Етичні ідеї раннього християнства починають формуватися у другій половині І ст. н. е. в Римській імперії періоду станов­лення християнства як релігії нового типу. Як пише П. Кро-поткін, "головна відмінність християнства! буддизму від попе­редніх релігій була у тому, що замість жорстоких, мстивих богів, повелінням яких мали підкорятися люди, ці дві релігії висунули — за приклад людям, а не для залякування — іде­альну боголюдину, причому в християнстві любов божествен­ного вчителя до людей — до всіх людей без різниці племені та станів, а особливо до нижчих, — досягла найвищого подвигу, смерті на хресті, заради врятування людства від влади Зла" [6, с 105].

У І—ІІІ ст. зміст етичних ідей розроблявся в межах аполо­гетики. Донікійське (до Нікейського собору 325 р.) християнство ще не виробило догматики та моральних вимог. Його етичні принципи виростали на ґрунті протистояння античній культурі та соціальним умовам тогочасного життя. Апологети утвер­джують людину як вищу цінність світу, оскільки Бог прино­сить себе у жертву заради її врятування.

Усі люди рівні незалежно від походження чи соціального становища і підлеглі лише Богу. Любов до людини проголошується основним принципом стосунків. Апологети правильно бачать пануючі соціальні відносини. Так, Тітіан говорить, що світ влаштований добре, але у ньому поганий політичний уст­рій. У ньому панують і цінуються аморальні люди, тоді як до­брочесні страждають і потерпають. Велика увага приділяється утвердженню моральної доброчесності, хоча вона не має зовні красивих шат. Про це, зокрема, говорить Юстин у своїй другій "Апології", посилаючись на розповідь Ксенофонта про добро­чесність і порок, яких зустрів Геракл в образі двох жінок. Алегорія пороку явлена у розкішній одежі, прекрасна і спокуслива. Доброчесність же — у грубій одежі, з простим обличчям. Але вона говорила: "Якщо підеш за мною, неприкрашеною, то прикрасися не скороминущою і тлінною красою, а прикрасами вічними і пре­красними". Останні вабили християн ще й тому, що обіцяли ви­нагороду: вічне життя у потойбічному світі. Вони вірили і закли­кали інших вірити у душу і вічне блаженство усіх бідних та при­нижених тут, на землі. Вірили також, що на всіх, хто знущається та принижує інших, чекає справедлива небесна кара.

Апологети не заперечують цінності земного життя, сенс якого бачать не у тілесних насолодах, а в моральній доброчесності. Ставлення їх до людського тіла двоїсте. Вони не заперечують його цінності, оскільки тіло розглядається як вмістилище ду­ші. Тілесне начало у цей період цінується на тій підставі, що Бог втілився у людську плоть і в такій, людській подобі, приніс себе у жертву людству. Воскресіння розглядалося як гарант на­ступного воскресіння людей також у плоті. Разом із тим, тілесність сприймалася як двоїста за своєю природою. Плоть бачилася уособленням гріховного начала та джерелом усякого гріха. Тому необхідно прагнути до стриманості, помірності та аскетизму. Однак у ранньому християнстві ще немає вимог крайнього аскетизму (монашество, пустельництво). Йшлося про "очищення" та "просвітлення" душі — "преображения" людини. Климент Александрійський (помер до 215 р.) наголошує, що мова йде про моральне очищення. Лише така, морально красива, людина відповідає задуму божественного творення. Він ви­ловлює думку щодо свободи волі людини, вбачаючи в ній "образ бога в людині". Образами Логоса він бачить також розум і со­вість. Навпаки, гріх знищує "образ", принижує його. Шлях до уподібнення Богові Климент пов´язує з морально-релігійним удосконаленням ("правила гностичного уподібнення"). Головни­ми тут бачаться такі чесноти: покірність, людинолюбність, стри­маність, благочестя, розсудливість, постійне самоспостереження. УIV ст. складається патристика, що виростала на апологе­тиці. Вона спромоглася виробити основоположні догми, за межі яких ні мислення людини, ні її вчинки не мали права виходи­ти. Розрізняють патристику східну і західну. Уже в IV ст. церква суттєво змінює свої погляди на людину та навколишню дійсність. Це зумовлено зміною її суспільного статусу: христи­янство стає панівною релігією, а отже церква прагне узгодити своє вчення з існуючим суспільним ладом. Вчення попередни­ків, зокрема заповіді апологетів любити ближнього, були забуті.

Отці церкви — Василь Великий (бл. 330—379 pp.), Григорій Бого­слов (бл. 329—390 pp.) і особливо Григорій Ниський (бл. 335—394 pp.) на Сході та Августин (354—430 pp.) — на Заході — працюють над цілісною систематизацією догми, що оперта на філософські спекуляції. Зокрема, патристика розв´язувала питання джерел існування зла у світі, виходячи з принципу протиставлення Бога та людини, земного та небесного, тілесного та духовного. Осереддям і джерелом гріха проголошувалося людське тіло, а тому применшення зла гріховності пов´язується з постами і мо­литвами. У цей період відбувається повернення до ідей Філона Александрійського (бл. 25 р. до н. є. — 50 р. н. є.) — іудео-еллінського філософа, погляди якого справили великий вплив на християнське віроучення. Філона вважають батьком христи­янства. Він стверджував, що людина від природи гріховна і по­винна шукати порятунку шляхом аскези (обмеження потреб). Виходячи з уявлення про суперечність духа і плоті, він учив, що необхідно всіляко обмежувати плоть. (Тут відчутний вплив ідей стоїцизму). Філон уважав тіло в´язницею душі. Спираю­чись на ідеї Філона, отці церкви повчали, що царство небесне досяжне покаянням, упокоренням, непротивленням злу. Єван­гелія містили твердження: "Любіть ворогів своїх", "і коли уда­рить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу" (Матв. 5, 44, 39). У книгах євангелістів містяться проповіді відходу від земного життя. "Не любіть світу, ані того, що в світі" (І Іоан. 2, 15).

Етичне вчення отців церкви виходило з визнан­ня рабства нормою життя. Блаженний Августин говорить зок­рема: "Раби, підкоряйтеся своїм панам". Він навіть твердив, що рабство виникло з санкції Бога як кара людям за гріхи, а то­лу виступи проти рабства рівнозначні спротиву волі Бога. Особ­ливий вплив на становлення етики християнства справило вчен­ня Августина про Божу благодать, проповідь аскетизму та пре­зирства до світу. В праці "Сповідь" велика увага приділена моральній проблематиці, що осягає широке коло питань добра, щастя, сенсу життя, причин та джерел існування зла в світі тощо. Августин часом ставить питання надзвичайно гостро, навіть піддаючи сумніву всеблагість та всемогутність Бога. "Правдивий Бог, що створив не лише наші душі, але й наші тіла, і не тільки наші душі й тіла, а й усіх і вся, та все-таки питання про причину зла не було в моїх очах ані з´ясоване, ані розв´язане як слід" [1, с 106]. З´ясовуючи питання щодо дже­рел існування зла, він доходить висновку, що зло не може бути субстанційним, що джерело його — у волі, яка "відвертається від досконалої субстанції" [1, с 120]. Повертаючись до пробле­ми джерел зла, Августин знову ставить питання щодо все­сильності Бога. Якщо виходити з того, що причина гріха — людські бажання, то що робить їх такими внутрішньо на­гальними? Адже, коли вони виникають, здається, ніби хтось злий водить волею людини. А коли гріх уже скоєний, то кара Бога справедлива. Але ж хто керує волею людини? Якщо вину­ватець сатана, то "звідки взявся сам сатана?" — запитує Авгу­стин. Якщо "внаслідок підступності і своєї волі ангел перетво­рився на сатану", то "звідки вродилася в ньому ця зла воля"? [1,с. 107]. Поставивши гранично гострі питання, Августин знімає їх декларуванням ідеї Бога як "найвищого Добра": "Те, чого хоче Бог, — це добро, тому що Він Сам — це саме Добро". Щодо людини, то її призначення — "смирення", а її чеснота — "покірність".