Питання походження моралі — одне з основних не лише в етич­ній теорії, але й у філософії, культурології, антропології тощо. Це комплекс наук, що досліджують становлення Homo sapiens (людина розумна) як особливого феномена в еволюції планетар­ного і космічного життя загалом. Проблему становлення моралі необхідно аналізувати у двох аспектах. По-перше, у плані об´єк­тивності процесу набуття в антропогенезі здатності до мораль­ного регулювання життя, що вирізнило людину з тварного світу. По-друге, у плані усвідомлення в антропосоціонезі цінності моралі для виживання і розвитку людства та становлення його поваги до себе як носія моральної здатності.

Перше зумовлене необхідністю виживання і самозбережен­ня. Друге є виявом свободи людського духу, що сформувався (оформився) моральнісним змістом стосунків і засвідчив про себе як найвища цінність.

Упродовж тривалої історії культури спроба пояснити вито­ки моралі залишається одною з актуальних. Початки її просте­жуються уже в міфології. Вони присутні в античній космології, згодом — у християнській теології. З доби Відродження вони спираються на наукову антропологію, бурхливий розвиток якої, особливо в XIX—XX ст., дозволив розв´язати проблему генези­су моралі на ґрунті наукової теорії антропо- та соціогенезу.

Античний космологізм пов´язує людські чесноти з існуван­ням душі, що вважається дарунком деміурга. Людина несе у собі часточки божественного начала — духовності, виявом якої є мо­ральність (добро), а також такі чесноти, як істина і краса. Можлива невідповідність дій душі і поняття доброго зумовлена тілес­ною природою людини. Тілесність спричиняє порушення іде­ального образу доброчесності. Згодом християнська теологія взяла платонівську ідею гріховності тіла як причину моральної недосконалості людини. Однак релігійно-теологічна концепція не розглядає моральність як дарунок бога. Старозавітна і новозавіт­на Біблії бачать мораль як явище самостановлення, початки якого пов´язані з актом вигнання з раю за порушення божествен­ної заборони. Життя в едемських садах — позаморальне. Воно регламентується божественними веліннями. Вигнання з раю пе­реводить його у якісно інший план: необхідності вибирати вчин­ки, тобто організувати стосунки, виходячи з власних інтересів та інтересів інших — кровно споріднених інших. У процесі регу­лювання стосунків відповідно до інтересів роду відбувається, згідно зі Старим Завітом, становлення "богообраного" народу — євреїв. Творець моралі — народ, а Бог лише коригує вчинки людей і, зрештою, закріплює свої вимоги у заповідях, дарованих Мойсею. У християнстві прихід Христа пов´язаний не з актом творення моралі, а лише з "виправленням" її. Шлях "виправлен­ня" — власний приклад боголюдини. Це мораль ідеалу, в якій добро має вселюдський характер (спокута гріхів усіх людей) на відміну від добра у його локальних виявах: у доброчесній по­ведінці окремих людей.

Релігійно-міфологічна концепція моралі виходить із всезагальності, універсальності добра, що підносить її носія до без­смертя. Замість моралі страху вона утверджує ідею любові та добра. Однак те, що носієм ідеї досконалої моральності є Бог, а не людина, засвідчує невідповідність між моральним ідеалом та реальністю стосунків. До речі, боголюдина Христос шукає істини моралі, перебуваючи в образі Людини, і віднаходить їх стосовно людського життя у практиці стосунків. Тобто, мораль явлена як процес її становлення у діяльності та у рефлексії над стосунками.

Поряд із релігійно-міфологічними образами досконалої мо­ральності, явленої у досконалих її суб´єктах (деміург, Бог), виникають уже в античний час спроби знайти природничо-нау­кове пояснення ґенези моралі. Вони ведуть свій початок від Демокріта та Арістотеля. Космос у Демокріта — не одушевле­ний і не управляється провидінням, але перебуває у процесі постійного становлення, формування. "Причому це утворення відбулося по природі, без будь-якого впливу ззовні, але внаслі­док деякого випадкового збігу" [1, с 326]. Утворююче начало — "атоми". їх "безконечна множина, пустота ж безмежна за вели­чиною". І космічні тіла, і боги, згідно з Демокрітом, є наслідок "сплетення атомів". Щодо людини, то, поряд з ідеєю атомістич­ного її походження, Демокріт висуває надзвичайно цікаву і не­звичну для його часу ідею самостановлення людини як духов­ної, мислячої, наділеної мовою творчої істоти. Витоки моралі Демокріт пояснює так: "Що ж стосується первонароджених людей, то... вони вели безладний і звіроподібний спосіб життя. Діючи кожний поодинці, вони виходили на пошуки їжі й до­бували собі найбільш придатну траву та дикоростучі плоди дерев. Оскільки на них нападали звірі, то вони почали навча­тися взаємно допомагати одне одному задля користі, що при­носили спільні дії. А збираючись разом внаслідок страху, вони мало-помалу почали розпізнавати знаки, що подавали одне одному" [1, с. 343—344]. У подальшому аналізі, що спирається на дані археології, палеонтропології, історичної психології, ми покажемо, наскільки близько до істини підійшов Демокріт у своїх геніальних прозріннях щодо процесу самостановлення людства.

Арістотель вважав, що у Всесвіті панує доцільність, і що будь-який розвиток визначається метою, покладеною в основі речей та людського життя. Тобто, його етика телеологічна: вона виходить з принципу, що в людині, як і будь-якій речі, покла­дено внутрішнє прагнення до благої мети та до вищого блага як кінцевої мети. Абсолютне моральнісне начало він визнає як іманентне життєвості, а не трансцендентне (що має місце у Пла­тона). Моральність бачиться продуктом людської, а не боже­ственної волі. Замість волі богів — безумовного моральнісного начала (сократівсько-платонівська традиція), — Арістотель ви­суває ідею об´єктивної доброчесності, що як таку визнають і бо­ги. Конкретизація думки щодо витоків моральності може бути здійснена на основі поняття "задатки". Арістотель пише: "При­родна доброчесність співвідноситься з доброчесністю у власно­му сенсі слова. Дійсно, всім здається, що кожна риса нраву дана у певному сенсі від природи, адже і правосудними, і розсудли­вими, і мужніми тощо у певному сенсі ми буваємо прямо від народження" [2, с 188]. Правда, природні задатки самі собою ще не забезпечують моральності, оскільки остання має бути оперта на розум. Лише тоді склад душі, хоча він подібний до природної доброчесності, буде доброчесністю у власному сенсі слова, коли душа буде керуватися законами розумного. Підсу­мовуючи думку, Арістотель пише: "Отже, подібно до того як у частини душі, що виробляє думки, є два види доброчесності: винахідливість і розсудливість, так само і у моральнісної її ча­стини також два види: одна доброчесність природна і інша, — у власному сенсі слова, а з них та, що доброчесність у власному сенсі слова, виникає і розвивається з участю розсудливості" [2, с 189]. Тобто, Арістотель розрізняє практичну моральність (згодом Кант назве її гіпотетичним імперативом) та моральність, що оперта на розумно визначений принцип добра (згідно з Кан­том, це — "категоричний імператив").

З епохи Відродження починає складатися науковий підхід до питання витоків моралі. Він пояснює її джерела специфікою природи людини. Ф. Бекон виводить мораль із потреби регулю-вання стосунків. У XVIII ст. думка про "природні джерела мо­ралі" стає провідною в науці (Гоббс, Кондорсе, Шефтсбері, Локк, Хатчесон, Юм та інші).

Важливе значення для обґрунтування ідей наукової антро­пології мали дані археології, палеоантропології, етнографії, а також геології, палеології, палеоботаніки та інших наук, що почали бурхливо розвиватися у XIX—XX ст. Вони дозволили дослідити найдавнішу історію людства і простежити еволюцію людини, що тривала близько 5 млн років. Це період, коли відбу­лося відділення гілки гомінідів (найдавніших людей). Прямоходіння, розвиток мозку, характерні для культури гомінідів, заявляють про свою нову якість в "олдувайській культурі" близько 5 млн років тому. У 70-х роках XX ст. у Східній Африці: У Танзанії (Олдувайська ущелина), в Ефіопії (долина ріки Омо), У Кенії (район Кооба — Фора) в ґрунтових шарах, що нарахову­ють близько 2 млн років, були вперше знайдені численні решт­ки істот сімейства гомінідів. Там само (зокрема в Олдуваї) знай-Шли безліч знарядь праці тогочасної людини: грубі сокири, скреб­ла, свердла, різці тощо. Істоти, що виготовляли їх, отримали назву "людина рукоуміла" ("Homo habilis"). He менш важливо й те, що вони жили спільнотами, а отже регулювали свої стосунки, зокрема практичну діяльність, що мала колективний характер. Вчені слушно вважають, що "творцями "олдувайської культу­ри" були люди, оскільки тварини культури не створюють" [9, с 66].

У подальшій еволюції людини відбувалося не лише прогре­сивне удосконалення мозку та інших частин тіла, але й удос­коналення людського суспільного співробітництва. Тому в ево­люції людини мала місце нерозривна дія двох чинників — біологічного і соціального. Інстинкт виживання диктував не­обхідність стабільного об´єднання для добування та розподілу засобів існування. Подальша еволюція людини відбулася у пе­ріод близько 1,8 млн років. Вона пов´язана зі зміною будови тіла та загального вигляду людини. Вона отримала назву — "людина прямоходяча" ("Homo erectus"), а в період близько 40—ЗО тис. років тому склалася людина сучасного типу — "лю­дина розумна" ("Homo sapiens").

Сучасна історична етика, спираючись на дані історії наук про людину, обґрунтовує антропо- та соціологічні теорії похо­дження моралі. Вони не суперечать одна одній, а, скоріше, ак­центують увагу як на основному чиннику: чи то на трудовій діяльності, чи то на біологічній "незавершеності" людини. Але і одна, і друга утверджують суспільність людської життєвості як її специфічну, суто людську якість.

Суспільно-трудова теорія моральності була обґрунтована у праці К. Маркса та Ф. Енгельса "Німецька ідеологія"; в робо­тах Енгельса "Діалектика природи"; "Походження сім´ї, при­ватної власності і держави" та ін. "Виробництво життя — як власного, з допомогою праці, так і чужого, шляхом народжен­ня, — появляється відразу як двоїсте відношення: з одного боку, як природне, а з другого — як суспільне відношення, суспільне в тому розумінні, що мається на увазі співробітництво багатьох індивідів, однаково за яких умов, у який спосіб і для якої мети", — говориться у "Німецькій ідеології" [8, с 27]. Вироб­ництво свідомості, мови, виробництво суспільної організації, першою формою якої є сім´я, — усе це наслідки суспільного способу виробництва засобів виживання (їжа, одяг, житло то­що). Дані сучасної науки підтверджують, що історія людства є історією самостановлення виду Homo Sapiens.

Певною конкретизацією окремих моментів теорії соціогенезу є теорія "незавершеності", "недостатності" людини, висуну­та представником німецької філософської антропології Арноль­дом Геленом (1904—1976). Основний його твір — "Людина. її природа та становище у світі" (1940). Вихідна теза його праці — домінуюче значення безсвідомої вітальної сфери у становленні людини, що є "біологічно незавершеною" істотою. Остання ідея запозичена Геленом від Ніцше, який розглядав людину як "тва­рину, що ще не визначилася".

Спираючись на ідеї основоположників філософської антро­пології Макса Шелера та Гельмута Плеснера, Гелен пояснює людину на основі її специфічної біопсихічної природи — її вітальної спрямованості на діяльну активність. Названу прин­ципову відмінність людини від тварини Гелен встановлює шля­хом порівняльного аналізу її біологічної організації. Духовність як якісна характеристика людини пояснюється її вітальною природою, що реалізується шляхом тривалого перетворення та розвитку наявних уній біологічних передумов.

Вихідною тезою у концепції Гелена є поняття "біологічної недостатності", "незавершеності", "незакріпленості" людини у своїй тваринно-біологічній організації. Якщо тварина покла­дається на свої готові, дані їй від природи органи, то людина, внаслідок біологічної невизначеності, вже від природи змуше­на вести відмінний від тварин спосіб життя. "Людина, — гово­рить Гелен, — не живе. Вона веде своє життя" [3, с 125]. Відмінними якостями людини Гелен називає перш за все еле­ментарні, але специфічно людські здібності сприймання та своєрідність сенсорно-моторних рухів, що забезпечують пла­стичність, властиву лише людині.

"Біологічна недостатність" визначає "відкритість" людини До світу. Якщо тварина жорстко пов´язана із середовищем, людина не має середовища, що жорстко детермінувало б її. Наді­лена пластичністю, вона здатна навчатися, а основне — ство­рювати нове середовище, придатне для її життя. Ідея біологіч­ної "незавершеності", "недостатності" використана Геленом для обґрунтування тези про людину як діяльну істоту.

Чинник вітальної напередвизначеної винятковості людини У природі абсолютизується Геленом. Тому він не задіює в аналіз суттєві якості, що вирізняють її від тварини: вертикальна хода, відмінність будови скелета, а також такі здібності, як виготов­лення знарядь праці, видобування вогню тощо. Тобто, ті якості, які відзначав як сутнісно людські, скажімо, Гердер у праці "Ідеї до філософії історії людства" (1791) та які використовує філо­софська антропологія, що має біля своїх витоків романтичну філософську традицію і "філософію життя" (Гердер, Ніцше, Клагес). Зазначимо, що філософська антропологія не суперечить теорії антропо- соціогенезу, а скоріше доповнює її.

Певний вплив на поглиблення теорії антропогенезу в плані пояснення витоків моралі мали ідеї "глибинної психології", розроблені в працях 3. Фройда, а також праці неофройдистів Е. Фромма та фундатора аналітичної психології К. Юнга. Важ­ливе значення для обґрунтування генези моралі мали праці з фі­лософії історії та культури Шпенґлера, Тойнбі, Фрезера, Тайлора тощо.