Основні ідеї етики Фіхте викладені в праці "Система учення про моральність за принципами науковчення" (1798). Подібно до Канта, Фіхте прагне створити "практичне науковчення — "науку про моральність". Він виходить з розуміння суспільно­го життя та життя окремого суб´єкта як заснованих на мораль­ній свідомості. Суб´єктивне поняття людського "Я" абсолюти­зовано в етиці Фіхте. Воно визначається як "чисте Я": незалеж­ний дух, воля, віра у моральність передують матерії і природі. Зовнішній світ, за Фіхте, не має реального буття. Дійсно існує лише суб´єктивне "Я", якому протистоїть "не-Я" — матерія. Між "Я" і "не-Я" іде постійна боротьба. До "не-Я" (матерії) належить і людське тіло. Тому між духом і тілом іде боротьба, у якій, зрештою, має перемогти духовне "Я" — людський інте­лект.

Фіхте ставить і прагне розв´язати питання діяльнісного відношення суб´єкта до світу в межах свідомості суб´єктивного "Я´. "Стояти і скаржитися на людську зіпсованість, не поворухнув­ши рукою для її применшення, значить чинити по-жіночому-Карати і злісно знущатися, не сказавши людям, як їм стати кращими, не по-дружньому. Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо", — пише Фіхте [6, с 243]. На його думку, "Я" постулюю зі своєї свідомості навколишній світ — "не-Я". Діяльність абсо­лютного "Я" співвідноситься з емпіричними "Я" як всезагальне і особливе. Отже, мета існування розумної істоти — свобод морального самоутвердження.

Утверджуючи діяльне начало (діяльність мисленнєву), Фіхте висуває моральний імператив поведінки суб´єктивного "Я": "Не для пустого самоспоглядання і розмірковування над самим со­бою і не для самонасолоди своїми благочестивими почуттями, ні — для діяльності існуєш ти: твоє діяння, і тільки воно одне, визначає твою цінність" [б, с 235]. Моральність іманентна суб´єкту внаслідок незалежності його "Я" від зовнішньої при­роди та приналежності до всезагального і абсолютного "Я".

Категорія свободи розглядається Фіхте у декількох аспектах: і як свобода суб´єктивного Я, і як родова людська здатність, і як основна засада існування держави та права, і як мета вихован­ня. "Свобода... мислима лише у розумних істотах, але в них вона, без сумніву, мислима. Я сам, незалежний і свобідний від впливу всіх зовнішніх сил, припиняю свою нерішучість і ви­значаю себе свобідно виробленим у мені пізнанням кращого" [6, с 233]. Моральність "Я" базується на свободі пізнання і ви­бору добра. Спираючись на ідеї Канта та Руссо, він вважає ос­новним завданням держави виховання людини у дусі свободи. Сутність свободи бачиться у добровільному виконанні мораль­них законів. Виконання їх може бути зовнішньою необхідні­стю для суб´єкта і тоді воно — пасивне. У разі свідомого їх ви­конання — є творчість і свобода.

Поняття свободи має в етиці Фіхте значення не чогось не­змінного. Він виділяє різні ступені свободи в історичному поступі. Останній характеризується як різні ступені прояву ідеї (естетична, соціальна, наукова, релігійна).

У зв´язку з категорією свободи обґрунтовується поняття со­вісті. Вона розглядається як загальна субстанція "я" всіх людей. У совісті виявляється міра моральності суб´єкта. Мо­ральність вимагає діяти по совісті. Саме у діяльнісному виборі вчинків згідно з совістю людина виявляє свою свободу. Свобо­да, отже, бачиться, в першу чергу, як незалежність думки. зобов´язуючи людину почуватися свобідною, Фіхте бачить пе­редумовою до цього діяльність згідно з обов´язком і заради обо­в’язку. До низки обов´язків, що ставляться перед людиною, залежить, зокрема, такий: "Виконуй щоразу своє призначення". Загальні безумовні вимоги до людей вкладаються у правила: не чинити насильства над ближніми, не обманювати, не зазіхати на чуже майно.

Кінцевою моральною метою людства філософ бачить доско­налість сукупного "Я". "Мета людини — удосконалення, мета людства — досконалість... Загальне удосконалення, удоскона­лення самого себе шляхом вільного використання впливу на нас інших і вдосконалення інших шляхом зворотного впливу на них вільних істот — ось наше призначення у суспільстві" [6, с 241—242].

Місію вченого Фіхте бачить, у першу чергу, в моральному вихованні суспільства. Він покликаний повною мірою розвину­ти у собі суспільні таланти та здатність передачі знань і умінь. Вчений — це учитель і "вихователь людства" [6, с 243].