Категорія честі — це категорія, що відображає соціальність людини, її належність до конкретного типу спільноти і усвідом­лення себе суб´єктом життєвості, в першу чергу, через на­лежність до цієї спільноти. Організація соціального життя, в яке вона занурена уже самим фактом народження "тут" і "те­пер", визначає способи її входження в людство.

Людина, що ідентифікує себе з певним соціальним цілим, усвідомлює себе як носій його чеснот. За цією ознакою гово­рять про честь станову, корпоративну, професійну тощо. Наяв­ність честі щоразу при цьому засвідчує, що людина не лише формально належить до спільноти, але й особистісно причетна до її буття через дотримання чи неухильне виконання вимог середовища. Це зовсім не означає, що особа не виступає від власного імені, а лише виконує вимоги середовища. Скоріше має місце самоідентифікація досвіду особи та її уявлень про Цінності життя з досвідом цього типу спільноти. Тому поняття честі, з одного боку, передбачає ритуалізовану поведінку, а з ін­шого — індивідуалізацію почувань у суб´єктивному вияві соці­ально бажаного.

Історично поняття "честь" складається як надіндивідуальне Утворення. Індивід починає усвідомлювати себе як "орган роду" і реалізує свою суспільність шляхом утвердження престижу роду. Поняття "рід" щоразу в історії конкретизується в напрям­ку розширення. Первісний рід — це родова та племінна общи­на, об´єднана на підставі кровної родинності та спільності творення умов виживання і творення досвіду стосунків, що забезпечують умови виживання, самозбереження та розвитку. Моральні вимоги до представника роду: захист життя його членів та утвердження честі роду. Соромно бути боягузом, со­ромно не шанувати предків, не личить своєю поведінкою соро­мити рід тощо. Дотримання вимог честі — важлива умова тво­рення моральної традиції.

У період класової диференціації поняття "рід" пов´язується із соціально-становою приналежністю. Скажімо, для дворян­ства вона мала вирішальне значення. Поняття "рід" пов´язу­ється тут із винятковим (благородним) походженням. Поняттям "рід" осягається як конкретна фамілія, так і суспільний клас. Дотримання правил поведінки, що утверджують честь роду, — неухильна вимога. Поведінка, що ганьбить дворянську честь, одностайно осуджується і суворо карається: порушник викли­кав загальне презирство і відкидався середовищем. Так, відо­мий феномен культури середньовіччя — дотримання лицарської честі — тримається на чітко окреслених дозволах і заборонах. Поняття станової честі осягає стосунки людини з вищими за себе, рівними собі та нижчими за себе. Критерієм цінності учинків виступає принцип: не посоромити честь роду, фамілію та станову честь. Цінність людини в контексті поняття стано­вої честі визначається не особистими якостями, а тим, як свої­ми якостями вона репрезентує суспільне (станове) ціле. В пері­од занепаду лицарства (XIV—XV ст.), як показує відомий до­слідник середньовічної культури Й. Гейзінга, Західна Європа продовжувала жити його духом. "Пристрасті й переживання необхідно було вкласти в жорсткі рамки загальноприйнятих форм: у такий спосіб суспільне життя, як правило, здобувало порядок. І власні життєві обставини, і події в житті інших ста­вали певним прекрасним спектаклем, де при штучному освіт­ленні розігрувалися патетичні сцени страждання або щастя" [23, с 58].

Згодом поняття честі охоплює і професійну діяльність лю­дини. В умовах станового поділу суспільства більшість його членів, що не мала привілею знатності походження, була по­збавлена права бути носієм почуття честі ("фамільної" честі)-Люди нижчих станів виробляли власне поняття честі. Воно було оперте не на випадковість (привілей "благородства крові"), а на об´єктивну підставу — професійні уміння людини. В межах вимог, що їх ставила конкретна професія, людина отримувала змогу проявити власні здібності та творчі уміння. Майстерне оволодіння таємницями ремесла давало підстави для поваги особистості, а отже, і для усвідомлення себе відповідальним за престиж професії, за честь ремісничого цеху тощо. Одночасно де створювало підстави для утвердження конкретним майст­ром власного престижу за умови володіння унікальними про­фесійними уміннями.

Поряд із названим поняттям честі, що осягається моральни­ми критеріями, завжди мало місце (більшою або меншою мірою) позаморальне уявлення про сенс честі. Захист честі професії часто хибно уявляється як захист окремих некомпетентних представників професії. Таке уявлення має позаморальний зміст. Воно шкодить, а не сприяє престижу професії. Скажімо, некомпетентний лікар може стати вбивцею, на совісті якого сотні людей, що назавжди втратили здоров´я або взагалі пішли з життя внаслідок неправильного лікування.

Некомпетентний, байдужий педагог калічить сотні і тисячі людських душ, відбираючи у них перспективу знайти себе в житті. Моральне ставлення до професії, захист її честі в цьо­му випадку означає принципову оцінку вчинків колег з метою очищення її від байдужих та випадкових людей. Люди, неком­петентні в політиці, шкодять не лише престижу держави. Не­компетентність політика завдає величезних економічних збитків, часто ставлячи державу та суспільство на грань катастрофи.

Отже, поняття "честь" відображає один із напрямків розвит­ку моральної свідомості суспільства та особистості, що бачить себе невід´ємною складовою більш загального, ніж одиничне існування, соціального цілого.