Знання шляхів до свободи людина (і людство) набуває з до­свідом у міру розуміння того, що в світі всюди діють об´єктивні закони у вигляді причинно-наслідкових зв´язків і залежностей. Це розуміння приходить з усвідомленням потреб власного тіла, перед якими людина перебуває в залежності. Моральне зобов´я­зання перед собою — носієм феномена життя — вимагає задо­вольняти потребу в їжі, одязі, житлі тощо. Неможливість задо­волення первинних потреб занурює в ситуацію несвободи. Жит­тя без надії на подолання його негараздів морально принижує людину.

Свобода від життєво необхідних потреб здобувається шля­хом їх задоволення. Так, задовольнивши потребу в їжі, людина звільняється від неї, здобуває свободу на час до наступного ви­никнення потреби. Так само вирішується питання звільнення від інших первинних потреб. Звільнена воля отримує змогу розгорнутися в ширшому просторі духовних пошуків із тим, щоб реалізувалися закладений у природі людини її творчий потенціал. Зазначимо однак, що несвобода від первинних по­треб, стимулюючи їх задоволення, стає першою причиною руху до свободи, оскільки спонукає до виготовлення засобів задово­лення життєво необхідних потреб.

Несвобідна людина і в іншій своїй потребі: потребі в іншій людині. Починається усвідомлення цієї несвободи на рівні вітального життя. Як природна істота, своїм народженням вона завдячує іншій. Новонароджена несвобідна від матері-годувальниці та захисниці. Інстинкт виживання диктує дитині не­віддільність від матері. Найменша небезпека бути відірваною викликає стан стресу. Жіноче життєдайне начало бачиться іма­нентно моральним. Як таке воно закріплене в міфології, у фольклорі, в мистецтві. Це один із архетипних образів культури. Він відображає вихідну умову свободи, а саме — можливість бути, отже, і потенціал відбутися. Можливість здобути життя є передумовою, початком усяких наступних кроків до самоутвердження в любові, дружбі, моральному спілкуванні тощо. Саме завдяки буттю іншої людини, необхідної для нас, ми утверджує­мося, вільно розгортаючись почуттями навколо предмета небайдужості. Свобода в діалектичному зв´язку з необхідністю є принципом діяльності творення фізичних та духовних умов специфічно людської життєвості. Він відображає творчий ха рактер людського життя.

Свобода утверджується як сутнісна ознака буття людства в феномені діяльності. Свобода, що складає принцип діяльності як творчого процесу, разом з тим сама зумовлюється діяльні­стю. Свобода як така розгортається в історичному поступі по трьох основних напрямках. По-перше, в пізнанні світу та пред­метному його формуванні. По-друге, у творенні реального об­разу свободи на ґрунті соціальних зв´язків. По-третє, шляхом творення в уяві ідеального образу стосунків із навколишнім світом.

Перший напрям пов´язаний із творенням реальних підстав свободи, що досягається пізнанням законів природи та узго­дженням діяльності з цими законами. На відміну від тваринно­го світу, що живе природою, пристосовуючись до неї, людина створює новий предметно-речовий світ. Людство стало новим типом планетарного життя завдяки тому, що в процесі еволюції якісно змінилося природне середовище. Воно виявляє себе як опредметнений образ свободи. "Друга природа", для якої "пер­ша" служить лише матеріалом діяльності, звільнила людину (принаймні значну частину людства) від страху існування, ство­ривши обладнаний, зручний для життя світ міської цивілізації з властивим йому побутовим комфортом, розвинутими засоба­ми комунікації тощо. Тим самим вона вивільнила час і енергію особи для різноманітніших видів діяльності, що відображають потребу свобідного самоутвердження суб´єкта. Можна ствер­джувати, що простір свободи, створений сучасною цивілізацією, має передумовою несвободу, якою є необхідність пізнання об´єк­тивних законів природного світу. Свобідне формування як прин­цип діяльності завжди має передумовою знання якостей пред­мета діяльності, наявність потреби, що визначає спрямування волі та досконале володіння засобами переведення її в реальний результат. Спрямованість діяльності на задоволення людських потреб визначає її моральнісний характер, хоча здійснюється вона внутрішньо суперечливо в діалектиці свободи — несвободи. Другий напрям руху до свободи пов´язаний з упорядкуванням природних інстинктів людини шляхом підпорядкування їх спільно виробленим заборонам на суспільно небезпечні дії. Витіснення тваринних інстинктів у глибини безсвідомого знаменувало становлення людини розумної. Вона опанувала своєю стихійною природою, підпорядкувавши її законам розумно необ­хідного. Процес соціалізації здійснювався шляхом творення соціального простору стосунків, у межах яких панівним є специ­фічно людський спосіб взаємодії зі світом — у формах самооб­меження стихійних виявів заради суспільної злагоди. Моральна визначеність процесу полягає в тому, що потреба людини в ін­шій набуває для неї сенсу об´єктивної необхідності. Інша — дже­рело задоволення потреби відтворення людиною своєї суспільної сутності. Процес має виражене моральнісне спрямування, хоча за формою він може виступати і як недосконалий, обмежений. Такий його вияв — свідчення недосконалості історично наяв­ного образу свободи.

Вироблені впродовж історії форми суспільних зв´язків слу­жать певним гарантом свободи кожної людини завдяки свідомо покладеним обмеженням на стихійність вияву індивідуальних людських воль. В основу необхідності дотримання звичаєвих норм, традицій, а також законодавчих вимог покладено об´єк­тивний закон збереження виду та самозбереження окремого індивіда. На рівні суб´єкта названий закон конкретизується у потребу творення відносин злагоди, взаємної приязні. Ця по­треба набуває в процесі еволюції такої ж нагальності, як і по­треба фізичного виживання, і навіть більшої, якщо брати до уваги наявні в історії, далеко не рідкісні, випадки самопожерт­ви одної людини заради іншої. Небайдужість до іншого, виявом якої є налаштованість волі на добро, найповніше відображає моральнісну природу суспільного життя. Безпосередність форм вияву, конкретизована індивідуальною визначеністю потреби в іншій людині, зумовлює творчий характер процесу.

Третій напрям руху до свободи пов´язаний з розширенням масштабу стосунків. Відкрита людством цінність злагоджених зв´язків у межах соціальних об´єднань пояснює наявну в ранніх культурах спрямованість на творення злагоди з природним світом. Це діяльність творення в уяві ідеального образу сто­сунків із космічним цілим. У такий спосіб досягається відчут­тя захищеності існування. Родинність зв´язків, що обіймають увесь світ, надає фізичному простору якісно іншого сенсу — перетворює його на простір людської свободи. Величезні зусил­ля, спрямовані на "задобрювання" природних стихій, персоні­фікованих в образи богів, зрозумілі саме з огляду усвідомленої людством цінності морально злагоджених стосунків. Творення злагоди диктується потребою виживання. Воля до злагоди, іні­ційована людиною, бачиться умовою реальності злагоди. Фор­ми її реалізації — схиляння, шанування, задобрювання жертва­ми — переконливий вияв, навіть демонстрація, налаштованості на зв´язок. Зусилля, спрямовані на творення ідеального образу стосунків, свідчать про інтуїтивне осягнення зв´язку свободи з моральністю волі.

Утверджуючись у моральнісних взаємодіях, людство ство­рює простір свободи. В змісті та характері діяльності відобра­жається рівень всезагальності моральної ідеї — рівень її доско­налості. Всезагальність зв´язків дійсності, що в природному світі визначається як необхідність, у світі культури трансфор­мується на феномен свободи. Всезагальність зв´язку дає змогу надати нового життя одним явищам з допомогою інших, що відкривають і пояснюють їх зміст, позбавляючи страху перед невідомим. Цей феномен укладений людством у таку культур­ну форму, як символ. Уся культура символічна, оскільки яви­ща в їх суттєвості мають двоїсту природу: "первинну" (природ­ну життєвість) і духовну, зумовлену їх місцем та значенням у житті людства. Як носії культурного змісту, явища відкрива­ються не самі собою, а через посередництво інших. Скажімо, уявлення людей про свій родовід, що пов´язується з тваринним світом (рання міфологія), чи уявлення, що пов´язується зі сві­том богів і героїв (пізня міфологія), — це два суттєво відмінні образи. Вони символізують зміну відношення людства до себе самого. В цій же площині містяться уявлення про богів, що в ранніх культурах мають зооморфний характер і лише значно пізніше набувають антропоморфного образу. Разом із тим, як у ранній, так і в пізній міфології, провідною є ідея всезагального зв´язку ("родинності") різних видів життя.

Моральнісний зміст процесу символізації пов´язаний із "за­даванням життя" одним явищам за допомогою інших. Вклю­чені у взаємодію, вони починають "жити" — відкриваються своїми якостями. Упорядкована цілісність образу світу, що визначається згідно з принципом "усе в усьому", символізує "свобідну несвободу". Це не "свобода від" — від зв´язків і взає­модій, а "свобода для",... — для самоутвердження життя в пов­ноті його можливостей.