонові мудрість і великий розум. І вирік Соломон приповісті, що живі й донині. Так, наприклад:

•  ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі ви­ни (Пр 10:12);
•  хто погорджує ближнім своїм, той позбавлений розу­му, а розумна людина мовчить ( Пр 11:12);
•  жінка чеснотна — корона для чоловіка свого, а засо­ромлююча - мов та гниль в його костях (Пр 12:4);
•  мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його (Пр 14:1);
•  насмішник не любить картання собі, — він до мудрих не піде (Пр 15:12);
•  серце розумне шукає знання, а уста безумних глупо-ту пасуть (Пр 15:14);
•  нужденному всі дні лихі, кому ж добре на серці, у того гостина постійно (Пр 15:15);
•  гнівлива людина роздражнює сварку, терпелива ж у гніві вспокоює заколот (Пр 15:18);
•  серце праведного розмірковує про відповідь, а уста безбожних вибризкують зло (Пр 15:28);
•  хто напучування не приймає, той не дбає про душу свою, а хто слухається остороги, здобуде той розум (Пр 15:32);
•  перед загибеллю гордість буває, а перед упадком — бундючність (Пр 16:18);
•  хто шукає любови - провину ховає, хто ж про неї повторює, розгонює друзів (Пр 17:9);
•  хто відплачує злом за добро, — не відступить лихе з його дому (Пр 17:13);
•  хто сварку кохає, той любить гріх (Пр 17:19);
•  язик нерозумного — загибель для нього (Пр 18:7);
•  хто відповідає на слово, ще поки почув, — то глупота та сором йому! (Пр 18:13);
•  розум людини припинює гнів її, а величність її - пере­йти над провиною (Пр 19:11);
•  коли віддалити безбожного з-перед обличчя царе­вого, то справедливістю міцно поставиться трон його (Пр 25:5);
•  якщо голодує твій ворог - нагодуй його хлібом, а як спрагненний він - водою напій ти його, бо цим при­гортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі (Пр 25:21, 22);
•  як пташка літає, як ластівка лине, так невинне про­кляття не збудеться (Пр 26:2);
•  не вихвалюйся завтрішнім днем, бо не знаєш, що день той породить (Пр 27:1).

Як бачимо, мудрість приповістей Соломона віддзерка­лює моральну сутність біблійної етики та етикету. Припо­вісті Соломонові не втратили актуальності й донині, вони беруть за живе, дають величезний морально-естетичний за­ряд на все життя.

До 621 р. до нашої ери жерцями єрусалимського храму було написано книгу, що згодом увійшла до Старого Запові­ту під назвою "Повторення Закону". У середині V століття до нашої ери Ездра і Неемія оприлюднили жрецький кодекс по­ведінки у вигляді "Закону Мойсеїва".

"Старий Заповіт" загалом був остаточно сформований до початку І століття нашої ери. Переклад його грецькою мовою, роботу над яким було розпочато з III століття нашої ери, за винятком кількох уривків, написаних спорідненою го­віркою, — арамейською, тривав кілька століть.

Друга частина Біблії, "Новий Заповіт", складається з 27 книг. Стародавні рукописи, що дійшли до нас, написано дав­ньогрецькою мовою.

Новий Заповіт — це Євангелія від Матвія, Марка, Луки й Іоанна. Так, наприклад, Євангеліє, написане Іоанном, нази­вається "Святе Благовіствування від Іоанна". Слово Єванге­ліє означає "блага звістка", "радісна, благословенна нови­на". В усіх чотирьох Євангеліях ідеться про життя Ісуса Христа — про Його Народження, про Його людське походження, про Його отроцтво.

За чотирма Євангеліями слідом ідуть "Дії Святих Апосто­лів" — книга, яку іноді називають просто "Діяння". У ній зма­льовується Євангельське служіння багатьох апостолів, біль­шість із яких були учнями самого Ісуса Христа. Центральною постаттю перших 10 глав "Діянь" є апостол Петро, найвідо-міший з учнів Ісуса Христа. У Діяннях Апостолів розповіда­ється про служіння апостола Павла.

У наступній частині Нового Заповіту йдеться про сімнад­цять Послань Апостолів — це листи, адресовані християнсь­ким громадам найближчими послідовниками Ісуса Христа: Павлом, Петром, Іоанном, Яковом та Юдою.

Біблію писали упродовж 1600 років. Біблія була написа­на людьми, але створена й натхненна Духом Божим. Біблія, власне кажучи, була написана самим Богом. Усе письмо Бо-годухновенне (2 Тим., 3:16). От чому його називають "Сло­вом Божим", бо ніколи пророцтво не було вимовлено з волі людини, натомість люди, Духом Святим спонукувані, вирек­ли його від Бога. У Біблії відбито всю історію людства, і тіль­ки у Біблії людина може знайти вищі норми й правила хрис­тиянського етикету.

Біблія — це найбільш читана і найвпливовіша книга, бо вона є істинна, важлива й сучасна. Впродовж багатьох років вона очолює список найцінніших джерел духовної культури всього людства. Будь-яка людина, що бажає мати фунда­ментальну освіту й виховання, відкинувши багато уперед­жень і забобонів, чи то інтелектуального, чи то релігійного характеру, не може оминути вивчення Біблії. її перекладено нині всіма мовами світу.

Основне місце в Новому Заповіті відведено центральній діючій особі — Ісусу Христу. Він є головним персонажем, осереддям і основою, центральною темою другої частини Біблії, де міститься опис Його життя й судження.

Біблія є для нас прикладом і суддею всіх наших учинків і помислів. Вона допомагає розв´язати всі наші суперечки, підбадьорює в стражданнях, розвіює сумніви, додає нам сили долати нещастя, спрямовує і веде нас шляхом правед­ності до всілякої доброї справи. З цього погляду Старий і Новий Заповіти нерозривно пов´язані морально-правовими зобов´язаннями, утворюючи єдине, гармонійне одкровення про Бога і Його призначення.

Новозаповітну концепцію Біблійної етики й етикету від­бито в книгах "Євангелія" (тобто "благовісті" про життя й учення Христа) і Діяннях Святих Апостолів, що примика­ють до них — посланнях Якова, Петра, Іоанна, Юди (не Іскаріота!), і, нарешті, Об´явленні (передбаченні про остан­ню боротьбу добра і зла наприкінці світу), що ввійшли до біблійного канону.

Загалом уся історія християнського етикету незмінно на­голошує і стверджує, через норми, звичаї, правила, що роз­в´язання всіх суперечностей людського існування може бути тільки у Всемогутньому Господі Богу нашому Ісусі Христі. Бо ж Ісус Христос живий; а Біблія є істиною і сучасною книгою для формування духовного світу особистості. Ось чому так важливо бути глибоко переконаним у цих трьох аспектах єди­ної істини, яку необхідно: знати (Бога, Біблію), мати (Віру, Надію, Любов) і вивчати в повсякденному житті (Біблію, Мо­литву, Свідчення).

Перша істина — Бог. Яка ж природа Бога? Хто Він? У ши­рокому сенсі під словом Бог (гр. theos — образ, що лежить в основі релігійних вірувань), розуміють як надприродну істоту, у міфічних уявленнях — як верховну владу, а точніше, абсо­лютну владу над світом, або "всемогутність". Слово "моноте­їзм" (від гр. моно- і theos — бог) означає єдинобожжя.

У християнському віровизнанні образ Бога посідає цент­ральне місце. Виникає релігійно-філософське вчення про Бога (гр. theos — бог + -логія) — наука про Бога. Бог став не тільки основним предметом віри, а й зробився поняттям фі­лософії. Вже у філософії стародавньої Греції було висунуто докази буття Бога.

Так, наприклад, було висунуто космологічний доказ (як­що існує наслідок — світ, космос, то має бути і його рушій­на причина, а також кінцевий початок усіх речей), який зустрічається почасти вже у Платона. Цей доказ розвивав дав­ньогрецький філософ Арістотель, який відводив Богові роль першорушія. Космологічний доказ буття Бога є основним аргументом, що міститься в Біблії. Надалі його розвивали Лейбніц, Вольф та ін.

Висували також теологічний доказ буття Бога. До цього вдавалися Сократ, Платон, стоїки, Ціцерон (які вказували на доцільність у природі як свідоцтво буття її розумного улаш­товувача), а далі й онтологічний доказ Бога, що обґрунтову­вався уявленням про Бога як істоту досконалу, яка передба­чає наявність у неї такої ознаки, як існування. Цей доказ висунув Августин Блаженний.

Онтологічний доказ розвивали також Декарт і Лейбніц. Крім трьох основних доказів, філософія і теологія висували й інші докази буття Бога (гносеологічний, психологічний, мо­ральний тощо).

Німецький філософ І.Кант у книжці "Критика чистого ро­зуму" (1915 р.) висунув новий моральний доказ, розглядаю­чи Бога як постулат практичного розуму. Він переніс доказ буття Бога в царину моралі, зробив існування Бога нормою моральної поведінки.

Основна опора аргументації сучасних теологів, філосо­фів перебуває у морально-психологічній сфері. Так, філосо­фія цінностей М.Шелера містить прагнення нового мораль­ного обгрунтування буття Бога. За Шелером, Бог — це по­стулат свідомості, вища над усі неминущі, споконвічно дані людині цінності. Бог є корелятором світу, присутній у кожно­му релігійному акті, а тому існує.

Власне, Шелер повторює традиційно онтологічний доказ буття Бога, лише надаючи йому морального відтінку. Найваж­ливішим доказом буття Бога є відкриття, пов´язані із визнан­ням Бога. 1915 року Римський Папа виступив у Ватикані зі спеціальною промовою "Докази існування Бога у світлі сучас­ної науки". Отже, Бог є Дух (Іоан. 4:24). Це означає, що ми не можемо доторкнутися до Бога, не можемо бачити Його очи­ма, Бог — не тілесна істота, подібна до вас або мене, Він не обмежений часом і простором. Він поруч із нами зараз, коли ми читаємо цей текст, і Він водночас у безлічі щонайокреміш-ніших місць, у тисячах кілометрів від нас. Він був і є з нами зараз, і Він буде з нашими дітьми, і з онуками, і з онуками наших онуків. Бог незміненний. З погляду божественного суд­ження, ми суть частина того, із чим одного разу зустрічаємося.

Розглянемо докладніше, що ж таке дух.

Дух (лат. апіта) — сукупність і осереддя всіх функцій свідомості, або філософське поняття, що означає нематері­альне начало, на відміну від видимого матеріального, при­родного начала.

Перші уявлення про дух були результатом перших — ро­дових відносин, їх узагальнення і перенесення на природу й суспільство. На ранній стадії розвитку людини ще нема роз­членування уявлень про дух (і душу) й тіло. На цих щаблях свідомість людини оточила себе цим духом (душами), які чи то прямо тотожні речам (фетишизм), чи то відокремлюються від них тією або іншою мірою (анімізм). Були духи кожної речі і явища — дерев, річок, лісу, гір, народження людини, його здоров´я або хвороб, його смерті, роду, громади, племені, Сонця, Місяця, зірок тощо. Але в межах цієї формації ще не існувало уявлень про якийсь чистий, нематеріальний дух.

Уперше поняття про дух закріпилося в індоєвропейських мовах за допомогою терміна "демон" (або, як у римлян, "ге­ній"). У Гомера термін "демон" означав не тільки божество, а й смерть чи долю (див. "Іліада" VIII/16.6). Аналогічне значен­ня терміна "дух" або "демон" зустрічається в Гесіода, Арісто-фана, Емпедокла, а в Геракліта характер людини є її "демон" (дух). У Демокріта термін "демон" означав "вищу духовну си­лу", в Сократа "демон" (дух) означав "совість" (демоніон).

Однак для позначення поняття "дух" греки використову­вали інший термін — "нус", що буквально означає "розум". Нус в Анаксагора протистоїть усьому матеріальному, у Пла­тона й Арістотеля для поняття "дух" немає важливішого тер­міна, аніж "нус". Для них "нус" є першорушієм космосу, адек­ватно мислить сам, виливаючись своєю енергією в темну матерію. Іншим терміном для вираження поняття "дух" був у греків "логос". Зрештою, для позначення поняття "дух" греки вживали термін "пневма" (у римлян spiritos), пов´язаний із функціями дихання живої істоти, а в ранніх натурфілософ­ських школах поняття "пневма" позначало або "повітря" (Анак-сімен, Анаксимандр, Демокріт), або "вітер" (Фалес, Емпе-докл, Ксенофан), або "подув" чи "дихання" (Філолай).

Те, чим є "нус" — "логос" — "пневма" для цілого космосу, те, що дає можливість дихати всьому, є теж розум, який ак­тивно споглядає самого себе, але водночас активно діє на­зовні, "чистим" мисленням, "самодостатнім" і "божественним".

Якщо античний "дух" космічний і є лише узагальненням світу, то середньовічний "дух" — надсвітове начало, яке не виникає на Землі, а існує раніше від Землі, природи, космосу і творить їх за власним зволенням. Дух творить світ тільки одного разу у вічності, і доля цього світу неповторна. І хоча "нус" (або латиною mens) є постійною характеристикою абсо­люту, тим не менш дух ("дух святий") є необхідним моментом самого абсолюту, животворящою функцією (дух — є моноте­їзм), що відбилося у поглядах таких мислителів, як Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін, Тома Аквінський.

Із розвитком капіталізму поняття "дух" стає найнеобхід-нішим і переконливішим вираженням "Я", ніж саме Буття. Розширюється поняття "дух". Декартівське "мислю — отже існую". Учення Лейбніца "Про монади" і про духа насправді цілком раціоналістичне і пов´язане з математичною теорією нескінченно малих величин (диференціальним численням), одним із творців якого був Лейбніц. Спіноза користувався для поняття "дух" латинським терміном "mens", що означає "дух", "душу" і "розум". Для Спінози "дух" рівнозначний "мис­ленню", у Гельвеція проблема esprit ("розум", "дух") розгля­дається як результат здатності мислити. "Розум" є лише су­купністю думок людини.

Змальовуючи остаточну долю людини на землі, апостол Павло говорить:

Тіло є тільки "земний храм", у якому до пори живе дух людський (1 Кор. 6:19). Щоправда, тіло так близько і внутріш­ньо поєднане з духом, що все, що б не робив дух: чи прославляє він світ, Бога (1 Кор. 6:20), або сподобляється при­частя Святого Духа (Євр. 6:4), або взагалі чинить добре і лихе (2 Кор. 5:10), — він чинить разом із тілом.

Розглядаючи сутність духовного комфорту, що становить підґрунтя християнського етикету, кожен із нас відтоді, як по­чинає усвідомлювати себе, відчуває, що він належить двом світам, що крім тіла він має особливе духовне начало, особли­ву відмітну від тіла сутність, яка керує різноманітними тілесни­ми рухами, яка мислить, пізнає, почуває, згадує, тобто має душу як окрема, самостійна, невидима духовна істота, що кри­ється під тілесною, матеріальною оболонкою. Ми підійшли до з´ясування такого поняття, як "душа" (звідси й "душевність").

Неможливо усвідомити мудрість християнського етикету без розшифрування такої нематеріальної субстанції, як душа.

Душа (лат. animus; термін запровадив англійський уче­ний Е.Б.Тейлор) — це поняття, що виражає історично мінливі погляди на психіку і весь внутрішній світ людини; особлива нематеріальна субстанція (лат. substantia — сутність, пер­шооснова всіх речей і явищ), незалежна від тіла; вона втілю­валася в найважливіших процесах життєдіяльності організму (дихання), його органах (серце, голова).

Виникнення поняття "душа" пов´язане з анімістичними поглядами народів. Анімізм (від лат. animus — душа) — віра в існування душ і духів (апіта), обов´язковий елемент будь-якої релігії. Не володіючи засобами причинного пояснення подібних явищ, людина сприймала (сон, смерть, непритом­ність тощо) як безпосередньо сприйману видимість за дійс­ну сутність. Душа—двійник людини; її звички, потреби, умови існування ті самі, що й у живих людей.

Надалі, мірою розвитку суспільства виникли ідеї про позаматеріальну природу душі. З погляду натурфілософ­ської картини світу Фалеса, Анаксімена, Геракліта душа трактується як животворяща людей і тварин форма еле­мента, який становить першооснову світу (води, повітря, вогню). Послідовне проведення цієї ідеї приводить їх до висновку про наявність душі в матерії загалом — гілозоїму (від гр. hyle — матерія, zoe — життя), філософського вчення про загальне одушевления матерії (термін у XVII століт­ті запровадив Р.Кедворт).

У Демокріта, Епікура й Лукреція утверджується думка про те, що властивості живого від нижчих функцій тіла і до психі­ки, розуму —суть властивості самої матерії. Платон, піфаго-рейці уявляли душу як начало, що втілює гармонію тіла, як особливу безсмертну сутність, внесену до тіла. Платон у діа­логах "Федон" і "Тимей" будував цілу конструкцію творіння Богом душі, як носія розуму. Розум Бог вселив у душу, а душу —у тіло. Всесвіт Платон розглядав як одушевлене тіло. Розумну душу він уміщував у голову, почуттєву — у груди, черевну — нижчий вид — нижче від діафрагми. Всесвіт роз­глядав як місцеперебування світової душі, із головою — міс­цеперебуванням розумної душі.

Арістотель вважав душу невіддільною від тіла (матерії), він трактував душу, як матеріальне начало в серці, яке пере­дає теплоту крові, що живить життєвий дух (рпеита) орга­нізму. Він тлумачить душу як "...причину і початок живого тіла...". Ентелехія (гр. entelecheia — цілеспрямованість) як рушійна сила, активний початок, що перетворює можли­вість у дійсність (нематеріальний життєве начало, що спря­мовує розвиток організму). Таким чином, душа є довер­шення такого тіла. Арістотель заклав початок розвитку віта­лізму (лат. vitalis — життєвий; присутність в організмі "жит­тєвої сили", "душі", ентелехії), інтелекту, розуму.

Концепція "душі", її характер пов´язаний з ідеєю єдино­го Бога-творця. У філософських системах "Світовий розум" стоїть вище від "світової душі", і всіляка дія, активність по­в´язані винятково із силою розуму, ідеальною за природою.

В античній філософії "душа" — як і тіло, є реальна частка світу (космосу), що витікає з єдиного Бога (світовий розум — світова душа) — як духовна першооснова. Душа пізнає Бога тільки шляхом "злиття" з ним. І очищення "душі" відбу­вається через знання "Слова Божого" (Євангелія). Індивіду­альна "душа" — образ Бога в людині.

Для філософії доби Відродження питання про душу є важ­ливою складовою проблеми особистості.

Міркування Декарта про мозок як місцеперебування душі привело Спінозу до розуміння душі як "мислячої речі". Для її позначення він ужив латинський термін "mens", що означає і "душу", і "дух", і "розум"; для Спінози ці поняття збігаються. Локк ("Дослід про людський розум") розуміє душу як певну "суб­станцію якостей", на яку впливають відчуття, почуття, досвід.

У філософії Берклі та Гьюма душу трактовано як функцію мозку, Дідро й Робіне вважали психіку душею речовинності. Ламетрі, Гельвеціи, Радіщев вважали, що "душа" властива мозку. І.Кант виходив з положення: "Я мислю, отже я існую". Гегель: "душа є перша форма прояву духу". Душа виступає як ідеальність всього матеріального, бо між тілом і душею існує інтимний зв´язок. Людвіг Феєрбах стверджував, що ду­ша — це функція людського організму, органом думки є мо­зок, а його душу й тіло він убачав у живій творчості.

Дюбуа-Реймон відніс душу до числа непізнаних у світі проблем. Душа (як певна субстанція) є закономірним зв´яз­ком психічного, що відбувається в індивідуумі. Вол.Солов-йов, С.Франк, Т.Ліппс, Лопатін вважають, що душа — пред­мет не науки, а віри. Чернишевський, Сеченов, Павлов ужи­вають поняття "душа" як синонім слова "психіка".

"Цілий світ не рівноцінний душі людській, — говорить пре­подобний Іоанн Лествичник. — Світ переходить, а душа не­тлінна і залишиться нетлінною". Так дорогоцінна, за судом Божим, одна душа людська!

Душа розумна, за словами святителя Іоанна Златоуста, дорожча за весь усесвіт. А Ісус Христос сказав, що немає жодної користі людині, якби вона придбала весь світ із усіма його скарбами, але згубила б душу свою (Мф. 16:26).

Дехто не визнає душі, бо не бачить її. "Не бачу — не вірю!". Але вони не бачать також електричного струму, маг­нітних і радіоактивних хвиль, не бачать незліченних галак­тик, далеких зірок і щонайдрібніших атомів.

З усіх земних істот одна тільки людина створена за об­разом і подобою Божою. Вона поєднує в собі весь світ: вона має і душу рослинну, спільну з рослинами, і душу тваринну, спільну з тваринами; але при цьому є в неї "душа розумна, що робить її володарем землі". От чому треба постаратися й відкинути всі особисті упередження й забобони — чи то інтелектуального, чи то релігійного характеру. Нехай загово­рить із Нами Бог безпосередньо, Його ж власними словами. Він багато чого може сказати нам — і все для нашого блага!

Православна етика та її етикет за допомогою норм і прин­ципів християнського вчення стверджують: якщо дух підносить людину над усіма живими творіннями на землі, то це відбува­ється тому, що в її дусі закладено образ Божий, і що саме духу в людині дане переважне становище над душею і тілом. Нор­мальне життя людини має протікати так, щоб дух був у Богові, а душа перебувала б під керівництвом духу, а тіло перебувало б у підпорядкуванні тому й іншому (тобто — духові й душі).

Душа як життєве начало утворюється природною дією закладених у батьках, як і у всяких живих істотах, у цьому сенсі легко пояснюється подібність у благословенні на роз­множення, дане Богом тваринам і людині. Духовна ж сут­ність душі дана Богом як "дихання життя" і робить людину образом Божим. От чому духовність (як образ безмежного розуму Божого); вільна воля (як образ безмежно вільної волі Божої); безсмертя (як образ вічності Божої); дар слова (як образ іпостасного Слова Божого).

В основі християнської етики та її етикету: Бог, Найчис­тіший Дух, є Єдиний за Суттю, але потрійний в Обличчях: "Як Бог у трьох Обличчях, — говорить святитель Дмитрій Ростовський, — так і розумна душа людська в трьох силах — розуму, слова й духу. І як слово від розуму і Дух від розуму, так Син і Дух Святий від Отця. Як розум без слова і Духа бути не може, так Отець без Сина і Духа Святого не був ніколи і бути не може. І як розум, слово і Дух — три сили душевні різні, а душа єдина, а не три душі: так Отець, Син і Святий Дух — три Обличчя Божі, а не три Боги, але єдиний Бог" (Прав. Догм. Бог. митр. Макария, т. 1. — С 455).

Господь зробив усе, щоб людина пізнала Його буття і пізнала Його; Він дарував людині високий розум, але водно­час, покликавши її з небуття до буття, уклав дух її у малому тілі, що залежить від навколишнього світу, поставив її серед величезного всесвіту, що вражає своєю величчю і мудрістю свого устрою.

Християнська етика вчить, що Бог творить людину і за­кликає її до пізнання Себе, щоб їй бути другом Божим і роз­діляти Його блаженство. Бог творить людину від надлишку Своєї любові, залучаючи її до участі у Божественних благах, і відкриває велич образу Божого, духу.

"І власний твій дух, або розумна душа твоя, — говорить преподобний Сімеон Новий Богослов, — є в усьому розумі твоєму, і весь розум твій — у всьому слові твоєму, і все слово твоє — у всьому дусі твоєму неподільно й неразом. Це є образ Божий".

От чому наш розум, маючи образ Божий, прагне пізнати Благість — Святу Трійцю, що є Розум, Слово і Дух. Розум — це образ Бога в людині.

Розрізняється в людині тіло, душа, дух — і в душі роз­глядаються три частини або сили: словесна (або словес­ності), дратівлива і хітлива. Словесну силу поділяють: ро­зум, воля, почуття.

Святий Григорій Богослов чесноту уявної (словесної) си­ли назвав розсудливістю, віданням і мудрістю; чесноту сили дратівливої — мужністю і терпінням; чесноту сили почуттів — любов´ю, цнотливістю й утриманням; щоправда — в усіх си­лах тричастинної душі навчає благообразності, коли розум покірний Богу, а душа — розуму Боголюбивому.

Добре відома всьому світові теорія відносності німець­кого вченого, одного з фундаторів сучасної фізики, лауреата Нобелівської премії Альберта Ейнштейна (1879-1955), кот­рого релігія привела до формування такого поняття, як "кос­мічна релігія". Ця релігія, як і будь-яка інша, визнає існуван­ня вищого Духа, що творить світову гармонію.

Теорія квантів, розроблена іншим німецьким фізиком, Максом Планком (1850-1947), привела вченого до переко­нання, що єдиним первинно даним для натураліста є зміст його почуттєвих сприйняттів і виведених з цього вимірів. Звідси, шляхом індуктивного дослідження, намагається він яко­мога наблизитися до Бога і Його світопорядку як до вищої, але повік недосяжної мети.

Далі М.Планк указує, що якщо ми приписуємо Богові, крім усемогутності й усевідання, ще й атрибути добра і лю­бові, то наближення до нього надає пошуковцю розради, а також відчуття щастя у високій мірі своєї поведінки в будь-який етикетній ситуації.

Справжню сенсацію викликала праця німецького фізика-теоретика, лауреата Нобелівської премії Вернера Гейзенберга (1901-1996), який стверджував, що електрони існують, але ми не в змозі відрізнити їх одне від одного. Світ складається з чогось, сутність якого нам відома. Це "щось" виявляється то у вигляді ніби часток, то у вигляді хвиль і, якщо вже шука­ти назви, то це "щось" слід позначити словом "енергія ро­зумного Творця".

Один із найвідоміших американських учених у Нью-Йорк-ській Академії Наук, А.К.Моррісон, доводячи буття Бога в статті "Сім причин, що пояснюють, чому я вірую в Бога", зазначає: "Ми все ще перебуваємо на зорі наукового знан­ня. І чим ближче до світанку, чим світліший наш ранок, тим ясніш перед нами з´ясовується творіння розумного Творця. Тепер у дусі наукової смиренності, у дусі віри, заснованої на знанні, ми ще більше наближаємося до непохитної впевне­ності в бутті Божому:

Перше. Математичний закон доводить, що всесвіт ство­рений Найвищим розумом. Безліч прикладів свідчать, що для випадкового виникнення життя на землі немає й однісінько­го шансу з багатьох мільйонів.

Друге. Багатство джерел, з яких життя черпає сили для виконання свого завдання, саме по собі є доказом наявності самодостатнього і всесильного Розуму.

Жодна людина не була дотепер у змозі збагнути, що та­ке життя. Воно не має ані ваги, ані розмірів, але воно досте­менно має силу. Корінь, що проростає, може зруйнувати ске­лю. Життя — скульптор, що надає форми всьому живому; музикант, який навчив птахів співати про кохання; щонайтонший хімік, який надає смаку плодам, пахощів квітам, пе­ретворює воду й вуглекислоту на цукор і деревину та одер­жує при цьому кисень, необхідний для всього живого; крап­ля протоплазми, прозора, схожа на желе, здатна рухатися й діставати енергію із сонця, ця примарна частка порошинки є зародком життя, її сила більша, ніж сила, сильніша за тва­рин і людей, тому що вона — основа всього живого.

Хто ж уклав життя в цю порошину протоплазми?

Третє. Розум багатьох тварин безперечно свідчить про мудрого Творця, який вселив інстинкт істотам, котрі без нього були б цілковито безпорадними тваринами.

Молодий лосось свій вік проводить у морі, потім поверта­ється до своєї рідної річки і йде нею саме тим боком, яким йшла ікра, з якої він вивівся. Що ж веде його з такою точністю?

Четверте. Людина має більше, ніж тваринний інстинкт, вона має розум. Завдяки нашому розуму ми здатні міркува­ти про те, що ми таке, і здатність ця визначається тільки тим, що в нас закладено іскру Розуму Всесвіту.

П´яте. Чудо генів — явище, котре ми знаємо, але яке не було відомо Дарвінові, — свідчить, що про все живе було виявлено турботу. Ультрамікроскопічні гени і супутні їм хро­мосоми є у всіх клітинах усього живого і суть абсолютний ключ до пояснення всіх ознак людини, тварини і рослини. І про сумніви у цьому не може бути й мови. Якщо це так, то як же виходить, що ген містить у собі навіть ключ до психології кожної окремої істоти, вміщуючи усіх людей земної кулі в такому малому об´ємі, як наперсток.

Еволюція починається в одиниці, що є хранителькою і носієм генів. І ось цей факт, що кілька мільйонів атомів, вмі­щених в ультрамікроскопічний ген, можуть виявитися абсо­лютним ключем, який спрямовує життя на землі, є свідчен­ням, що доводить, що про все живе виявлено турботу, що його хтось заздалегідь передбачив, і що передбачення ви­ходить від Творчого Розуму. Жодна інша гіпотеза тут не мо­же розгадати цю загадку буття.

Шосте. Спостерігаючи економіку природи, ми змушені ви­знати, що тільки гранично досконалий Розум може передбачити всі співвідношення, які виникають у вкрай складному гос­подарстві. Так, наприклад, контролювальні взаємозв´язки спо­стерігаються всюди. Чому комахи, що неймовірно швидко роз­множуються, не придушили все живе? Та тому, що вони диха­ють не легенями, а трахеями. І якщо комаха виростає, трахеї її не виростають у пропорції. Ця невідповідність утримує їхнє зрос­тання. Якби не було цього фізичного контролю, людина не мог­ла б існувати на землі. Уявіть собі ґедзя завбільшки з лева.

Сьоме. Той факт, що людина здатна сприйняти ідею про буття Бога, сам по собі є достатнім свідченням.

Концепція про Бога постає внаслідок тієї таємничої здат­ності людини, що її ми називаємо уявою. Завдяки доскона­лій уяві людини виникає можливість духовної реальності, що Бог живе скрізь і в усьому, що Він живе в наших серцях".

Знаменитий хірург, колишній професор Кельнського, Бон­нського і Берлінського університетів, Августин Бор стверджує: "Якби навіть довелося науці й релігії утрапити в супереч­ність, гармонія в їхніх взаєминах незабаром відновилася б через взаємопроникнення на основі точніших даних".

Людина визнає необхідність етичних моральних принци­пів, у ній живе почуття обов´язку тому, що з цього виникає її віра в Бога й дотримання нею правил етику.

Повага, жертовність, сила характеру, моральні засади, уява не народжуються із заперечення й атеїзму, цього над­звичайного самообману, що замінює Бога людиною. Без ві­ри культура зникає, порядок руйнується, і переважає зло.

Істинне знання несумісне із гордовитістю. Смиренність — неодмінна умова пізнання Істини. Тільки смиренні люди, які пам´ятають слова Спасителя: без Мене не можете творити нічого, і Я є шлях, і істина, і життя — здатні йти вірним шля­хом до пізнання Істини. Адже Бог гордим протистоїть, а сми­ренним дає благодать.

Християнська етика вчить, що у свідомість людини Бог уклав щось божественне, що приносить людині полегшення — це совість, котра, подібно до Іскри й Світла, просвіщує розум і показує йому, що таке добро і зло. Від розташування совісті, котра, як міркують святі отці церкви, визначається ставлення людини до Бога і Його творіння, залежать і життя душі, її молитовний стан та міра досконалості особистості.

Християнська мудрість етикету вчить: / Бог є Особистість. Він не є кимось чужим, хто не ро­зуміє наших почуттів, суму, радощів або наших роз­думів. Бог не є якоюсь страхітливою, холодною і без­ликою істотою, що не має жодного відношення до на­ших повсякденних справ і турбот. Таке уявлення про Бога — хибне. Бог знає, почуває, Він має бажання. Отже, Він розуміє нас, він почуває і співчуває нам,, зичить нам щастя.

•  Бог єдиний, інших богів немає. "Один бо є Бог" (1 Тим. 2:5). Які Божественні риси, і яка вдача Бога?
•  Бог всюдисущий. "Якщо заховається хто у криївках, то Я не побачу Його?.. Чи Я неба й землі не напов­нюю?" Так говорить Сам Бог (Єр. 23:24);
•  Бог усевідаючий. "Очі Господні на кожному місці, — позирають на злих та на добрих" (Пр. 15:3). Це зна­чить, що Бог знає про нас усе. Кожна щонайдрібніша думка, яку, здавалося б, можна було б сховати в по­таємному кутку серця, відома Богові;
•  Бог усемогутній. Для Нього нема нічого неможливо­го. Ісус, Син Божий, сказав: "Можливе все Богові". (Мт. 19:26);
•  Бог вічний. Він не обмежений часом. Він прийшов з нескінченності й іде в нескінченність. "Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти - Бог!" (Пс. 90:2);
•  Бог незміненний. Ми постійно змінюємося під впли­вом обставин і оточення. Але Бог не змінюється ніко­ли. "Бо Я, Господь, не змінююся..." Таке твердження Самого Бога (Мал. 3:6);
•  Бог святий. У ньому немає ні гріху, ні зла, ні розбе­щення, ні неправди. "Господові огида - дорога без­божного... Думки злого - огида для Господа..." (Пр. 15:9, 26). "...Переступи Ваші відділювали вас від вашого Бога" (Іс. 59:2). Бог святий, і тому не може доз­волити, щоб гріх став між Ним і людиною;
•  Бог праведний. Під цим мається на увазі, що Бог спра­ведливий і безсторонній "Ти праведний, Господи, і пря­мі твої присуди" (Пс. 137:137);
•  Бог є любов. Це найважливіша з усіх характеристик Бога — у тому, що стосується нашого з вами повсяк­денного життя і практичного застосування норм і принципів християнського етикету. Бог любив нас ще перш ніж ми народилися. Він любить нас і зараз. І він завжди любитиме. Люблячи, Він піклується про нас. ВІН хоче, щоб ми принесли до Нього всі свої прикрості і сум, Він хоче й може дати розраду і роз­в´язати наші труднощі.

Адже справжні причини трагізму людського буття лежать у нерозв´язній суперечності між абсолютною істиною Бога і недосконалістю гріховної за своєю природою людини. Лю­дина не може не прагнути зрозуміти Бога, але ці її спроби марні: для людських почуттів і розуму Бог назавжди залиша­ється незбагненною таємницею.

Розібратися в сутності християнського етикету можна тіль­ки за умови пізнання самого себе як людини. Існує два під­ходи до відомої проблеми походження людини. Один гово­рить про те, що людина є продуктом природної еволюції, пояснюючи, що в результаті розвитку з менш досконалих біологічних видів з´явилася людина. Біблія стверджує, що лю­дина є безпосереднім творінням Бога. Слово Творця таке — ми всі створені Богом. Бог, створюючи людину, побачив, що творіння Його вельми добре (1 М. 1:31). Бог створив люди­ну незалежно від інших творінь. "Кожного, хто тільки зветься Іменням моїм, і кого Я на славу свою був створив, кого вфор-мував та кого Я вчинив" (Іс. 43:7). Створивши людину, Бог дарував їй дві переваги перед іншими творіннями. Одна з них полягає в тому, що людина панує над усім живим. Бог сказав: "...і хай панують над морською рибою, і над птаст­вом небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі" (1 М. 1:26).

Перевага людини в тому, що вона користується свобо­дою вибору. Ми не створені, подібно до робота чи машини, що рухається, але не має власної волі. Ми створені, відпо­відно до християнської етики, щоб здійснювати вільний ви­бір між добром і злом, будучи образом і подобою Божою.

Дивно розуміти, а ще більш, усвідомлювати, що людина, незважаючи на свою гріховність і недосконалість — подібна Богу. У Святому Письмі (Біблії) сказано: "Створімо людину за образом Нашим (Бога), за подобою Нашою...І Бог на Свій образ людину створив..." (1 М. 1:26, 27). Бог дав нам волю — щоб гартувати її; розум — щоб мислити; почуття — щоб сприймати світ.

Яка ж людина? Якою вона має бути? Ми всі знаємо, що людині дано свободу й волю вибору.

Православний етикет приписує віруючим усвідомлення трагедії свого гріхопадіння, що прирікає їх на смерть, бо не знаючи і не розуміючи, що таке гріх, неможливо зрозуміти ідею порятунку через Ісуса Христа. Гріх і грішники постійно згадуються в Біблії.

Під гріхом, за християнською етикою та етикетом розумі­ються не тільки такі вчинки, як крадіжка, обман або вбивство, але й усвідомлення того, що ж саме є основою первинного гріху, що змушує нас чинити всі інші трагедії гріхопадіння. Оче­видно, нам варто поглянути глибше на причину, а не на наслідок.

Що ж таке гріх? Гріх — це:

•  нездатність задовольнити вимоги Господа Бога. "Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави" (Рим. 3:23). Це значить, що всі ми, люди, грішні й позбавлені мож­ливості досягти славної мети, поставленої перед на­ми Господом Богом. "Слава Божа" означає абсолют­ну досконалість. Господь Бог висуває вимоги до на­ших помислів, справ, учинків, висловів і, звичайно, до нашого способу життя й психології поведінки. Всі сло­ва, справи й думки, що не відповідають принципам і нормам християнського етикету — це гріх;
•  недотримання закону Божого. Бог установив певні нор­ми й правила для нас, щоб ми їх дотримувалися і були щасливі. І той факт, що більшість із нас нещасливі в житті, є показник неслухняності щодо Бога;
•  коли ми знаємо, що маємо зробити добру справу і не робимо її — це теж гріх. Бо християнство — релігія лю­дей діючих, а не таких, хто утримується від дії. Христи-янсько-євангелійський етикет вимагає і спонукає роби­ти добро. Уникати зла недостатньо. "Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить — той має гріх" (Як. 4:17).

Біблія є нашим остаточним авторитетом, вона вчить, а ми маємо пам´ятати про те, що "хто всього Закону виконує, а згрішить в одному, той винним в усьому стає" (Як. 2:10). Якщо навіть ми намагалися дотримуватися заповідей Божих і правил християнського етикету, ніколи не таїли злих по­мислів і ніколи не заподіювали лихо — але не робили добро, знаючи, що нам треба було робити добро — ми порушили закон Божий загалом.

Давайте уважно придивимося до самих себе, прислуха­ємося до своїх слів під час своєї мови: чи не лихословили ми, чи не вживали образливих висловів, жартуючи чи нав­мисне, з метою скривдити або принизити іншого (або ін­ших), тому що, як свідчить апостол Павло: "Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших... і гидота, і марнослівство або жарти, що не пристойні вам..." (Ефес, 4:29, 5:4).

Ось чому дуже важливо переглянути, відчути своє серце: чи не прихильне воно осуду, безчестю навколишніх, навіть якщо обвинувачення ці відповідають дійсності? "Це — сер­йозний гріх, — говорить архімандрит Серафим (Папакостас, Греція), — і кожен осудливий піддасться Суду Божому тією мірою, якою засуджував ближніх своїх".

За християнським етикетом, блюзнірство стосовно свя­тині — найстрашніший гріх, що опоганює і мову (яка є дійс­ністю нашої думки), і душу (бо людина завдає образи своє­му Творцю і Попечителю, перед Яким тремтять ангели, ар­хангели і всі Небесні Сили).

Тоді постає природне запитання: "Хто ж у такому випад­ку не грішний?" У Біблії сказано: "Всі згрішили..." (Рим. 3:23); "...нема праведного ані одного..." (Рим. 3:10). Ані рівень нашої освіти, соціального стану, походження, багатство чи бід­ність, талант і здібності, вік, або сувора дисципліна, — ні на йоту не замінить той факт, що ми грішні. Всі ми вчинили гріх перед Богом, відплатою за який є смерть.

Здавалося б, наскільки безнадійне й трагічне становище грішної людини, котра безпомічна сама по собі, але Біблія твер­дить: "...дар Божий — вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім" (Рим. 6:23). Це говорить про те, що Бог дарував нам вихід із цього безпорадного й безнадійного стану — дарував не тому, що ми на це заслужили, а через Свою любов до нас. Божа любов така, що наш розум не в змозі осягнути цю любов. Злю­бивши нас, Бог приніс найбільшу жертву, щоб позбавити нас від смерті. "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Одно-родженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне" (їв. 3:16).Постає логічне питання: "що мені робити, щоб врятуватися? Сама людина не може відповісти на це запи­тання. За людину (за нас із Вами) відповідає Бог, оскільки Він (Ісус жив у цьому світі, їв, спав і працював як людина, Йому зрозумілі наші сум і радощі, сподівання й розчарування, пораз­ки й перемоги. Ісус Христос піклується про нас в усьому. От чому людина знаходить вищу морально-естетичну радість, коли звертається до Бога. Однак найчастіше гріх, як ми вже знаємо, заважає їй знайти шлях порятунку. От чому Ісус Хрис­тос сказав: "Я — дорога, і правда, і життя. До Отця не прихо­дить ніхто, якщо не через Мене." їв. 14:6) "Віруй в Господа Ісуса, — і будеш спасений ти сам та твій дім" (Дії 16:31). Вірити — це значить покаятися у своїх гріхах. Покаяння вклю­чає три етикетно-християнські правила, за котрими потрібно:

•  сказати "Я грішний". Ми повинні визнати всі гріхи на­шого минулого, скоєні довільно або мимоволі; гріхи, відомі іншим, і таємні, про які знаємо тільки ми, гріхи подумки і гріхи у справах — усі гріхи взагалі;
•  сповідатися у своїх гріхах перед Господом Богом нашим;
•  молити Бога про прощення гріхів — ім´ям Ісуса Хрис­та. І "не грішити надалі", Прийняти Ісуса Христа всім серцем як Спасителя свого. Не за допомогою бать­ків, або друзів, учителів, наставників, а за своєю во­лею відкриємо своє серце Ісусу. Чому? Та тому, що це суто особиста справа, Ісус не ввійде в наше серце з примусу. Треба тільки особисто побажати прийняти Його. Якщо в когось нема такого бажання — Ісус мо­же стати Рятівником для інших, але не для вас! Але це зовсім не означає, що Ісус не хоче порятунку всіх лю­дей. Навпаки, всі ми згрішили, і Він хоче врятувати нас усіх, а для цього потрібно тільки одне — бажання. "Ось Я стою під дверима та стукаю, — говорить Сам Ісус Христос, — коли хто почує Мій голос і двері від­чинить, Я до нього ввійду..." (Об. 3:20).

Норми і правила християнського етикету, висловлюючи дух Святого Письма, приводять нас до того, що прийняття Ісуса Христа як Спасителя — поворотний пункт у житті кож­ної людини, найвище, піднесене і важливе рішення. Зі зне­доленого грішника кожен із нас може перетворитися на ди­тя Боже і перебувати з Богом у близькому й повному спілку­ванні, а це і є основа нашого щастя.

Із людиною, що покаялася в гріхах своїх і прийняла Ісуса Христа як свого Спасителя, відбувається славне перетворен­ня, яке настільки переповнює її, що людська мова не може його цілком висловити. У Біблії говориться: "А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у імення Його" (їв. 1:12). Ісус Христос говорить: "...Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю" (Лук. 23:43). "Що маємо в ньому викуплення кров´ю Його, прощення провин, через багатство благодаті Його (Еф. 1:7). "Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний і праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої" (1 їв. 1:9).

Святе Письмо через християнську етику й етикет прого­лошує:

•  "... переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім... і Я тобі дам вінця життя!" (Об. 2:7-10);
•  "Життя вічне через Господа Бога нашого Ісуса Хрис­та" — є дарунком Божим, дарунок Його нескінченної любові. Приміть же Його сьогодні — з каяттям у серці, охоче, зі смиренністю і довірою.

Тільки за цієї умови ми будемо "породжені наново" і вві­йдемо до Царства Божого. Ці приголомшливі істини є основою християнської етики, що допомагають глибше зрозумі­ти практичну значущість розгляду основних норм і принци­пів християнського етикету.

Отже, ми підійшли до розгляду основних принципів хрис­тиянського етикету, що входять у його структуру. В Біблії, у главі 13 Першого Послання св. апостола Павла до коринтян ідеться: "А тепер залишаються віра, надія, любов, — оці три. А найбільша між ними — любов". Кожна людина повинна ма­ти ці якості у своєму духовному житті, у своїй сфері духовно­го комфорту.

Що ж таке віра? Одна з перших істин, що їх треба мати кожному християнинові — це віра.

Віра — це такий стан психіки, за котрого отримана ін­формація, пройшовши через практику й досвід, приймаєть­ся за істину. Християнська релігія, як і будь-яка інша, потре­бує віри, оскільки ми всі діти Божі, живемо в згоді з волею Божою, а не за своїм бажанням і на свій розсуд. Щоб утями­ти волю Божу, треба чогось більшого, ніж просто знань, ро­зуму або інтелекту. Кожному потрібна віра.

Як і з чого народжується віра й упевненість? "...Людина нічого приймати не може, як їй з неба не дасться" (їв. 3:27). "Але як покличуть Того, в Кого не ввірували?" (Рим. 10:14). Віра не приходить завдяки зусиллю волі або рішенню. Віра — дар Божий всім, хто приймає Ісуса Христа Спасителем сво­їм. І тільки така віра істинна, міцна і вічна. Віра, почерпнута з інших джерел, не отримана безпосередньо від Бога, підвладна змінам під впливом різних обставин і коливань у зв´язку з душевними хвилюваннями людини.

Оскільки "Віра —дарунок Божий", то як же його дістати? У наведеному вище вірші з Послання до Римлян, 10:14, є такі слова: "...що про Нього не чули?", а далі, в 17-му вірші, читаємо: "...віра від слухання, а слухання через слово Хрис­тове". Як бачимо, наша віра народжується, живиться і зміц­нюється щоденним читанням Біблії і міркуванням над кож­ною прочитаною главою, над кожним віршем.

Святе Писання, християнська етика допомагають нам глиб­ше усвідомити і зрозуміти себе, а також запитати: у що й у кого ми віруємо. Відповідь наша буде такою. Ми віруємо: у те, що Біблія є Слово Боже; Ісус Христос є Син Божий; і по­страждав Він за наші гріхи; воскрес із мертвих на третій день і піднісся на Небо; і що Він знову прийде в цей світ, щоб судити мертвих і живих; Він кров´ю своєю спокутував наші гріхи, і тільки через Нього, вірою в Ім´я Його, ми врятуємося!

Християнський етикет наказує нам, що керувати всіма нашими помислами та вчинками має віра. Бо, як записано в Біблії: "Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду" (Євр. 11:6).

Друга з трьох істин, що їх слід мати кожній людині, — це надія. На що ж ми надіємося? Християнська етика вчить то­му, що ми надіємося:

•  на здійснення біблійних істин;
•  на благодать і Боже милосердя, на те, що наше життя з вами — у Його руках;
•  з упевненістю очікуємо Його милості серед земних страждань і випробувань;
•  на те, що воля Божа здійсниться в нашому житті. То­му що "Воля" — це "план", "бажання", "задум". Бог створив людину з певною метою. І Бог приготував особливу долю для кожного з нас. Вся історія людст­ва, закони розвитку Вселенського життя — все це ви­значено волею Божою і кероване нею. Навіть крихітна пташина, що пурхає в повітрі, не може впасти без волі Божої (Мт. 10:29). Наш прихід у цей світ, розви­ток, страждання і радості, випробування і благопо­луччя, невдачі й успіхи, і навіть смерть — у всьому цьому Боже приречення. Його воля має здійснитися як у житті, так і в нашій смерті. Його воля доконана й абсолютна, і вона — добро. Сподіваючись на здійс­нення Божої волі в нашому житті, ми володіємо най­вищою і найшляхетнішою з усіх надій;
•  ми покладаємося на праведність і справедливість Бо­га. Нам відомо, що Бог єдиний і всюдисущий, Він не може не помічати лиха й беззаконня. Ми покладаємо сподівання на Його справедливий суд. Живучи в згоді зі Словом Божим, ми часто зазнаємо страждань, по­стійного нерозуміння друзів і родичів — ми повинні і зобов´язані нести свій хрест. Але ми не розчаровує­мося і не втрачаємо надії не тому, що ми досить ро­зумні й сильні, щоб витривати в складних випробу­ваннях, а тому, що ми сподіваємося на праведність і справедливість Бога; Надія вмирає останньою;
•  ми сподіваємося на любов Бога. Християнський ети­кет наказує нам постійно пам´ятати про те, що Бог є любов, що Він полюбив нас і пожертвував Своїм Од-нонародженим Сином, щоб урятувати і привернути нас до Себе. Божа любов чиста і не залежить від обста­вин, вона безмежна. Він полюбив грішників, що зану­рилися у пороки, ницих і упосліджених суспільством. Він любить однаковою мірою багатих і бідних, невігла­сів і освічених, Він любить нас усіх. Його любов вічна й незмінна. Вона не вгасає, подібно до людської, не змі­нюється під впливом обставин і часу. Бог любить завж­ди, кожного грішника, що покаявся, попри все.

Ми покладаємо свої сподівання на волю Божу, на право­суддя Боже і на Його любов! Воістину Бог гідний наших спо­дівань. Завдяки Йому ми маємо такі моральні якості, як тер­піння, смирення, упевненість. І Бог дарує нам силу зносити випробування й очікувати на здійснення волі Його. Один з основних принципів християнської етики й етикету— терпін­ня. Упевнені в справедливості Бога і шляхом смиренності ми зможемо домогтися збагачення духовного світу особистості християнина. Сподіваючись на любов Бога, ми почуваємо впевненість у тому, що доможемося прощення гріхів у Бога, набудемо миру і спокою в житті. Як бачимо, любов, терпін­ня, смиренність і впевненість необхідні на шляху до радості. З цього починається багате духовне життя християнина.

Остання з трьох істин, що їх потрібно мати кожному, — це любов.

Вище ми говорили про віру і надію, які знаходять свій спільний знаменник у любові. Ви знаєте, що 13 главу Першо­го Послання апостола Павла до коринтян називають "Главою любові". Справді, це особлива глава Святого Письма Біблії, вона оповідає про божественну любов у нашому повсякден­ному житті. Оскільки Біблія не тільки істинна, то й сучасна.

У перших трьох віршах 13-ї глави Першого Послання апос­тола Павла ясно розкривається, до чого подібне духовне жит­тя християнина без любові.

Мати "дарунок пророцтва", говорити "мовами людськи­ми й ангельськими", пізнати "всі таємниці", володіти "всіля­кими пізнаннями й усілякою вірою", щоб "гори переставля­ти"... гарні якості, котрі непогано мати кожному християни­ну. Але зверніть увагу на слова, що перекреслюють все ска­зане... "...і не мати любові...". Віра, що пересуває гори, мо­же бути холодною, байдужною міццю, що не має в собі лю­бові: "...я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!.. Я ніщо!.. Пожитку не матиму жодного".

І тільки Бог — є любов. Ісус Христос став вищим виявом Божої любові. Християнство — є релігія любові. Все наше життя має бути наповнене любов´ю. Без неї ані віра, ані на­дія не мають жодного сенсу.

Християнська етика та її етикет тлумачать любов як за­вершення і втілення всіх біблійних істин. Яка ж ця безсмерт­на любов? До чого вона подібна? Для відповіді на ці питання варто прочитати вірші 4-8, де змальовується сила любові.

У Біблії ідеться: "Любов довго терпить, любов милосерд-ствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Любов ніколи не перестає!" (1 Кор. 13:4-8). Відпо­відно до християнського етикету:

•  той, хто істинно любить, намагається зрозуміти інших. Тому що розуміння — основа сприятливих взаємосто­сунків. Адже всі люди різні, нема абсолютно схожих. У всіх різний спосіб життя і психологія поведінки, нема абсолютно схожих. У всіх різні характери, смаки, оцін­ки, різне походження, статура, різна зовнішність. Є, звісно, схожі люди, але нема однакових людей.