Вагомим досягненням культури первіснородового ладу є ста­новлення людини, що є носієм суспільного досвіду як безумов­ного. Цінність досвіду абсолютизується. Його вважають дарун­ком богів. Як такий, він має підтримуватися і виконуватися неухильно. Втрата звичаїв, традицій рівнозначна втраті жит­тя, адже ознакою дійсної наявності життя є його творення та збереження. Індивід ідентифікує себе зі спільнотою за ознакою долученості до досвіду стосунків. У первіснородовий період у ме­жах роду виробляється закон "рівної відплати". Принцип "око за око, зуб за зуб", що відображений у Біблії, залишається пра­вилом у всіх народів, що живуть у первіснородовому ладі. Що­до "своїх", виробляється обов´язок: ніколи не поводитися так, як не бажаєш, щоб поводилися з тобою. Згодом це правило ста­не основою науки про моральність — етики.

Виробляються також інші принципи стосунків. Так, утвер­джуються як гідні наслідування сила, мужність, відвага, спра­ведливість тощо. Причому вони залишаються не лише у сфері ідеалу, але відображають реальність стосунків між людьми. Дослідники історії ранніх культур відзначають такі риси лю­дей родового ладу, як справедливість, взаємодопомога, захист родича у разі ворожого нападу, поважне ставлення до богів сво­го роду та старших уроді тощо. Названі правила вважаються безумовними, такими, про необхідність дотримання яких навіть немає потреби нагадувати [6, с 268]. Правда, така поведінка поширюється лише на "своїх" і не проявляється стосовно пред­ставників інших племен та родів. Звідси — відносність мораль­них уявлень. Так, поняття дикуна щодо справедливості, як пише Тайлор, досить відносні: "якщо у нього хто-небудь відніме дружину — це недобре, але якщо він візьме будь-чию дружи­ну, — це добре" [10, с 430].

З потреби плекати корисні для роду якості родова мораль виробила певні приписи бажаного у поведінці. Так, у моральних поняттях алеутів, евенків містяться поради щодо того, яка по­ведінка особливо гідна. Соромно не бути сильним; соромно боя­тися під час сильного вітру виходити у море; соромно під час спільного полювання не запропонувати товаришеві кращу ча­стину здобичі тощо.

Говорячи про досягнення родового ладу у сфері моралі, не можна обійти питання про канібалізм. Часто факти людоїдства використовуються з метою довести обмеженість, примітивність, позаморальність стосунків родового ладу. Критика найчастіше зумовлена недостатністю знань про мотиви поведінки тогочас­ної людини. П. Лафарг наводить переконливі причини існуван­ня канібалізму: "Дикуни поїдають трупи рідних, щоб зберегти їх душі у межах сім´ї та племені" [7, с. 106]. Називається й інша причина: дикуни іноді вбивали людину, що мала особливі яко­сті, щоб собі здобути могутній дух. Вважається, що таїтяни вби­ли Кука саме з цієї причини. Вони вірили, що душа такої муд­рої, доброчесної людини здатна зцілювати. Ця ж віра збері­гається і в християнстві: Ісус приречений Богом на хресну смерть, щоб допомогти віруючим урятуватися від вічних мук [7, о. 107—108]. Дослідники, зокрема Фрезер, називають й інші причини канібалізму, але вони лежать у тій самій площині: це ритуальна мета. Скажімо, з ритуальною метою приносили у жертву богині родючості дівчат, кров´ю яких кропилося збіжжя, призначене для посіву; цією кров´ю також кропили себе землероби. Всюди тут ми знаходимо ритуальні причини, тобто вияв примітивності уявлень, але вони у жодному разі не свідчать про неупорядкованість стосунків. Навпаки, саме з на­магання надати їм упорядкованості: отримати певну гарантію доброго врожаю, гарантію власної доброчесності люди вдавали­ся до дій, що мали наочно довести їх долученість до духовної доброчесності (тіло мужнього родича мало надати мужності усім, хто спожив його).

Правда, називають і ситуацію канібалізму позаритуального характеру: під час великого голоду, що загрожував вимиранням роду, вбивали старих для їжі. Але вони раділи, що цим прине­суть користь роду. Такі випадки, однак, були епізодичними.

Отже, мораль в історичному розвитку людства склалася і визначилася як сутнісна ознака людини. Уже в період ста­новлення міфологічної свідомості вона утверджується як вища цінність. Людиною є той, хто долучений до досвіду стосунків, що склалися у межах конкретних спільнот. До речі, часто су­тички між родами та племенами виникали не з матеріально-економічних, а, так би мовити, з "ідеологічних" причин. Чу­жий досвід видавався дикунським, а носії його — не зовсім людьми. Намагання "виправити" становище, тобто моральнісна спонука допомогти здобути іншим (іншій конкретній спіль­ноті) свій досвід спричиняла конфлікти. При тому, що прак­тично-духовне освоєння світу здійснювалося у первісному ладі вкрай обмежено, в уяві людина компенсувала цю обмеже­ність. Вона створювала образ широких моральнісних взаємодій з природним світом. Діяльність творення морально облаштованого світу була величезним джерелом оптимізму. Вона да­вала впевненість у своїх силах і наснагу жити. Справді, насе­ливши в уяві увесь світ душами померлих родичів, людина почувалася у змозі знайти з ними спільну мову, здобути за­хист, пораду, сприяння у справах тощо. На ґрунті міфології мораль вперше визначилася такою своєю сутнісною ознакою, як всепроникність. Зрештою, у міфології знайшла відображен­ня упорядкованість психічних структур людини, що як така підноситься до рівня богів. Герої пізньої міфології перебирають на себе місію бути упорядниками природних стихій. Досить зга­дати героїв грецької міфології: Геракла, Орфея, Тесея. Добро­чесність іманентна герою. У його свідомості вона наявна у ви­гляді визначеного образу порядку. Він лише реалізує необхід­не, не рефлексуючи над вчинками. Важливість своїх дій він бачить безумовною.