Сутність моралі виявляється у відношенні. Воно утверджує специфічно людську творчу здатність: здатність моральнісної взаємодії зі світом; суспільність людини визначається небайдужістю, що опредметнюється в мисленні та практично­му формуванні дійсності. Якісна визначеність названого про­цесу найяскравіше втілена в творенні специфічно людського простору життєвості. Предметне формування, прообрази якого відсутні в природі, відображає своєрідність людських потреб. За створеною людьми "другою природою" стоїть світ специфіч­но людських творчих взаємодій. Природа їх моральнісна. Справ­ді, навчившись регулювати стосунки в спільноті шляхом доз­волів і заборон, людина підпорядкувала життєво-біологічну енергетику духовній. Остання виражена у здатності утримува­ти в своєму інтересі інтерес інших, виходячи з потреби в іншій людині. Інша є необхідне для духу джерело його живлення. Суттєвість інтересу визначає безумовність дотримання зв´язків. Саме такий сенс має злагоджене поєднання зусиль для творен­ня фізично та психічно сприятливих умов виживання. Перева­ги, що їх дає спільне виживання, витискають у глибинні шари психіки тваринні інстинкти. Натомість приходить розуміння іншого як умови власного життя, а отже, свідоме уникання не­злагоди. Тобто, у діяльності творення життя (практичного) людина творить духовність життя: вчиться діяти як свідомий суб´єкт вибору. Вона пригнічує в собі вибухи дратівливості, неприязні до інших тощо. Це специфічно людська діяльнісна здатність.

Уникання вчинків зі страху їх можливих негативних наслід­ків як переведення їх в іншу якість: у свідоме творення стосун­ків приязні — явище творення людяності життя.

Це стосунки, в яких наявна міра людського відношення. Бу­ти людиною і означає діяти по-людськи, тобто згідно з міркою людяності. Останнє покладає в собі єдність особливого та всезагального. В діяльності творення духовних зв´язків цей прин­цип конкретизується в діалектиці "Я" і "не-Я". Інша людина за родовою ознакою — така сама, як і Я. Ми з нею сутнісно спорід­нені. Однак вона одночасно є певне відмінне від мене — інше Я. Вона цінна для мене саме цією "іншістю", завдяки якій моє Я може поглиблювати та удосконалювати себе, зростати в своє­му Я, відсвічуючи безліччю інших Я. Несучи в собі світ інших, суб´єкт моральнісної діяльності вчиться розуміти інших. Прой­шовши через почування суб´єкта, чужий досвід трансформу­ється в особистісний, збагачується світом індивідуального Я-буття. Інакше кажучи, поза творенням досвіду стосунків у мораль­них взаємодіях самі стосунки — їх якісна визначеність — ста­ють неможливі. Лише вбираючи досвід людського відношення, утверджуючи його як реальність власного життя, людина ви­значається як людина.

Отже, суспільність людини найбільше відображається в мо­ральній діяльності — у безпосередньому способі освоєння суспіль­ного життя. Суспільність як наслідок специфічно людської життєвості складається в ній і реальністю своєю виявляється в суб´єктах життєвості у формі постійних духовних та духовно-практичних взаємодій. О. Фортова, визначаючи суть специфіч­но моральнісної діяльності, пише: "Осмислення моралі як спо­собу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини, дає право розглядати цю діяльність як процес, в яко­му виробництво людяності здійснюється в розвитку індивіду­альної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнен­ня, перетворення людини" [11, с. 127]. Навіть тоді, коли мо­ральність втрачає виражену людяність взаємодій, стосунки не втрачають своєї сутності: творення специфічно людського жит­тя. Відхід від ідеалу моральності засвідчує лише, що мо­ральність перейшла в свою протилежність — аморалізм. У та­кому разі стосунки утримуються не доброю волею, не внутріш­ньою потребою, а зовнішніми регулятивами, що "працюють" на збереження суспільності життя (хоча б у відчуженій формі). Скажімо, право не удосконалює стосунки, а лише коригує їх, зберігаючи усталені засади суспільності. Удосконалення їх здійснюється в діяльності відношення, де метою є інша люди­на. Творення взаємодій, що утверджують у людині її людські якості як вищу цінність у прямих, невідчужених формах, — це і є моральна діяльність у формі творчості. В ній інша людина набуває сенсу мети і разом з тим є засобом (у духовно-творчому, а не практично-корисливому значенні поняття "засіб"). Неінституціональний характер моралі засвідчує її сутність: жи­вого процесу творення людяності в кожному з моментів взає­модії людини зі світом.