Свобідне самоутвердження особистості ставить її у зв´язок із цілісним буттям світу, надає її буттю загальноцінного змісту. На цій підставі етична теорія пов´язує принцип свободи з без­смертям. Свобідний волевияв у вигляді об´єктивації духовного досвіду особи стає об´єктивною підставою закріплення її образу в досвіді людської спільноти, а можливо, і людства. Поняття безсмертя має моральнісний смисл, оскільки служить джере­лом для оптимізму, усуваючи відчуття плинності людського існування. Спосіб закріпити цінність досвіду — надати йому індивідуально визначених форм при всезагальності змісту.

Проблема смерті й безсмертя починає осмислюватися в пе­ріод виділення людини з соціуму завдяки індивідуалізації досвіду. Він персоніфікується в понятті душі, стаючи підставою уявлень про індивідуальне безсмертя. Раніше невизначена у собі цілісність людини як частини природного та соціального цілого зазнає диференціації. Розмежування тілесного та духовного відбувається на тій підставі, що тілесне — це тлінне і минуще (тваринне), тоді як духовне — це вічне, безсмертне (божествен­не). Тілом вона занурена у повсякденне (природно необхідне), тоді як духом споріднена з вічністю (духовно необхідне).

Змагання людини зі смертю (небуттям) — один із типових мотивів міфології. Досить згадати вавилонського героя Гільгамеша або грецьких Геракла та Орфея. Мріючи про безсмертя, людство осмислювало його умови, основною з яких міфологія бачить незвичні творчі уміння героїв. За незвичну силу та умін­ня герої отримують безсмертя. Природа їхніх творчих умінь також бачиться божественним даром. Тому вони — виняткові істоти, генетично споріднені з богами (їх народжують земні жінки, батьки їхні — боги).

Змагання зі смертю — це змагання заради збереження зв´яз­ку з життям. Поняття "життя" при цьому слід розуміти не як фізичну реальність, а як реальність зв´язків людини з іншими. У людському сенсі смерть страшна саме втратою зв´язку з ро­дом, що тотожне втраті людської сутності. Розірвати ланцюг цілісності буття єдиного суспільного "ми" значить впасти у не­визначеність. Припинити спілкування — означає перестати жити. В цій же площині знаходиться релігійна віра в безсмер­тя душі за умови дотримання моральних вимог. Віруючий бай­дужий до факту смерті, оскільки "в ньому непорушне переко­нання", "що "господь кличе його до себе", що на нього чекає винагорода за земні страждання" [9, с. 128]. Завдяки поняттю "душа", що бачиться безсмертною, людина зберігає надію постійно перебувати в роді (народі), а отже, і надію зберігати власну визначеність: представника роду людського. На цій же підставі вигнання з роду було в ранній період історії найтяж­чим покаранням: вигнана з роду людина втрачає свою іден­тичність. Вона перестає бути людиною. Отже, безсмертя є по­няттям, що відображає суспільність людини як вищу цінність. Бути в роді безмежно, тобто не втрачати зв´язку зі світом (що є світом духовного досвіду) і означає бути без смерті. Смерть Тотожна поняттю "забуття", тобто втрати зв´язку з суспільним Цілим. Герої постійно залишаються в роді, бо вони задали йому Ясиття (рід живе діяннями героїв, ідентифікує себе з ними). В тра­гедії Есхіла "Прометей закутий" людство не лише врятоване діяннями титана, що дарує людям священний вогонь. Воно в со­бі несе творчі уміння, передані героєм. Моральне ставлення ти­тана до людей опредметнене в його вчинку. Бог християнства — це Боголюдина, що здобуває підстави безсмертя не божественні­стю походження (син Бога), а досягненням заради врятування людства. Через хресну муку він "смертю смерть поправ" (подо­лав).

Філософське розв´язання проблеми пов´язане з об´єктивацією духу в світі інших людей (людства) на ґрунті суспільних зв´язків та опредметнення духу в діяльності. Дослідження проблеми безсмертя започатковане в античній філософії Сократом. Вели­ка увага приділена проблемі в працях Платона та Арістотеля, що виходять з ідеї "безсмертя душі".

У римській античності розробляється інший її аспект: усві­домлення невідворотності смерті й гідного її сприйняття (Сене­ка, Марк Аврелій).

В етиці Нового часу, зокрема в етиці Спінози, проблема смерті переходить на другий план активністю духу, що прагне самоутвердження. "Людина свобідна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя" [11, с 548]. У "доведенні" філософ наго­лошує, що свобідна людина живе згідно з приписами розуму і тому керується не страхом смерті, а прагне до добра, до діяль­ності, до життя.

В етиці Канта поняття безсмертя ґрунтується на моральних підставах. Філософ говорить про "моральне призначення нашої природи", хоча і вважає, що досягнути моральної досконалості, яка мислиться в ідеї Бога, смертній людині неможливо. Однак у безкінечному прогресі, шляхом якого рухається людство, можна припустити повну відповідність діяльності з моральним законом. Прогрес він бачить як "цілокупний моральний про­грес". Його варто розглядати як ідею.

Отже, правомірно виділити кілька етапів руху людства до свободи, що одночасно є етапами поглиблення та удосконален­ня образу людяності. Перший — етап виділення людства з при­родного світу та усвідомлення себе духовним, а не суто природ­ним буттям. Свобода виявляє себе у формі морального регулю­вання стосунків із природним та соціальним світом. Другий - становлення свободи як регулювання стосунків у єдності су­спільних установлень та індивідуального почуття звільнення стихії природних спонук. Третій — свобода в суб´єкті, що є єдністю моральнісності мети та засобів і дієвість волі на її реа­лізацію.

Методологічною засадою моральної діяльності є принцип діалектичного зв´язку свободи і необхідності при тому, що все-загальна та індивідуальна воля співвідносяться як необхідність і свобода.

Прагнення людини до безсмертя — відображення її духовної сутності: потреби відбутися, щоб залишитися в людстві. Смерт­ною частиною єства вона належить до природи, що живе вічним оновленням. Безсмертна її частина покладена в розумності, в моральній сутності людини та опредметненні останньої доско­налим способом — у вічному становленні.