В етиці Нового часу знайшли продовження два основні напрямки, що склалися ще в Давньогрецькій філософії. Пред­ставники одного бачили витоки моралі у надприродних силах, розглядаючи її як дарунок Бога. Ідеї Платона були використані християнською церквою для доведення думки, що моральні почуття людина здобуває не шляхом розвитку суспільних по­чуттів та удосконалення здатності розумного вибору, а одкро­венням, тобто навіянням вищою силою. Такі погляди зберіга­лися в етиці до середини XVIII ст. Поряд із цим продовжує роз­виватися погляд на мораль як явище, зумовлене природою людини. Цей підхід спирається на класичну традицію, визнач­ними представниками (і творцями) якої були Сократ, Арістотель і частково Платон.

У добу Відродження він чітко вираже­ний у етиці Помпонацці. У працях Френсіса Бекона (1561-1626) зроблена спроба вивести питання про походження та сутність моралі за межі релігії. Бекон висловив думку, що відсутність релігійних переконань не означає відсутності мораль­ності. Безбожник може бути чесною людиною, тоді як забобонний віруючий часто лише вдає чесного. У XVII—XVIII ст. ос­новна увага дослідників зосереджується на пошуку природних джерел моральності. Цю проблему досліджують представники англійської філософської етики Томас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704); голландської — Бенедикт Спіноза (1632— 1677). У добу Просвітництва подальша розробка проблем при­роди та сутності моралі здійснюється в етико-естетичних працях англійських філософів ІПефтсбері (1671 —1713) та Хатчесона (1694—1746), в етиці Давида Юма (1711—1776). У французько­му Просвітництві вона є предметом досліджень Вольтера (1694— 1778), Монтеск´є (1689—1775), Руссо (1712—1778). У Німеч­чині етична проблематика розглядається в працях Ляйбніца (1646—1716), Шіллера (1759—1805), Гердера (1744—1803). Ви­значним представником етики Просвітництва в Україні був Гри­горій Сковорода (1722—1794).