Колективізм та індивідуалізм — це етичні принципи, що відображають соціальну сутність людини як її специфічну ви­дову ознаку, а саме — наявність розумних, свідомо організованих стосунків. Сенс їх у збереженні та удосконаленні суспільної організації життя, з одного боку, та удосконаленні людської особистості — з іншого. Розвиток і збереження суспільності досягаються єдністю колективізму та індивідуалізму. Колек­тивізм — сутнісна ознака специфічно людської життєвості. Становлення людини пов´язане з творенням відношення, де першим предметом є інша людина. Це стосунки, що їх Л. Фойєрбах визначив як відношення "я" і "ти". Становлення людини розумної відбувалося шляхом творення специфічних "знарядь" спілкування: міміки, жестів, мови. Вони стали засобом депривації, тобто позбавлення організму нормальних подразнень зі зовнішнього середовища або біологічно нормальних реакцій на них. Між природним світом і людиною постало опосередковую­че начало: органи другосигнального спілкування людей. У генезі — це саме органи депривації [Див.: 15, с. 463]. Увесь про­цес відбувався у формах встановлення гармонії спілкування з метою порозуміння для психічно комфортного виживання. Колективізм виростав на ґрунті наявного в природі людини альтруїзму, але з самого початку супроводжувався свідомим процесом творення стосунків. Тварини, навіть у зграї, є перш за все індивідуальними організмами. Людина, навіть наодинці, є перш за все носієм другосигнальних впливів і тим самим со­ціального досвіду та соціальної історії [Див.: 15, с 410]. Суспільність є тому видовою ознакою людини, укорінена в її "другій" природі і постійно відтворює себе у спілкуванні, засвід­чуючи органічність його людському суспільству.

Брак спілкування призводить до величезної психічної напру­ги, спричиняє розлад психіки, нервові стреси тощо. Те ж саме відбувається, коли спілкування не налаштоване на гармонію, а має відвертий чи прихований агресивний характер. Знаменно також і те, що люди часто воліють терпіти агресивність інших, аніж уникати спілкування взагалі.

Колективізм історично складається як породжений еволю­цією антропогенезу. Він створює умови для прогресивного відбо­ру шляхом взаємної допомоги і підтримки. Вона сприяла збе­реженню індивідів із різноманітними властивостями, як біоло­гічно сильних, так і біологічно слабких. Колективізм та альтруїзм споріднені на тій підставі, що альтруїзм є особистісним виявом сутності колективізму. Здатність людини сприй­няти своїм серцем інше "я", чужі індивідуальності, сприяти їх розвитку, страждати їх стражданнями — вияв безкорисливої людинолюбності [Див.: 11, с. 100]. Колективізм— історично найбільш рання форма творення стосунків та усвідомлення їх цінності. В міфології, що є історично першою формою світогля­ду, створюється і утверджується образ злагодженого життя людини зі світом та членів спільноти між собою як найвища цінність. Колективізм утверджується у його самоцінності шля­хом спрямування діяльності окремої людини на спільний (су­спільний) інтерес. Індивідуальна доброчесність (ідея її) оперта на уявлення про безсмертя душі: в роді залишаються добро­чесні душі. Вони сприяють добробуту та успіхам спільноти, а отже, самі здобувають підстави для безсмертя.

Суспільне (колективне) життя — носій "вічного" життя. Ко­лективізм утверджує сутність людського життя — його суспіль­ність у прямих, невідчужених, безпосередніх формах. Процес має дворівневий характер. У прямих, безпосередніх формах колективізм утверджується діяльністю спілкування, в якій інша людина бачиться метою. Відомий французький письмен­ник Антуан де Сент-Екзюпері визначив цей феномен як "розкіш людського спілкування". Опосередковано він наявний у спіль­ному творенні засобів виживання та взаємній допомозі та під­тримці. В названому аспекті функціонування колективізм має сенс засобу людської життєвості. Усвідомлення його цінності відбувається шляхом творення ідей та образів-символів злаго­ди. Вони утверджують колективізм стосунків як найвищу цін­ність, надаючи йому досконалості попри обмеженість його істо­рично-конкретних форм. На метафізичному рівні ідея колек­тивізму утверджується як ідея злагоди, гармонійного зв´язку людини і людства зі світом, тобто бачиться ідеалом стосунків.

В етико-психологічному плані колективізм стосунків надзви­чайно важливий тим, що налаштовує психічні структури лю­дини на гармонійну взаємодію із навколишнім середовищем. Вона, в свою чергу, спирається на практику взаємин, а отже, Дає відчуття стабільності життя, очікуваного перебігу подій. Суспільність бачиться гарантом виживання кожного з її членів, а отже, і гарантом вічності та незнищенності людського життя. Суспільність як така, що постійно відтворює себе в стосунках, є умовою самозбереження людства. Колективізм утверджується в його самоцінності, а творення стосунків колективізму шля­хом усунення джерел виокремлення і протиставлення лю­дини — одним із засобів здобути безсмертя душі. Саме так бачиться християнський образ доброчесного життя: відмова від багатства заради врятування душі (зберігаюче, рятівне нача­ло — життя у злагоді зі світом). Порада Христа багатому юнаку роздати багатство і йти за ним для життя духовного лежить у названій площині (Див.: Єв. Марка 10, с 17—21).

Історично склалося і визначилося декілька типів колективіз­му: первісний, феодальний, соціалістичний. Це не означає, що в інші періоди історії колективізм стосунків відсутній. Колек­тивізм — іманентний вияв суспільності людського життя. Мова йде лише про домінуючі тенденції його вияву.

Названі історичні форми колективізму були провідними у відповідні історичні епохи, а саме: в первісному, феодально­му та соціалістичному суспільствах. В епоху рабовласництва та у добу вільної конкуренції провідною є тенденція індивідуаліз­му. Колективізм відходить на другий план, зберігаючись у ло­кальних людських спільнотах, але не втрачає свого значення формуючого начала суспільності. Інша справа, що кожна з істо­ричних форм колективізму, виконуючи своє основне призна­чення, розкривається також історичною обмеженістю. Основ­ною його вадою можна вважати те, що колективізм у його істо­ричних формах тяжів до збереження суспільності коштом особистості. Так, у первісну епоху саме завдяки підпорядку­ванню інстинктів системі регулятивів, що визначали межі доз­воленого та забороненого, розвиток виду "людина" ставав мож­ливим на ґрунті злагодженості стосунків. Увесь процес виглядав як явище міжіндивідуального та внутрішньо індивідуального регулювання поведінки, спрямування її на злагоду.

Патріархальний колективізм як тип соціальності доби феода­лізму своїм корінням сягає родового ладу. Він складається у се­редовищі селянства, розгортаючись тут у порівняно розвинуті форми стосунків: регулювання спільного общинного землево­лодіння, допомога в межах общини слабшим, зокрема хворим, немічним або потерпілим від стихійного лиха тощо. Слов´яно­фільство та російський філософський ідеалізм XIX — початку XX ст. при обґрунтуванні ідеї "всеєдності людства" спиралися на реальні підстави — практику російського общинного колек­тивізму. Зазначимо однак, що общинний колективізм об´єктив­но спрямований на формування моральних якостей непротиставлення індивіда загалу. Неминучим її наслідком є усеред­нення людини.

Колективізм як явище суспільності і як тип соціальності складався об´єктивно і визначився своєю цінністю в соціогенезі. Його слід відрізняти від колективізму доби соціалізму в СРСР (20—80-ті роки XX ст.). Це умоглядна ідея творення вільного суспільства, заснованого на соціальній справедливості, рівності та соціальній захищеності членів суспільства. Ф. Хайєк у праці "Дорога до рабства" пропонує розрізняти ідеал соціал­ізму та методи, з допомогою яких прихильники доктрини соціа­лізму намагаються її досягнути [19, с 131]. Хайєк показує, що контроль у галузі економіки, зокрема планова економіка, об­межує свободу особистого вибору, а влада, що базується на пла­новій економіці, неминуче прямує до тоталітаризму. Носії то­талітарної ідеології апелюють до "людей маси", тобто людей невисокого рівня моральної свідомості [19, с 158].

Формою заперечення однобічності історичних типів колек­тивізму є індивідуалізм. Індивідуалізм як принцип відношен­ня до світу сучасна наука включає, поряд з колективізмом, до низки чинників, що активно впливали на творення фізичних та духовних умов виживання.

Характеризуючи схему універсального еволюціонізму, ака­демік М. Моисеев говорить, що на певному етапі становлення суспільства рівновага первісних орд з природним середовищем зумовила потребу в новому рівні колективної пам´яті. Тут недостатньо було принципу "роби, як я", властивого і стадним тваринам. Виникає необхідність зберігати умільців і знавців не менше, ніж самців з могутніми біцепсами. З цією метою вини­кають різні табу, що змінюють механізм природного відбору. Він поступається місцем відбору надорганічному. Укорінюються в житті ті племена, в яких вироблялися раціонально-моральні норми поведінки. Вчений називає період, коли розпочався на­званий процес, "мезолітичною революцією" [13, с 10]. Прин­цип індивідуалізму складався на ґрунті індивідуалізації досві­ду ставлення людини до світу в діяльності опредметнення. Об´єктивною підставою індивідуалізації є виділення суб´єкта із загалу на основі відмінного в уміннях, здібностях до формуван­ня предметності, а отже — відмінного в духовному досвіді. Прискорення темпів суспільного розвитку пов´язане з принци­пом індивідуалізації, природа якої має творчий характер. На ґрунті принципу індивідуалізації якісно змінюється зміст спілкування. Люди відтворюють у спілкуванні не те, в чому вони подібні, а те, в чому відмінні одне від одного. Названий тип спілкування — це обмін специфічно людськими сутнісними силами.

Індивідуалізація базується на ідеї "абсолютної особистості". Це поняття є вихідним у змісті християнської релігійної свідо­мості. Воно зумовлює "західний принцип індивідуальності", — як його визначає Геґель [5, с 1, 329]. Поняття індивідуалізації містить у собі утвердження особи в її діяльнісних здібностях. Воно відображає об´єктивний процес становлення особистості в діяльності творення нових життєвих умов: матеріальних та духовних. Початки індивідуалізації наявні в міфології. Герої міфів — приборкувачі природних стихій, такі, скажімо, як Ге­ракл, Тезей чи Орфей — відображають різні види творчих умінь. Геракл завдяки фізичній силі упорядковує стихійні прояви могутності природи. Тезей перемагає Кентавра кмітливістю ро­зуму. Орфей утверджується мистецьким талантом, завдяки яко­му схиляє на свій бік навіть бога підземного царства Аїда. Герої міфів уособлюють родові уміння спільноти і тому не протисто­ять іншим, а утверджують особисті якості як спільне досягнен­ня. Індивідуалізація на підставі концентрації в особливому рис всезагального має виражене моральнісне спрямування. Саме ви­ходячи з ідеї єдності особливого і загального в діяльності суб´єк­та, етична теорія утверджує цінність його особистості: його духовного досвіду і практичних умінь. Завдяки зростанню осо­бистих умінь людство розширює межі досвіду і позбувається страху існування.

Із часу становлення особистості, що історично пов´язаний з культурою Давньої Греції, досягнення в галузі науки, мистец­тва, техніки є наслідком творчих зусиль "індивідуалізованого" людства, тобто особистостей, кожна з яких має здібності до того або іншого виду формування дійсності. Названі здібності мо­ральні за своєю природою, оскільки відображають моральне ставлення до предмета формування, уміння укладати свої кон­кретні життєві потреби в естетично визначені форми: доскона­лої, красивої предметності. Моральність процесу індивідуалі­зації, вираженої в діяльності опредметнення, полягає і в тому* що вона є джерелом розширення меж свободи людства завдяки усуненню страху існування.

Етична теорія від часів Сократа, Платона та Арістотеля звер­тається до індивідуально визначеного суб´єкта життєвості. Вона апелює до його свідомості з тим, щоб спонукати на примножен­ня моральних чеснот для повноти особистого самоутвердження з привілею відчути себе людиною. Ідею людяності вона утвер­джує як самоцінну. Розумність людини вона вважає засобом морального поступу: людина покликана свідомо применшува­ти в собі тваринне єство, приборкувати природний егоїзм, щоб формувати хороші стосунки з собою та з іншими.

Акцент етичної теорії на егоїстичній природі людини, особ­ливо характерний, починаючи з доби раціоналізму, не варто розуміти як приниження людини. Філософсько-етична теорія прагне відійти від тенденції ідеалізації людини. Натомість вона розкриває недосконалість її природи, спонукаючи на удоскона­лення себе для особистісного самоутвердження. Тобто, процес індивідуалізації відображає об´єктивну потребу самоутверджен­ня людства як виду в багатстві та неповторності його творчих здібностей. Виходячи з цієї потреби, Гоббс говорить про важ­ливість знати людську природу. Філософ пише: "Природа лю­дини є сума її природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, таких, як почуття, розум тощо" [7, с. 510]. Відповідно дається розгорнутий аналіз багатства людських почуттів і пристрастей, таких, як прагнен­ня до слави, смирення, сором, хоробрість, гнів, помста, надія, каяття, заздрість, любов, доброзичливість тощо. Описуючи їх, філософ говорить про складність удосконалення людських при­страстей. "Людське життя можна порівняти з бігом. Потрібно лише уявити, що єдина мета і єдина нагорода кожного з учас­ників цього змагання — опинитися попереду своїх конкурентів" [7, с 553]. Наведена думка цінна тим, що показує межу перехо­ду індивідуалізації в індивідуалізм: пристрасті спонукають людину до змагальності, часто за рахунок інших, викликаючи з глибин людської психіки зло, помсту, егоїзм та інші нега­тивні якості. Тобто, егоїзм як свідомо обраний принцип само­утвердження за рахунок інших стає на заваді моральному са­моутвердженню суб´єкта, штовхаючи його на розпорошення сил і здібностей.

Згідно з Шопенгауером, егоїзм волі, що прагне самоздійсненНя, неминуче призводить до індивідуалізму: утвердження над будь-якими іншими засобами. "Головна і провідна пружина у людини, як і у тварини, є егоїзм, тобто потяг до буття і благо­получчя. ...Все для мене і нічого для інших — такий його девіз. Егоїзм колосальний — він підноситься над світом. Адже якщо кожній окремій людині був би наданий вибір між її власним знищенням і загибеллю усього іншого світу, то немає потреби говорити, куди зазвичай схилявся б цей вибір" [20, с. 196].

Отже, якщо порівняти явище індивідуалізації і принцип індивідуалізму, то перше відображає об´єктивний процес ста­новлення особистості. Індивідуалізація є відображенням мо­рально визначеного змісту духовного досвіду суб´єкта. В особ­ливому відображається всезагальна цінність досвіду. Етична теорія спрямовує свій інтерес саме на носія індивідуально ви­значеного образу дійсності, закріплюючи набутий ним досвід бажаного в моральнісних взаємодіях. У моральному ідеалі наяв­ні риси індивідуального досвіду особистості в його суттєвих про­явах.

Індивідуалізм — це принцип ставлення особи до себе та ін­ших у формі самоутвердження через протиставлення себе іншим. Тобто, принцип індивідуалізму є виявом порушення міри морального відношення в бік абсолютизації суб´єктом власного "я". Стосунки вільної конкуренції, що ставлять особу перед необхідністю вибору діяльності для укорінення в світі, де панує змагальність, неминуче підштовхують на ігнорування моральних засобів самоутвердження. Особа опиняється перед вибором: або діяти, реалізуючи свій інтерес, і не зважати на моральні вимоги та на інших людей, або ж уникати моральної відповідальності за вибір шляхом уникнення діяльності. Склад­ність віднайдення міри моральності ставить перед питанням зв´язку мети і засобів діяльності.