Потенціал свобідного самоутвердження і проблема свободи конкретного суб´єкта часто наштовхуються на бар´єри чи то у вигляді страху діяльності з можливої відповідальності за вчин­ки, чи то у формі вияву стихії волі, яка набуває неочікуваного для суб´єкта спрямування, а отже, і наслідків. Страх діяльно­сті — характерна риса фаталізму, так само як стихія волі на самоздійснення — для фаталізму. І фаталізм, і волюнтаризм зосереджені на питаннях свободи волі, зокрема реальності сво­боди загалом, та на питанні чинників, що впливають на свобо­ду волі. Висновки, до яких приходить і один, і другий напря­ми, розкривають складність руху людства до свободи. Фаталізм виходить з ідеї приреченості й невідворотності долі, що тяжіє над людиною. Не людина відповідає за свої вчинки, а доля, що штовхає на них. Фаталізм як тип світовідчування відображає відчуження між людьми, втрату духовних зв´язків і породже­не нею відчуття випадковості та незахищеності існування. При­речена вибирати шляхи та засоби діяльності, вибирати між діяльністю та бездіяльністю, людина бачить світ невизначеним, випадковим. Як такий він не піддається пізнанню. Людина, що не виробила досвіду відношення до світу та не в змозі опанува­ти суспільним досвідом стосунків, не знає себе ні свобідною, ні моральною особою. Як така вона є іграшкою в руках обставин. Саме тому відповідальність за наслідки вчинків вона покладає на певні зовнішні, чужі її буттю і волі надприродні сили.

Ідеї фаталізму простежуються в культурі, починаючи з часів Давньоєгипетського царства. В етичній теорії вони яскраво відображені в античному, особливо римському стоїцизмі. В етиці Нового часу вони наявні у Гоббса, Спінози, Ляйбніца, Шеллінга, Фіхте, Геґеля та інших, хоча і виводяться з різних засад. У філо­софському ідеалізмі утверджується ідея залежності людини від волі абсолюта. В етиці представників природничо-наукового напряму поняття фаталізму оперте на принцип причинності, що панує в природному світі. В етиці Геґеля фаталізм дола­ється моральнісним зв´язком суб´єкта з цілями абсолюта. Абсо­лют вибирає виразника своїх ідей та намірів. Однак суб´єкт не іграшка в руках абсолюта, оскільки він особисто визначається до діяльності, усвідомлюючи її як власну потребу. Тож людина в намірах, і в процесі здійснення почуває себе суб´єктом вибо­ру. Внутрішньо необхідне здійснюється з можливою повнотою, опертою на волю і пристрасть, притому, що зміст діяльності має всезагальний характер.

На прикладі історичних постатей Геґель переконливо дово­дить, що уникання невідворотності долі полягає не у втечі від неї, а в русі назустріч їй. У міру причетності до цілей розумно­го особа підноситься над долею, відповідаючи на її виклик ро­зумно вибраною діяльністю. В ній особа утверджує себе як вільний і моральний суб´єкт вибору. Випробування, що випа­дають на її долю, — необхідна складова процесу. Сенс їх у тому, що випробування дають змогу перевірити особу на її людську спроможність. Той, хто не діє, "не виявляє силу назовні", обме­жуючись намірами, той, згідно з Геґелем, є порожньою і без­змістовною людиною. Особа, що діє, свідомо обираючи мо­ральну ідею та визначаючи відповідні їй шляхи діяльності, реалізує цілі всезагального. Зміст всезагального, набуваючи в суб´єкті індивідуально неповторного образу, утверджує особу в статусі суб´єкта свободи. Інша річ, що здійснення всеза­гального як суб´єктивно бажаного розгортається в суперечливих формах. Геґель називає таке явище "хитрістю розуму", що за-діює у реалізацію об´єктивно необхідного людські пристрасті.

Колізії між розумом і пристрастями пояснюють не лише джерела історичного поступу людства, але і трагічні супереч­ності на цьому шляху. Пристрасті закладені всередині люди­ни, в сфері її суб´єктивного "я". Саме вони зумовлюють риси стихійності у діяльності суб´єкта. "Ідея сплачує данину наяв­ного буття минущості не з себе, а з пристрастей індивідів", — констатує Геґель [3, с 32]. Інакше кажучи, суперечності, ча­сом трагічні, зумовлені наявністю двох природ людини: чуттє­вої та розумно діючої. Причина фатальності долі наявна не ззовні, а всередині людини, в її чуттєвій природі, що схильна діяти всупереч законам розумного. Мистецтво часто зверта­ється до ідей фаталізму, щоб показати граничні ситуації, в яких опиняється людина, та шляхи, що вона обирає для долання невідворотності долі. Яскраве художнє втілення ідеї фаталізму знайшли в естетиці та мистецтві романтизму. Романтичні герої надихаються ідеями свободи для активного протистояння об­ставинам, що усереднюють та нівелюють людську особистість. Фаталізм у філософії та мистецтві романтизму долається моральним вибором суб´єкта, що не лякається випробувань долі. Людське, духовне начало в собі герой ставить вище зручностей комфортного існування. Останнє пропонує людині "бути як всі", мімікрувати в середовище, розчинитися в ньому стандартністю мислення та поведінки. Тобто набути "завершеного" образу людини, що знищила в собі будь-який потяг до свободи і відзна­чилася цілковитою безпорадністю перед життям.

Протилежністю фаталізму в плані розуміння цінності свобо­ди є волюнтаризм. Генеза та сутність волюнтаризму, зокрема його об´єктивістське спрямування, розглянуті в дев´ятій темі у зв´язку з аналізом "філософії життя" та екзистенціалізму — напрямків, які найбільш послідовно стоять на позиціях волюн­таризму. При розв´язанні проблеми свободи волі важливо звер­нутися до деяких аспектів волюнтаризму суб´єктивно-ідеалі­стичного спрямування. В етиці Камю бунтівна воля є єдиним засобом протистояння "абсурдної людини" в "абсурдному світі". Однак бунт не дає свободи, а створює лише її ілюзію, оскільки відсутня вища свобода — "свобода бути". Джерелом відчуття абсурду, як його бачить філософ, є "розкол між сповненим ба­жання розумом і оманливим світом, між... ностальгією за єдністю та універсумом, що розпадається на незліченні шмат­ки" [7, с 50]. Шлях виходу з абсурду — "бунт, неперервна кон­фронтація людини з пітьмою всередині себе... Бунт — упевненість в гнітючій силі долі, але без смирення, що зазвичай її супро­воджує", — так визначає Камю способи протистояння абсурду буття. Мораль у системі абсурдного буття не підносить, а, на­впаки, уніфікує людину, вирізняючи її хіба що за кількістю та різноманітністю досвіду. Однак вона не впливає на реальний стан людини в абсурдному світі. Бунтівна людина живе своїм бунтом. Згідно з логікою відношення до життя з позицій бунту, "переживати своє життя, свій бунт, свою свободу якомога пов­ніше — значить жити, і в повну міру" [7, с 57]. Позиція етич­ного волюнтаризму в цьому випадку близька до фаталізму.

Інший різновид волюнтаризму має місце в етиці деяких пред­ставників так званого "нового напрямку". Він спирається на Щеї "філософії життя" та екзистенціалізму, однак, на відміну від них, пропонує людині цілковите сприйняття дійсності. Свою концепцію представники "нового напрямку" визначають з до­помогою поняття "етика іманентної мудрості". Сенс її — повне цілковите сприйняття дійсності та людського буття шляхом спрямування волі на духовну практику поєднання із Всесвітом. На місце метафізичного бунту, характерного для екзистенціаліз­му, приходить цілковите сприйняття реалій життя. Етика "нового напрямку" відмовляється від абсолютів, що дають лю­дині відчуття співвіднесеності з чимось значно вищим, ніж оди­ничне буття. На місце "ірреальних фантомів" та "потойбіччя" вона ставить "людське бажання", "тіло", "радість", "життя", розуміючи під бажанням "волю до влади". Остання розгляда­ється як могутня сила, що закорінює людину у світі як іманент­ну [Див.: 10, с 532].

У протистоянні світові (волюнтаризм) чи в покорі йому (фа­талізм) людина однаково несвобідна, оскільки бунт проти мета­фізичної волі, так само, як покора незбагненній волі, не набли­жають до свободи.