Філософи Давньої Греції навчали людей шляхетності, здорового глузду, помірності та поміркованості як най­ліпших чеснот.

У поглядах видатного матеріаліста давнини Демокріта, котрий узасадничив моральні канони та правила поведінки, чітко простежується бажання прищепити людині найкращі ду­ховні якості. Демокріт наголошував, що шляхетність свійсь­ких тварин полягає у високій якості їхніх тіл, тоді як шляхет­ність людей — у доброму спрямуванні їхнього характеру, що виявляється в їхніх вчинках.

Демокріт оспівував розум, мудрість і розважливість. Без­смертними афоризмами стали його поради: "Тілесна краса людини - це щось твариноподібне, якщо під нею не прихо­вується розум"; "не намагайся знати все, щоб не стати в усьому невігласом"; "дурням краще коритися, ніж повеліва­ти"; "краще думати перш ніж діяти, а не після". Демокріт вимагав, щоб слово не розходилося з ділом, щоб воно було тінню справи, позаяк "чимало тих, хто ганебно вчиняє, про­мовляють найчудовіші промови".

При оцінюванні поведінки людини Демокріт учив зважа­ти не лише на її дії, а й на внутрішні спонуки та бажання. Він говорив: "Чесна і негідна людина пізнаються не тільки через те, що вони роблять, а й через те, чого вони бажають". Він засуджував лицемірне роздвоєння особистості для себе й для інших, наполегливо радив: "Не кажи й не чини нічого поганого, навіть якщо ти наодинці з собою. Навчайся якомо­га більше соромитися самого себе, ніж інших", "чудовою є належна міра в усьому", "якщо перетнеш межу, то найпри­ємніше стане для тебе найнеприємнішим".

У відгуках про людей теж варто дотримуватися міри й тактовності. Треба зважено ставитися до похвали інших і се­бе. Не можна не погодитися з Демокрітом, що "дуже за­шкоджують дурням ті, хто їх вихваляє", "краще, — продовжу­вав він, — щоб хвалив нас хтось інший, ніж хвалити самого себе", "якщо не можеш визнати похвалу заслуженою, вва­жай її лестощами".

Інший видатний мислитель давнього світу, славетний грецький філософ-матеріаліст Епікур вважав, що кожна лю­дина прагне задоволення й уникає імовірних страждань. "Тому, — зазначав він, — ми й називаємо задоволення по­чатком і кінцем щасливого життя. Проте коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, — вів він далі, — ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задово­лення, що полягають у почуттєвій насолоді, як вважають ті, хто не обізнаний, або не погоджується, або неправиль­но розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страж­дань і від мук сумління й тривог".

Свобода від тілесних страждань, душевних мук і тривог досягається розважливістю, адже, казав Епікур, не можна жити приємно, якщо не живеш розумно. Усьому є свій край, і його має знати кожна людина. "Добробут і щастя — не у надлишку грошей, не у височіні становища, не в посадах якихось або силі, — роз´яснював Епікур, — а в свободі від суму, в поміркованості почуттів і налаштуванні душі, що всьо­му знають межі"¹.

На розвиток етичної думки стародавнього світу величез­ний вплив справив найславетніший філософ того часу Арістотель. На його переконання, етика, поведінка і вчинки людей зумовлені політикою й економікою, адже й повновартісний громадянин* — стверджував він, — це суспільна твари­на. Більше того, згідно з поглядами Арістотеля, моральність надана людям у вигляді можливості й перетворюється на дійсність лише громадським життям. "Не без підстави, — стверджував він, — люди вигадують поняття блага або бла­женства відповідно до життя, яким вони живуть"².

Вважаючи підґрунтям етики й поведінки людей прагнення насолоди, Арістотель нагадував, що крім насолоди є ще й страждання. В усякій насолоді й стражданні можливі над­лишок або брак, причому й те, й те погано. "Надлишок і брак, — відзначав Арістотель, — належності пороку, сере­дина — належність доброчесності". Поміркованість і сере­дина — от умови моральності доброчесного життя, пристой­ної поведінки та спілкування людей.

Арістотель дає відповідь на питання, за що ми (люди) любимо один одного. "Любити означає бажати комусь то­го, що вважаєш благом; заради нього, а не заради самого себе, і намагатися мірою сил давати йому ці блага... Дру­гом буде той, хто разом із нами радіє нашим радощам і шкодує через нашу тугу заради нас самих... Любимо ми й тих, з ким приємно жити і проводити час, а такі люди ввіч­ливі, не схильні наголошувати помилки (інших), не полюб­ляють сперечатися й сваритися...

Любимо ми й тих, хто вміє пожартувати і сприйняти жарт, позаяк той, хто вміє сприйняти жарт і може сам пристойно пожартувати, однаковою мірою сповнюють задоволенням свого ближнього.

Ми любимо також людей, котрі звеличують ті добрі якос­ті, якими наділені ми, особливо якщо ми боїмося виявитися позбавленими цих якостей.

Користуються любов´ю ще люди охайні у своїй зовніш­ності, одязі й у всьому своєму житті, а також люди, які не мають звички дорікати нам припущеними помилками і вчи­неними благодіяннями.

Любимо ми також людей незлопам´ятливих, котрі не пам´ятають образ і легко йдуть на примирення..., а також людей нелихослівних і тих, хто зважає не на вади, а на добрі якості людей... Взагалі ми любимо тих людей, які надто при­хильні до своїх друзів і не залишають їх".

Давньогрецький посольський церемоніал за тих часів об­ставляли з неабиякою урочистістю. Так, наприклад, покро­вителем послів води вважали бога Гермеса. Він до того ж, за легендами, опікувався подорожанами і крамарями.

Посли мали при собі спеціальні "жезли Гермеса". На верхівці жезла, оповитого лавром, були влаштовані крила птаха і два переплетені вузли. Вузли символізували мо­торність і хитрість, а крила — маневреність і рухливість. Послу давали інструкції, написані на двох картках або таб­личках, складених удвічі, — "дипломах". Звідси й походить слово "дипломатія".

За часів розквіту грецької цивілізації давньогрецький фі­лософ Платон (IV століття до нашої ери) у відомій праці "Бен­кет" оспівував людей, здатних визначати "золоті грані" спо­живання їжі та вина. Лише дикуни і варвари могли виходити за ці межі, — вважали давні греки. Серед афоризмів Григо­рія Сковороди знаходимо: "Щасливий той, хто поєднав при­роджену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: "Дехто на те живе, щоб їсти й пити, а я п´ю і їм на те, щоб жити".

У давніх греків уперше з´являються поняття культури по­ведінки для цілеспрямованого формування особистості за певним зразком. Систему цінностей лицарської поведінки можна простежити у Гомера в "Іліаді". Важливу роль у ви­значенні культурної людини (слово культ латиною означає глибоку повагу до когось (чогось), шанування когось (чо­гось), тобто взірець для наслідування) відігравало її шляхет­не походження (подібно до того, як слово "како" означало людину цілковито негідну). Із походженням пов´язували не тільки шляхетність, а й красу, насамперед тілесну. Гомерів­ські герої були навдивовижу чутливі до краси людського тіла й багато чого вибачали тим, хто був нею наділений.

Згідно з давньогрецьким етикетом постать чоловіка має випромінювати силу. Він має бути високим на зріст і плечис­тим. Не кожен підняв би щит, викуваний для Ахілла, а спис Гектора завдовжки сягав одинадцять ліктів. Лицар мав бути вправним атлетом і гідно перемагати у змаганнях. Ці вміння правили за взірець і були відмітною соціальною ознакою, бо набуття їх вимагало чимало вільного часу. Чудово це описав Гомер в "Одіссеї". Одіссей підняв лук і звичним рухом легко напнув слухняну тятиву:

Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний. Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку. Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей богосвітлий

З того, що син гнучкомудрого Кроноса дав це знамення. Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш лежала Скраю стола — усі інші в місткому були сагайдаку Сховані, — їх на собі ахеї ті мали зазнати. Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка Не зачепив у сокирах, всі їх стрілою прошивши...

(Переклад українською Бориса Тена)

Лицар вирізнявся з-поміж поспільства гарною мовою й поштивістю, причому ці якості впродовж століть слугували ознаками культури й належності до вищих верств суспільст­ва. Чемна людина не силкувалася будь-що опинитися в центрі уваги, поводилася стримано, як, приміром, Одіссей. Ґреч­ність господарів виявлялася в їхній тактовній поведінці. Во­ни не дошкуляли гостеві розпитуванням, а очікували, поки він після пристойного частування сам розповість про себе стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Можна додати також, що в суспільстві, де лицар виборю­вав своє становище зі зброєю в руках, хоробрість вважалася найнеобхіднішою чеснотою, а звинувачення в боягузтві — най­гіршою образою. Характер гомерівського героя визначали го­ловно турбота про честь, прагнення слави і відзнаки.

Антична людина була напрочуд чутливою до вшануван­ня, втім, міра їх мала відповідати здобутим заслугам. У книж­ці "Досконалий грек і римлянин" ішлося: "Весь соціальний лад гомерівської шляхти ґрунтований на вшануванні один одного". Шляхетне походження зумовлювало прагнення сла­ви, тож батьки жадали від своїх синів, щоб вони в усьому дотримувалися етикету доброчесності й будь-що уникали того, аби виглядати безглуздо.

Гомерівський воїн згідно з вимогами етикету мав бути щедрим, а обов´язок хазяїна — щиро прийняти гостя, тобто виявляти гостинність. Вважалося, що тільки чотири заняття не здатні скривдити людей, піднесених на вершину суспіль­ства: влада, релігія, війна і спорт. Люди, вразливі до образ і щомиті готові обстоювати справедливість, найчастіше вда­валися до двобою мечем або ж хапалися за лук і стріли.

У розв´язанні конфліктних ситуацій та суперництва бій був важливою складовою життя давніх греків і зазвичай від­бувався за певними правилами. Результат битви часто-гус­то вирішував двобій найсильніших рицарів із ворожих ста­нів. Двобій міг припинитися після повідомлення суперникові своєї генеалогії, і нерідко траплялося так, що ворожнечі бу­ло покладено край у разі, якщо сторони дізнавалися про дав­ню дружбу своїх предків.

Двобій міг припинитися також з ініціативи того, хто ви­кликав супротивника на дуель. На прощання суперники да­рували один одному подарунки, а присягаючись у дружбі, навіть обмінювалися обладунком. Публічна сутичка поціновувалася вище, ніж військова хитрість. Переможець мав пра­во зняти обладунок з переможеного, а його тіло кинути со­бакам чи хижим птахам. Давні греки вірили, що без похо­вання убитий не зможе переплисти річку Стікс і знайти спо­чинок у світі мертвих.

До неодмінних правил військового етикету належало оголошення перемир´я для збирання тіл полеглих на бойовищі та поховання їх. Гостро засуджувалося порушення укладених під присягою угод. Лук вважався менш почес­ною зброєю, ніж меч, утім перемогу виборювали будь-чим, ба й навіть камінням.

Приводом до війни могли слугувати особиста помста, обурення проти клятвопорушників, невдячність. Так виникло поняття обов´язку, честі, сили і значення їх як засад спра­ведливості. Невдячність заслуговувала осуду так само, як ситуація, коли товарища кидали напризволяще, не надавши йому потрібної допомоги.

Правила давньогрецького етикету, продиктовані мірку­ваннями взаємоповаги і співчуття, вимагали:"... помилуй того, хто скорився і благає пощади; шануй посла; дотримуй пере­мир´я; не заважай похованню мертвих і втримайся від ви­хвалянь над трупом ворога...".

Збереження життя ворогові могло, щоправда, диктува­тися бажанням одержати за нього викуп. Крім того, якщо обов´язок і честь — найвище благо, то добровільне прини­ження — величезна жертва, яку не можна не поважати. От чому заборонялося завдавати ударів супротивнику, котрий скорився: "Не зглянутися на ворога, який склав зброю і бла­гає пощади, — підступне убивство".

Сервірування й етикет стола у Давній Греції були вельми простими. На сніданок з´їдали кілька скибок хліба, змочено­го вином. Обід був головним у денному раціоні, тож під час обіду всі сиділи за столом. їжа складалася з каші, звареної переважно з очищених зерен пшениці або ячменя, страв із зелені, маслин і дуже малої кількості м´яса. В античній Греції не знали жодних столових приборів і їжу брали руками зі спільного посуду. По обіді слуги поливали гостям воду на руки над невеличким тазом.

Згодом на етикет стола у Давній Греції суттєво вплинуло сицилійське й малоазійське кулінарне мистецтво. Певною мі­рою були запозичені й застільні звичаї перського і лідійсько­го царських дворів. Приміром, головне застілля почали при­значати на пізнішу пообідню або вечірню пору, ввійшли в моду також застелені покривалами бенкетні ложа, заввишки майже такі самі, як і рівень обіднього столу. На кожному з таких лож улаштовувалися по двоє чоловіків; натомість жін­ки і діти, як і раніше, сиділи за столами.

Жодних складних правил етикету за столом тоді не зна­ли. Гарним тоном вважалося черпати супи чи соуси скибкою виїденого хліба або просто однією ложкою. Після їжі очища­ли руки хлібом або духмяною глиною.

Після страв бралися за вино. Ці симпозії, як називали такі учти, мали насамперед культовий характер (їх влашто­вували на честь бога Діоніса) із відчутним еротичним компо­нентом. Вони супроводжувалися філософськими бесідами й дискусіями. За пізніших елліністичних часів симпозії оста­точно перетворилися на шалені оргії.

У Давній Греції розрізняли два типи людських культур — "культуру сорому" і "культуру провини", що мають проти­лежні критерії оцінювання поведінки людини.

У "культурі сорому" такі оцінки мають зовнішній харак­тер — схвалення при осудженні, наслідування кращих і су­перництво.

У "культурі провини" на перший план виходить внутрішня система цінностей — "суд сумління".

Якщо, приміром, почуття внутрішньої гріховності, прита­манне християнству, не було властиве грекам, проте їм бу­ли найвищою мірою властиві почуття сорому перед співгро­мадянами, побоювання привселюдно пошитися в дурні. Ці найважливіші мотиви багато в чому визначали поведінку дав­нього грека в суспільстві.

З іншого боку, античній людині було властиве прагнення передувати, тобто стати найкращою серед багатьох. Бажан­ня бути кращим не обмежувалося цариною військової доб­лесті, воно стосувалося першості й у спорті (перегони на колісницях, боротьба, кулачний бій, біг, стрільба з лука, ме­тання диска і списа). Перші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери і відтоді кілька століть поспіль регулярно проводилися щочотири роки.

VII—VI століття до нашої ери були добою загострення со­ціальної боротьби грецьких полісів (міст) за рівність перед законом, за свободу слова.

Справжньою "школою для Еллади" стали Афіни. Гіп­пократ у своїх творах писав про численні фізичні й духовні особливості людей. Раннє дитинство хлопчики й дівчатка проводили разом, під наглядом жінок. Починаючи з шес­тирічного віку хлопчик відвідував уроки приватних учите­лів (такі сценки можна побачити на червонолакових вазах, що збереглися до наших днів) у супроводі педагога (грець­ке "педагог" перекладається українською як той, хто супроводжує дитину). Навчальним посібником для дітей слугували тексти Гомера, а за приладдя правили воскові дощечки. По закінченні гімназії юнаків забирали на дво­річну службу до війська.

В оселі для жінки було відведено спеціальне приміщен­ня. На вулицю жінка із шляхетної родини виходила винятко­во у супроводі рабині або служниць. А втім, не слід вважати, що одружена афінська жінка була безправною перед чолові­ком. У царині своїх обов´язків дружина мала вирішальний голос. До речі, Ксантіпа, дружина Сократа, сварила й навіть била свого чоловіка за те, що він не приносив додому гро­шей, марнуючи час у бесідах.

Своєрідне місце в житті Афін посідали гетери. Вони ма­ли неабияку свободу і незалежність, досягали такого рівня культури й освіченості, який був недоступний замужнім жін­кам, до того ж вони нерідко заслуговували на повагу най­розумніших людей того часу. Гетер можна порівнювати з японськими гейшами. Дві давні культури — японська і грець­ка — розвивалися паралельно. Так, наприклад, культ краси природи в японців і культ краси людського тіла у греків виник майже одночасно.

Церемонія відрядження послів у Давньому Римі вже у IV столітті до Різдва Христова була не менш урочистою, ніж у Давній Греції. Зазвичай послів виряджали групами від трьох до десяти осіб; вони становили посольство. Кожен член та­кого колегіального посольства одержував золотий перстень, що надавав право на безмитне провезення багажу через кордон. Під час морської подорожі послів супроводжував почесний ескорт кораблів.

У республіканському Давньому Римі для організації прийому іноземних посланців навіть заснували спеціальну посаду "магістра церемоніалу". На честь іноземних гостей влаштовували народні святкування, розваги. Римський се­нат приймав іноземних послів на своєму урочистому засі­данні й призначав для переговорів із ними спеціальну комі­сію. Перед від´їздом послам підносили подарунки, зазви­чай це були різноманітні коштовності.

Мірою зміцнення монархічних засад правління у Давньо­му Римі почали узвичаюватися певні правила поведінки, що в сукупності становлять придворний церемоніал, "зведення правил" із регламентації усього придворного життя. Часом вони були настільки безглузді, що спричинювалися до тра­гічних випадків, позаяк придворні й навіть королі були раба­ми придворного етикету.

Відомий німецький письменник Л.Фейхтвангер описує найжорстокіші вимоги придворного етикету, за якими римський імператор має "вмирати стоячи". Умираючого правителя Веспасіана, фундатора династії Флавіїв, підтри­мують під руки, він відчуває жорстокі муки, але зносить їх, щоб після його смерті могли оповістити, що "імператор Риму помер стоячи".

Від часів Давнього Риму дійшов до нас звичай гостин­ності. Давньоримський поет Овідій у творі "Мистецтво лю­бити" застерігає молодь від надмірного вживання їжі й за­хоплення напоями.

У Римі ще до знайомства зі східною кухнею розумілися на їжі. Так, завдяки жвавій торгівлі з Сицилією, котра була тоді грецькою провінцією, та перемогам римських легіонів над греками дедалі більше поширювалися грецькі звичаї у їжі та питті. Почастішали пишні, з усілякими надмірностями, бенкети та оргії. Заможні римляни у своїх паланкінах пере­сувалися від однієї учти до іншої.

За давньоримським етикетом, за трапезним столом за­звичай розміщалися дев´ять персон, які влаштовувалися на трьох широких ложах. Ці софи розташовували підковоподібно навколо овального столу, й на них лежали гості, спираю­чись на ліву руку. Правицею вони брали їжу й напої. Іноді вони користувалися ножами. Тоді вже пальці мили в полос­кальницях і витирали серветками.

До цього часу належить найдавніша із відомих нам кулі­нарних книжок, складена Апіцієм. Такі бенкети навряд чи мали прийтися до душі сучасним гурманам, адже передусім це були своєрідні шоу, головною метою яких було продемонст­рувати пишну оселю. В наш час уявити смак страв, що тоді подавалися, конче важко, бо він дуже змінювався через за­стосування сили-силенної екзотичних приправ, надмірної кількості меду та зацукрованих фруктів.

Письмові угоди в Єгипті та Месопотамії у III столітті до нашої ери, що фіксують зародки правил етикету в міжнарод­ному спілкуванні, становлять особливу частину — диплома­тичний протокол. У протокольних церемоніях давнини знай­шли відображення численні форми міжнародної чемності.

При царському дворі Єгипту з´явився літературний твір і "Повчання Ахтая" або "Настановлення Дуау, сина Ахтона, сво­єму синові Піопі". Серед інших етикетних правил там міс­титься таке зауваження: "Посланець (гонець), вирушаючи до чужої країни, складає заповіт на користь дітей через побою­вання левів та азіатів... . Коли він іде, тримає цеглину за паском". "Цеглина за паском" — це справжнісінька глиняна клинописна табличка із повноваженнями посланця. До речі, в період походів Тутмоса III дипломатичним листуванням за­відувала особлива канцелярія з іноземних справ.

Особливий інтерес становлять дослідження, проведені наприкінці XIX століття, завдяки котрим вдалося з´ясувати, зокрема, що першу в світі письмову угоду було укладено між єгипетським фараоном Рамзесом II і королем хетів Хаттушилем III у 1278 році до нашої ери. Причому для достеменності документа, викарбованого на срібній платівці, король хетів зобразив себе сидячи поряд із Богом вітрів, а на зворотно­му боці — королеву поряд із Богинею сонця.

Рамзес II прийняв умови миру й на знак порозуміння теж надіслав королеві хетів викувану срібну платівку з ана­логічними зображеннями й з написаним на ній текстом угоди. Обидва послання були скріплені державними пе­чатками та підписами.

Стародавні єгиптяни та інші народи Сходу вели усні й письмові переговори, виряджали і приймали послів, оголо­шували війни й укладали перемир´я, проводили кордони, об­мінювалися вояками. Ці міжнародні дії здійснювалися згідно із встановленими нормами, правилами, традиціями етикету, в урочистій обстановці й освячувалися, як правило "боже­ственними силами".

У Стародавньому Єгипті (у 2000 році до Різдва Христова) чи не найпопулярнішим рукописом була збірка корисних порад "Повчання Кочемні", де у вигляді рекомендацій батька синам пояснювалася необхідність практично навчати молодих людей правил пристойності й зразкової публічної поведінки.

Давні єгиптяни користувалися столовими приборами, вміли їсти красиво й безшумно. Така поведінка розцінювалася як неабияка чеснота й обов´язковий елемент загальної культури людини. На стіл подавали до десяти різновидів м´яса, гусаків, качок, перепелят і голубів, а ще близько 16 різноманітних ви­робів з тіста, 6 сортів вин (пальмове, фінікове, медове тощо), 4 різновиди пива та 11 різновидів плодів і фруктів. Примітно, що вже тоді зважали на гармонію страв і напоїв.

Під час святкового бенкету сиділи на яскравих строкатих подушках на внутрішньому подвір´ї будинку, навколо басей­ну. На відміну від інших народів, в учтах брали участь жінки, котрі з´являлися у важких золотих прикрасах, із підведеними очима, духмяні від парфумів. Блюда зі стравами подавали служниці у віночках із квітів на голові, а для розваги гостей музики, акробатки, танцівниці, флейтистки у святковому вбранні демонстрували своє мистецтво. Такі пишні бенкети, ясна річ, були привілеєм заможних.

У Месопотамії королі та принци влаштовували по два бен­кети на добу. Жінок на них не допускали. Гості влаштовува­лися на підлозі, вкритій циновками і подушками. Посередині на спеціальній підставці встановлювали мідну плиту, на ній розставляли страви. Пізніше тут увійшло у моду так зване лежання за столами, залюбки запозичене у давніх греків.