Екологічна етика досліджує проблеми зв´язку "людина — природа" у двох напрямках. Перший — на рівні людства як виду розумного життя. Як таке воно несе моральну відповідаль­ність за збереження життя на планеті. Другий — на рівні люд­ства як носія родового життя. Його моральне зобов´язання — самозбереження та удосконалення роду людського у розумній взаємодії з природним світом.

Екологічна етика як галузь філософського знання склалася в XX ст. Предметом її є обґрунтування та розробка етичних принципів і норм, що регулюють відносини людини і природи. Питання, які досліджує екологічна етика, це перш за все, мо­ральна відповідальність людства за тваринний та рослинний світ планети, за біосферу, за екосистему, а також за майбутні поко­ління людей. Актуальність розв´язання цієї проблеми визнача­лася поступово, в міру того, як зростало відчуження людини від природи. Об´єктивний процес самостановлення людства здійснювався в антропогенезі як процес виділення з природи, а згодом і протиставлення їй. В історії людства виділяються три етапи зміни стосунків з природою.

Людина ранніх культур бачить природу джерелом життя і тому включає її у власне родове життя як невід´ємну складову. Вона створює два типи стосунків із природою. Перший — це моральні; другий — практичні. Вони існують як двоєдине ціле, хоча бачаться у такий спосіб, що первинним є моральне відношення. Від нього залежить практична результативність людських зусиль. Взаємодіючи, два названих типи відносин ви­конують двоїсту функцію. Моральні "забезпечують" злагоду зі світом (зовнішнім і внутрішнім); практичні дають гарантоване виживання. Магічні дії, що здійснює дикун, спрямовані на "упо­корення" природних сил. Застосування їх щодо природи зро­зуміле, якщо бачити в ньому аналогію стосунків у первісному соціумі. Моральне ставлення людини до природи у формі "упо­корення" її стихійних проявів — це обернене назовні ставлен­ня людства до себе самого. Виживання людського роду, його збереження та розвиток досягалися шляхом неухильного до­тримання загальноцінних вимог. Успіхи в упорядкуванні влас­ної природи народжували віру в можливість управляти при­родними стихіями шляхом певних ритуальних дій.

Зростаюче усвідомлення безсилля перед природою народжує інший тип уявлень про зв´язки людини та природи. Посеред­ником між людьми і стихіями бачиться надприродна сила — Бог. Він не управляє стихіями, а допомагає людям жити в світі, сповненому страждань [13, с 54, 79]. З появою монотеїстичних релігій, особливо християнства, починається відчуження лю­дини від природи, навіть від власної тілесної природи. Остання бачиться нижчою за духовну (божественну) і на цій підставі піддається різним видам дискримінації. Це другий етап сто­сунків.

Третій етап можна визначити як етап зростаючого звільнен­ня людини від залежності перед природою. Для нього харак­терне відчуження від природи та експансія людини в природу. Це етап бурхливого промислового розвитку останніх трьох століть. Масштаб господарювання людини зріс настільки, що зумовив глобальний характер втручання в процеси планетар­ного життя. Природа опинилася в небезпеці, оскільки в про­цесі історії, у міру зростання масштабів діяльності людини в природі, не здійснювалося паралельне удосконалення способів регулювання зв´язків із нею. Якщо на ранніх етапах цілком Достатнім було регулювання звичаєве, продиктоване інстинк­том виживання, то в подальшому воно перестало виконувати свою основну функцію збереження природи.

Стосунки в спільнотах у міру їх ускладнення зумовлювали потребу удосконалення засобів регулювання. Поряд із мо­ральними чинниками (невідчужена форма) поступово, у міру зро­стання активності, що виходила за межі моральних регулятивів, стосунки почали коригуватися правом (відчужена форма). Істо­рично склалося так, що стосунки з природою були виведені з меж морального та правового регулювання. Вони не осягали­ся ні моральними вимогами, ні законом. Актуальність цієї про­блеми усвідомлювалася переважно художньою культурою. Гар­монійні зв´язки людини з природою утверджувалися як джере­ло гармонії духовного світу особистості.

Відчуження людини від природи, втрата моральних зв´язків із нею зумовила необхідність законодавчого регулювання сто­сунків. Однак наявні нині законодавчі форми регулювання практично не діють. Одна з причин криється в егоїзмі людства, що прагне жити якомога комфортніше, а отже, постійно вироб­ляти все більше і більше. Це призводить до виснаження при­родних ресурсів та багатьох інших негативних явищ. Однак причиною нинішньої ситуації, що характеризується як близька до катастрофічної, все ж, як видається, є не лише егоїзм, але й обмежені знання про процеси, що відбуваються на планеті. Вони спричиняють безвідповідальність людства за власну долю, долю своїх нащадків і долю планети загалом. Люди пишаються тим, що вони виробники (рос. "делатели"). Як слушно наголо­шує відомий етолог К. Лоренц, вони насправді є "злодіями", "злочинцями у ставленні до природи і до самих себе". "Сліпо і варварськи спустошуючи живу природу, що його оточує і жи­вить, людство готує собі екологічну катастрофу" [б, с 42]. Тен­денція розуміння природи лише як засобу для людини спричи­нила не лише відчуження її від природи. Відбувається відчу­ження людини від себе самої, що руйнує її власну природу.

Можливості зміни ситуації пов´язані нині, в першу чергу і найбільшою мірою, не з екологічними заборонами, не із зако­нодавством як таким, а зі знанням реальної ситуації у сфері екології. Лише знання реальних наслідків господарювання людини у природі та його впливу на рослинний, тваринний світ, на здоров´я людських поколінь спроможне відіграти роль гальмівного чинника в самознищенні людством себе. Екологіч­на етика в XXI ст. покликана виконати завдання переорієнтації людини на самоусвідомлення себе родовою істотою, а отже, тво­рення гармонії відносин із природним та соціальним світом. Об´єктивною підставою та універсальним принципом мо­ральності відношення покликана виступити не соціальність як така, а глибинна сутнісна визначеність людства: здатність бути носієм розу много родового життя. Як таке воно є умовою розум­ного, заснованого на свідомому моральному виборі творення сто­сунків. Така перспектива бачиться безальтернативною, оскільки інакше людство просто самознищиться.

Складність налаштування стосунків на моральність пов´яза­на з історичним процесом самостановлення людства. Етноси нагромаджували особистий досвід, що визначався своєю об´єк­тивною цінністю, адже забезпечував виживання і розвиток. Нині жорстка конкурентна боротьба за природні ресурси та рин­ки — джерело постійної небезпеки для планетарного життя.

Поглиблюють суперечність відмінності вірувань, традицій, уявлень про цінності тощо. Наявність ядерної, хімічної, бакте­ріологічної зброї, величезні арсенали якої нагромаджені сучас­ним людством, створює реальну загрозу переростання локаль­ного конфлікту в планетарний. Очевидно, що попередити ката­строфу може лише об´єднане людство. Таким є людство, що усвідомлює свою суспільно родову цілісність. Різноманітність культур при цьому не заперечується, а утверджується як спільне досягнення, що цінне багатством проявів. Тут цілком доречна така аналогія: цінність кожної людини визначається її людською неповторністю, опертою на досвід культури усіх по­передніх поколінь. Так само досвід кожної національної куль­тури, що асимілювала в собі усю багатовікову історію народу, цінний для людства своєю неповторністю. Якщо стати на пози­цію усвідомлення того, що культури не протистоять, а допов­нюють одна одну, утворюючи цілісне явище — культуру люд­ства, то усуваються причини конфронтації.

Стає усе більш очевидним, що попередня історія, здійсню­ючись у протиборстві культур та ідей, зрештою приходить до своєї вичерпаності. Об´єднавчим чинником в умовах сучасної ци­вілізації є усвідомлення необхідності збереження планетарного життя. Перед цим чинником будь-які види конфронтації, ви­будовані згідно з принципом "а ми не гірші" або "наше — най­краще", є виявом культурної відсталості і безвідповідальності перед долею людства і — ширше: життя на планеті. Визначи­лася необхідність вироблення "певної планетарної стратегії", що базується на "загальнопланетарному консенсусі" [11, с 33]. Однією з її засад є поширення принципу гуманізму на усе пла­нетарне життя та творення відношення до нього на засадах "схи­ляння перед життям" (А. Швейцер). Реальність названого підхо­ду пов´язана із пізнанням феномена планетарного життя та усвідомленням, його унікальності. Знання визначається нині як найвагоміший чинник творення розумного, морально виваже­ного ставлення людства до себе самого як носія родового життя та до життя природи, що потребує "одухотворити" і захистити його.

Отже, завдання, що їх покликана розв´язати екологічна ети­ка, можна визначити за декількома напрямками. По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його уні­кальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покли­кана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію ак­тивності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху.