Свобода — це категорія духовності, що актуалізує і робить дійсним самовияв особистості в повноті її людських можливо­стей. Самопізнання та самоутвердження можливі лише в сво­боді на тій підставі, що суб´єкт визначається до самоутвер­дження собою, а не зовнішнім примусом. Тому набуває мо­рального значення питання самоусвідомлення особи. Чи бачить вона цінності моралі? Що саме видається їй морально цінним і чи усвідомлює вона особисту потребу діяти згідно з законами морального добра? Останнє пов´язане зі свідомим ставленням до себе як розумної істоти, як до представника роду людського. Початки такого відношення наявні в етиці Сократа. Сократ пов´язує моральність не стільки з виконанням певних мо­ральних вимог, скільки з пізнанням їх необхідності. Джерело Моральної поведінки філософ бачить у свідомості людини. Зго­дом відмінне між дотриманням прийнятих вимог морально не­обхідного обґрунтує Кант у поняттях "гіпотетичного" та "кате­горичного" імперативів. Особа, поведінка якої базується не на Логіці приписів, не на силі авторитету, а на особистому виборі, є суб´єктом моральності. Вона воліє морально доброго і утвер­джує його в діяльності. Геґель розкриває діалектику сходження особи до самовизначення в статусі суб´єкта свободи. Це процес руху від індивідуального (і випадкового) до всезагального, де метою є істинно людське в діяльності та стосунках.

Важливий шлях самопізнання — свобідна творча діяльність відповідно до покликання людини. Методологію творчого став­лення до себе як до суб´єкта моральності містить етика Сково­роди. Філософ не лише виходить з відомого вислову Сократа: "Пізнай себе самого". Він конкретизує поняття самопізнання на основі пошуку "сродної праці". "Сродна праця", тобто те, до чого людина схильна за її природою, дає змогу органічно утвер­дитися її людському призначенню. Особисто бажане, тобто чут­тєва спонука, поєднується з розумно обраними засобами втілен­ня. Сковорода вважає, що кожна людина має нахил до "срод­ної" для себе діяльності. Цю здатність він розглядає як ознаку "іскри Божої" в людині. Моральність у діяльності, до якої людина має схильність, забезпечується узгодженістю природ­ного нахилу зі змістом та характером діяльності. У такий спосіб, тобто через особливе (природний нахил, здатність) в опредметненні їх, людина підноситься до всезагального. Проявлення себе в творчості — один із способів вільного волевияву. В ньому осо­бистість розкривається здібністю моральної взаємодії не лише зі зовнішнім світом, але і світом у собі. Формування досконалої предметності, досконалих художніх образів — явище, моральнісне за своєю природою. Митець надає образам уяви реального життя шляхом формування досконалих художніх образів. У та­кий спосіб він допомагає дійсності побачити власну перспек­тиву з тим, щоб наближатися до неї.

У творчості особа виходить за межі емпіричного, виокремленого буття і підноситься до всезагального. Вона здобуває свобо­ду над своєю вітальною природою, віднаходячи сутнісні засади буття в духовному світі. Вона утверджує в ньому свою творчу природу. Микола Бердяев говорить про моральнісну природу творчості на тій підставі, що вона виводить особистість на но­вий, якісно вищий рівень буття. "Демонічне зло людської при­роди згорає в творчому екстазі, перетворюється в інше буття. Адже усяке зло є прикутістю до цього світу, до його пристра­стей та його тягара" [1, с 386].

Найбільш адекватним способом вияву моральної здібності до свобідної взаємодії зі світом є безпосереднє спілкування людини з іншою. За змістом та способом розгортання воно є обміном людськими сутнісними силами. Суспільна сутність людини розгортається в моральному спілкуванні. Тут вона засвідчує про себе найбільш прямо і безпосередньо. О. Фсртова характеризує цей процес як специфічну діяльність взаємовідношення, "в яко­му кожний, ставлячись до іншого як до людини, утверджується як людина" [12, с 102].

Предметом спілкування є духовні світи його суб´єктів. Спосіб спілкування передбачає розгортання світу одної людини у взає­модії зі світом іншої, взаємопроникнення їх і збагачення. Од­нак названий спосіб обміну людськими сутнісними силами не досягається емпіричним індивідом, тобто "частковою" люди­ною. Свобода самоутвердження в моральнісному відношенні пе­редбачає, що суб´єкт відношення є творчою особистістю, мо­ральний світ якої є індивідуалізованим виявом всезагального — сутності людини. Об´єктивні передумови становлення названо­го типу відношення розкриті в етиці М. Бубера через поняття "Я" і "Ти". Відношення Я і Ти (на відміну від відношення Я—Воно) — основа і джерело будь-якої творчості. Я і Ти — це відношення, що нічим зовнішнім їх сутності не опосередкова­не. В ньому людина стає метою, "центром світу", вона "запов­нює увесь піднебесний простір". Пояснюючи думку, М. Бубер пише: "Це не означає, що крім нього (тобто "Ти" — В. М.), нічо­го іншого не існує: але все інше живе в його світі" [2, с 19].

Зустріч двох людських світів дає ту повноту духовного зв´яз­ку, при якій інша організує собою наш духовний світ на тій підставі, що постійно присутня в ньому. Вона надихає наш розум і почуття, робить їх дійсними. Це не означає, що ми роз­чиняємося в світі іншої людини і перестаємо бути собою. На­впаки, "стаючи Ти, людина стає Я", тобто, встановлюючи ду­ховні зв´язки з іншими, людина рухається не від себе, а до себе. Вона вчиться духовної взаємодії з собою самою — зі своїм внутрішнім світом. Вона робить світ власного Я предметом реф­лексії і переживання, і лише так робить його дійсним для себе. Рух від світу іншого до власного духовного та душевного світу ^є Шляхом руху особистості до свободи. В свідомій духовній взає­модії з собою людина вчиться пізнавати і розуміти сама себе, звільняється від примхливої, емпіричної людини в собі для ро­зумного волевияву. Розвиток моральності в суб´єкті зумовлений свідомим вибором у собі людини, тобто всезагального. Геґель розкриває процес творчого самостановлення особистості як діа­лектику моральнісного ставлення людини до світу та до себе самої. "Людина, розумна в собі, має виробити, витворити саму себе з допомогою виходу за свої межі, але разом із тим також і з допомогою заглиблення всередину себе, щоб стати розумною також для себе" [4, с 41].

Процес творчого самоутвердження характеризується зростан­ням рівнів свобідного волевияву. Перший етап — це етап усві­домлення необхідності у формі небайдужості, відчуття потреби особистої співучасті в події тощо. Другий пов´язаний з пізнан­ням явища, виявом його змісту та зв´язків у контексті життя, отже, і пошук шляхів та засобів реалізації необхідного. Третій можна характеризувати як етап становлення свобідної необхід­ності: перетворення об´єктивно необхідного в особисто необхід­не, тобто в бажане. Воно бачиться власною справою і особистим покликанням. Останнє є виявом творчої сутності моралі. Це явище розгортання духовного потенціалу особи в світ на тво­рення поля моральнісних взаємодій.