На відміну від почуття любові, що пронизує собою усі ду­ховні структури людини і в свобідному розгортанні навколо предмета небайдужості ідеалізує його, почуття дружби має більш поміркований характер. Як зазначає Кант, дружба базується на розсудку. Вона передбачає свідомий вибір об´єкта спілкування і узгоджується з принципом розумної побудови стосунків. Тим не менше, дружба — почуття, найбільш близьке до любові. Дружба визначається як "форма спілкування лю­дей, заснована на спільності інтересів, взаємній повазі, взаємо­розумінні та взаємодопомозі; передбачає особисту симпатію, прихильність і торкається найбільш інтимних, задушевних сторін людського життя; одне з кращих проявів людських по­чуттів" [2, с 76]. У дружбі інша людина усвідомлюється як бажаний об´єкт спілкування. "Ми бажаємо мати друга, щоб, так би мовити, жити в ньому, щоб виливати нашу душу в його душу і насолоджуватися розмовою, котра довіру робить завжди чарівною", — говорить Гельвецій [7, с. 203].

Дружнє спілкування має суб´єкт-суб´єктний характер. Воно оперте на взаємну повагу сторін, що почуваються рівними і свобідними, а, отже, цікавими одне одному. Атмосфера приязні стосунків сприятлива для розгортання творчого потенціалу особистості. Дружба як вид духовного зв´язку яскраво відобра­жає суспільну сутність людини. її мета — утвердитися в обміні людяністю через іншу людину і завдяки їй. Завдяки дружбі людина починає усвідомлювати цінності власної особи на тій підставі, що гідна бути чиїмось другом. Кант обґрунтовує важ­ливість дружби для применшення егоїзму: частину любові до себе людина переносить на іншу, отримуючи щире, довірливе спілкування.

Щоб зрозуміти справжню цінність невимушеного спілкуван­ня, слід мати на увазі, що людина діє в світі відчужених і фор­малізованих стосунків. її довірливість до випадкової особи, викликана потребою поспілкуватися, може бути сприйнята як ознака нестриманості, невихованості, або навіть викликати підозру. В дружбі взаємна довіра сама собою зрозуміла і сприй­мається обома сторонами як величезне благо.

Основою справжньої дружби є духовна близькість людей, але не тотожність світів їхніх Я. Друзі цікаві один одному саме завдяки своїй "іншості". Стосунки, що склалися в дружбі та завдяки дружбі, опосередковують стосунки людини зі світом загалом. Приязнь і доброзичливість людини у ставленні до кон­кретної іншої відсвічує у ставленні до навколишнього світу.

Дружба утвердилася в культурі людства як конкретизована форма творення образу "свого" — близької людини, рідної не за ознакою кровної спорідненості, а за спільністю уподобань, по­глядів на життя тощо, тобто на основі взаємної приязні.

Давньогрецька культура утвердила цінність дружби в міфі про Діоскурів — Кастора і Полідевка. Полідевк глибоко пере­живає смерть свого брата, що загинув у бою, і просить батька Зевса віддати брату частину свого безсмертя. З того часу брати один день разом проводили у підземному царстві, другий — на Олімпі. В Давній Греції визначилися також основні засади дружби: однодумність, взаємна допомога у біді, щирість. Філо­софи Давньої Греції (Демокріт, Епікур, Арістотель) у дружбі бачили умову розумного задоволення. Арістотель розрізняв три види дружби: дружбу, засновану на взаємній корисності; друж­бу, мета якої — задоволення; дружбу, що ґрунтується на доб­рочесності.

Перші два види оперті на принцип взаємної корисності: люди люблять не одне одного, а лише ту користь чи те задоволення, яке отримують у спілкуванні. Справжньою є дружба, заснова­на на доброчесності, оскільки покладає мету сама в собі, гово­рить Арістотель.

Він обґрунтовує моральні засади справжньої дружби, що можлива між людьми доброчесними. Кожен бажає іншому бла­га, кожен благочесний як безвідносно, так і відносно свого дру­га, а отже, кожен дає задоволення іншому, адже кожному да­ють задоволення вчинки, внутрішньо йому близькі [1, с 223]. Основа справжньої дружби — рівність її сторін та справед­ливість. Поширюючи поняття дружби в сферу політики, філо­соф говорив, що справжня дружба неможлива при тиранії. її ґрунтом є демократія, при якій громадяни мають багато спіль­них інтересів.

Ціцерон в трактаті "Лелій — про дружбу" визначав дружбу як "злагоду в усіх духовних і мирських справах". Дружба для нього — самоцінне почуття, засноване на взаємному благо­говінні.

Історичний підхід до розуміння феномена дружби обґрунто­вує К. Гельвецій у трактаті "Про розум". Простежуючи різні ступені розвитку почуття дружби, філософ доходить висновку, що "дружба передбачає яку-небудь потребу; чим настирливіша ця потреба, тим сильніша дружба; отже, потреба є мірилом цього почуття" [7, с 200]. Є епохи, коли люди сильніше потребують дружби, а отже, і серця легше відкриваються для друж­би. Це, звичайно, буває тоді, коли людина найчастіше потребує допомоги іншої людини, — вважає Гельвецій. Сучасну йому епоху філософ характеризує як час, коли між людьми втрачена потреба дружніх стосунків, оскільки їх не пов´язують жодні спільні інтереси. Вони зазвичай прагнуть зробити кар´єру. Для цього потрібні не друзі, а покровителі.

Кант, спираючись на традицію, започатковану Арістотелем, розрізняє три види дружби. По-перше, ту, що базується на потребах; по-друге, ту, що має підставою смаки; по-третє, засно­вану на переконаннях [Див.: 12, с 185]. Дружбу людей з по­треби одне в одному Кант називає серед найдавніших, таких, що склалися ще на ранніх етапах історії. Спільне полювання дикунів, об´єднаних дружбою, гарантувало турботу одне про од­ного. Зростання потреб та можливостей їх задоволення, вважає Кант, спричиняє знецінення дружби.

Однак зростання матеріального добробуту, майнової незалеж­ності вносить у поняття дружби якісно новий аспект: замість корисливої — духовну потребу в іншому. Починає важити не стільки дружня допомога як така, скільки впевненість у тому, що в разі необхідності друг справді допоможе. "Дружба, ідо заходить так далеко, коли один допомагає другому, заподію­ючи собі шкоду, дуже рідкісна, делікатна і витончена. Причи­на її така: один не може допустити нещастя другого", — гово­рить Кант.

Найціннішою в дружбі є впевненість у духовній спромож­ності іншої людини. Дружба, разом з тим, відкриває людині правду про себе саму: чи здатна вона поступитися своїми блага­ми заради іншої. В боротьбі двох почуттів — любові до інших і любові до себе — людина практична вибирає себелюбність, а людина морально орієнтована — дружбу.

Дружбу за смаками Кант визначає як не істинну, а лише як подібність дружби. Це дружба людей різних інтересів та су­спільних станів. У спілкуванні відбувається обмін знаннями та зацікавленнями. Людей пов´язує лише те, що складає відмінне між ними, без чогось спільного, пов´язує не спільне, а відмінне. Такий тип дружби описано у романі О. Пушкіна "Євгеній Онєгін". Романтично налаштований Ленський — пряма проти­лежність розчарованому, холодно іронічному Онєгіну. Однак саме цілковитою протилежністю натур вони і цікаві одне одно­му. Поверховий характер такої дружби виявляє себе у відсут­ності будь-яких моральних зобов´язань сторін. Онєгін починає залицятися до нареченої Ленського просто так, з нудьги, а зго­дом холоднокровно вбиває свого друга на дуелі.

Дружбу згідно з переконанням або згідно з почуттям філо­соф називає істинною. Вона ґрунтується "на відвертій і чистій спільності внутрішнього налаштування. Це і є дружба у її всезагальній формі", — пише Кант [12, с 187]. Щоб людина не почувалася самотньою і безпорадною перед світом, їй потрібен друг, якому можна відкритися, висловити свої переконання і думки, друг, перед яким можна нічого не приховувати і пора­дам якого можна цілком довіряти. Дружба на підставі довірли­вості стосунків — найцінніше почуття.

Розрізняючи реальність людини в її здатності дружити та дружбу в її істині, Кант у понятті "дружба" виділяє три аспек­ти: ідею дружби, ідеал її, реальність стосунків. Щодо реальності стосунків, то філософ говорить про їх недосконалість. Підстави дружби він бачить покладеними, як уже сказано, в розсудку. Ідея дружби визначається на ґрунті поняття "міра". Міра лю­дяності виявляє себе у здатності любити іншу людину так, як і себе самого. Кант говорить: "Максимум взаємної любові пред­ставляє собою дружба, а остання є ідеєю, оскільки служить мірою взаємної любові. Найвища любов щодо іншого — та, коли іншого я люблю так само, як самого себе" [12, с 185]. На тій підставі, що ідея і дійсність не тотожні, ідея дружби служить критерієм справжньої моральності стосунків.

Ідеал — це взірець стосунків. Він, з одного боку, опертий на міру (ідея дружби), а з іншого — на реальні приклади справді досконалих дружніх взаємин. Люди мають прагнути бути гідни­ми дружби. Такими нас роблять людські доброчесності. Щастя зустрічі людини з людиною для щирого, приязного спілкуван­ня обґрунтовує М. Бубер. Філософ визначає спілкування, як "ду­ховний образ природного зв´язку". Світ іншого — осереддя "дійсного буття Я, адже лише ставленням до іншого, до Ти, людина усвідомлює себе. Будь-яке дійсне життя є зустріч", — говорить філософ [4, с 21]. Зустріч із іншою людиною — пода­рунок долі. її не можна знайти, шукаючи. Двоє зустрічаються, і ця зустріч не опосередкована жодною практичною потребою, жодним попереднім знанням, жодним корисливим наміром. Відношення Я і Ти переживається як мета, як самоцінне.

Становлення культури стосунків здійснювалося в історії як культивування дружби. В античності основою дружби є пред­мет спільних зацікавлень. Вона базується на рівності сторін спілкування. Як така дружба включає агон — змагальність в інтелекті, в доблесті, відвазі, політичній мудрості тощо. Ве­ликою мірою саме під впливом агону зароджується грецька нау­ка, зокрема філософія, а також мистецтво. Змагальність сторін у дискусії визначила розуміння філософії не як низки готових проповідей, повчань, сентенцій, міркувань, а як явища живого народження думки. Аргументованість, переконливість доведен­ня, часом парадоксальність думки викликає інтерес та повагу до її носія. Краса думки — це те, що ніколи не набридає, вабить до себе кожну мислячу людину, а якщо викликає заздрість, то хіба що здорову.

Давньогрецька культура (навіть культ) дружби впливала на римську, а згодом на ренесансну. Інтерес діячів Відродження до творчого доробку одне одного, заснований на дружній зма­гальності, стимулював розвиток науки, мистецтва, суспільної думки тощо. За аналогією до античних способів вияву любо-мудрості (вчені бесіди-діалоги в академії Платона, у лікеях Арістотеля, у стоях Зенона) в добу Відродження діє Платонівська академія у Флоренції на чолі з Марсиліо Фичіно.

Поряд з дружбою, заснованою на рівності стосунків, під впли­вом ідей християнства культивується ідея дружби — безкорис­ливого служіння іншому (іншим). Цікавий історичний образ дружби знаходимо в стосунках Христа і апостолів. Христос — носій ідеалу стосунків. Підставою їх є ідея любові до людей: любові, що рятує від страху смерті (небуття, що є неминучим для егоїстично налаштованої людини). Христос проповідує любов між людьми та любов до істини, яку містить його вчення як шлях порятунку від смерті. Він як особистість втілює ідеал стосунків, оскільки послідовно утверджує в діяльності добро­зичливість, налаштованість на добро та його практичне утвер­дження: допомога хворим, немічним тощо. Вища міра людяності виявлена в стражданні на Голгофі заради спасіння людей.

Реальність стосунків дружби втілена в постатях апостолів: вони вагаються у своєму ставленні до Христа. Пристають до нього, надихаючись переконливою силою проповідей та прак­тичних дій, але діють непослідовно. Іуда зраджує Христа, Пет­ро тричі відмовляється від нього, Фома не вірить у божествен­ність Христа. У біблійній повчальності розкрито різний рівень моральності стосунків, що можливі у дружбі. Христос приймає людей такими, якими вони є: з їх егоїзмом, себелюбством, обме­женістю. Отже, християнство доповнює античне поняття друж­би рівних (за ознакою духовної вибраності) поняттям дружби, опертим на ідею гуманізму. Вона передбачає допомогу іншому, душевну розраду, духовну настанову тощо. Вона вимірює доб­рочесність не лише чеснотами роду та духу, а можливістю схо­дження людини від нижчого до духовно вищого — усвідомлен­ня цінності добра та його практичного утвердження.

В ідеалі християнства названа здатність конкретизується як здатність сповнитися віри в іншу аж так, щоб запалитися її ідеями та предметно утверджувати їх (усвідомити іншу люди­ну Богом). Без учнів, що утверджували ідеї Христа, його вчен­ня ніколи не стало б основою світової релігії. Утвердженням ідей Христа, уже після його смерті на Голгофі, учні довели свою відданість у дружбі.

Реальною підставою дружби виступає цінність ідеї, яку утверджує особа — її носій — та якою запалює інших, піднося­чи їхній дух до всезагального. Така дружба оперта не на випад­ковість (збіг характерів, настроїв, уподобань тощо), а на міцний ґрунт морально плідної ідеї. Вона дозволяє згуртувати людей і стійко утримувати стосунки дружби доти, доки ідея бачиться гідною захисту та утвердження.

Згідно з ідеальним взірцем дружби, в добу середньовіччя складається лицарсько-світський ідеал дружби — служіння лицаря-васала своєму сюзерену. Добровільно покладаючи на себе васальні зобов´язання, він був готовий і на самозречення. В умовах, коли лицарі поділяли славу і небезпеку, боягузтво одного могло призводити до втрати життя і честі іншого. Тому вибір друга був дуже ретельним, і глибокою була прихильність друзів. Слово "хоробрий" (brave) було синонімом слова "добро­чесний".

Сучасна культура виробила інтелектуальний тип дружби, заснований на принципі рівності сторін спілкування. Дружба живиться і підтримується змагальністю інтелектів, зосереджених на спільному пошуку істини. Реальним явищем такого типу дружби можна вважати наукові школи, що почали складатися в XIX ст. Нині розвиток науки здійснюється не вченими-одинаками, а колективами однодумців, налаштованих на розв´язан­ня складних, часто кардинальних проблем, особливо в сфері наукового природознавства. В межах наукових колективів панує атмосфера дружньої співпраці, постійного обміну науко­вими ідеями. Стійкість спілкування зумовлюється сталістю предмета зацікавлення — науковою плідністю ідеї. Особливості характеру, особистих уподобань членів спільноти мають несут­тєвий, другорядний характер. Вони сприймаються однодумця­ми толерантно, терпляче, тою мірою, якою не шкодять за­гальній справі. Звичайно ж, дружба стійко утримується у сто­сунках люблячих, якщо їхні почуття справжні. Адже любов неможлива без поваги до іншої людини, що передбачає дружнє спілкування.

Отже, історія становлення та розвитку феномена дружби, теоретична розробка поняття дружби засвідчують належність її до одної з вищих моральних чеснот. У дружбі, так само як у любові, людина реалізує свою суспільну сутність — людя­ність — у прямих і неопосередкованих формах.