Томас Гоббс у трактаті "Про людину" розглядає людину як розумну істоту, наділену свідомістю і мовою. Тобто, вона — суб´єкт свідомості, а отже і політики. Людина — діяльна істо­та, що творить багатий світ культури, різні "штучні" тіла. Філо­софія, використовуючи дедуктивно-синтетичну методологію, вивчає світ людини та її культуру. Вихідним у Гоббса виступає поняття "людська природа". Філософ висуває і обґрунтовує дум­ку про егоїзм людської природи. Характеризуючи цінності люд­ського життя, Гоббс говорить, що вони виступають "під за­гальним іменем добро, або благо; ті ж речі, яких ми уникаємо, визначаються як зло" [2, с 239]. Добро і зло розглядаються як Поняття відносні, хоча Гоббс не стоїть на позиції релятивізму, оскільки визнає: "Про деякі речі можна з повною підставою сказати, що це благо загалом, тобто благо для багатьох, або благо для держави" [2, с 240]. Називаючи низку благ, що забезпечу­ють людині відчуття захищеності існування, дозволяють реа­лізувати її природні здібності, Гоббс першим серед усіх благ нази-ває самозбереження. Його ідея оперта на історію культури, в якій чітко простежується зафіксована уже в античній етиці думка про властивий людині інстинкт самозбереження. "Вели­чезне благо — самозбереження; величезне природне зло — роз­пад", — говориться в трактаті "Основ філософії" [2, с 237].

Досліджуючи людські почуття і пристрасті (любов, співчуття, владолюбність, пожадливість), філософ виявляє їх відношення до морально цінного — до добра та його протилежності — зла. Зважаючи на суперечливість уявлень про добро і зло, він дохо­дить висновку, що мораль — це певна "угода", встановлена між людьми у межах певної спільноти — у межах держави. "Люди­на поза державою не зобов´язана слідувати чужому припису, у державі ж зобов´язання визначаються певними угодами" [2, с 258]. На цій підставі робиться висновок, що "наука про мораль людини як такої, взятої поза державною організацією, не може бути вибудувана, адже тут немає певної міри, з допо­могою якої ми могли б визначити і оцінити доброчесність і по­рок" [2, с 258]. Сказане свідчить, що в основу розуміння мо­ральності покладено не природно-суспільні засади людського життя, а зовнішні приписи, що їх здійснює держава. Завдання етики — вивчати "душевні рухи" людини. А тому вона — час­тина "вчення про тіла". Тобто, етику Гоббс бачить складовою метафізики та наук, що досліджують "природні закони механіч­ного руху". Окрім того, етику, що є вивченням звичаїв су­спільства, Гоббс розглядає як наукову базу політики. Він до­водить, що в основі людської природи лежить потреба утвер­дитися ужитті, отже, людські стосунки вибудовуються за принципом змагальності та суперництва. Будь-яке суспільство "створюється або заради користі, або заради слави, тобто з лю­бові до себе, а не до ближнього" [2, с 287]. Філософ розглядає суспільство як засіб захисту людей від пристрастей, що їх перепов­нюють. Право, на якому базується суспільство, характеризу­ється як "свобода для кожного користуватися своїми здібностя­ми згідно з істинним розумом" [2, с 289]. Правда, з розвитком суспільства неминучими стають зіткнення людських воль та егоїстичних прагнень. У війні "всіх проти всіх" людина стає злою. Але, щоб не бути знищеною, вона мусить поступатися частиною своїх інтересів. Інші чинять так само. Утворюється держава. Це "Левіафан", якому люди підпорядковують свої пристрасті, щоб більш-менш гармонійно спілкуватися.

Моральні закони, якими керуються люди у стосунках, Гоббс визначає як "закони природи", маючи на увазі природу людини. Нa цій підставі до законів природи він відносить такі: дотри­мання угод, прагнення бути корисним, милосердним, не обра­жати інших тощо. "Завіт природи, — робить висновок філософ, — вимагає від кожного зважати на інтереси інших" [2, с 309]. Тобто, основою існування суспільства є моральні засади сто­сунків, встановлені людьми відповідно до їх розумної природи. "Природний закон у той же час є і моральним законом". Він відповідає необхідності збереження миру, а отже, і самозбере­ження людини.

Суспільство у формі держави є гарантом свободи особи. Сенс закону Гоббс бачить "не у тому, щоб мучити злочинця, адже те, що зроблене, не може стати таким, що не здійснилося, а уто­му, щоб зробити злочинця й інших людей справедливими..." [2, с 592]. В етиці Гоббса велика увага приділена практичній моралі. Вимоги її висуваються і обґрунтовуються як корисні та доцільні.