Переорієнтація філософії на гуманістичну проблематику відбувається в другий період історії давньогрецької філософії. В. Татаркевич визначає його як період просвітництва й антич­них систем (V—IV ст. до н. е.). Започатковують цю тенденцію софісти, що висувають проблеми моралі в центр духовних по­шуків. Власне з них починається гносеологія моралі. На відміну від Демокріта, що пояснював моральність із позицій сенсуаліз­му, софісти утверджували раціоналістичний підхід до моралі. Людину вони розглядали як свідомий суб´єкт морального вибо­ру. Відтак піддавали критиці застарілі норми і звичаї, що галь­мують свободу вибору. До того ж вони відкрили відносність мо­ральних уявлень, оскільки у мандрах Грецією та країнами Сходу переконалися Біснуванні розмаїття моральних правил та за­конів різних держав. Ідея відносності моральних уявлень жи­вилася також історією та тогочасною дійсністю. Софісти бачи­ли відмінне у моральних уявленнях попередніх часів порівняно з існуючими. Часта зміна законодавчих положень, свідками яких вони були, порушення прийнятих норм поведінки визначили релятивізм їхніх висновків щодо моралі. Тобто, моральні поняття змінні, оскільки їх зміст зумовлюється практичними потребами людей, які керуються у вчинках принципом корис­ності. Добро визначається як те, що люди вважають корисним; зло — те, що шкідливе. Отже, моральні норми оперті, на їх дум­ку, не на якісь об´єктивні закони життя, як вважав, скажімо, Демокріт, а базуються лише на уявленнях та висловлюваннях людей. Оскільки у кожної людини свої уявлення про щастя та свій досвід шляхів його досягнення, то мораль — сфера, щодо якої годі говорити про істину.

Саме своїм нігілізмом щодо моралі софісти стимулювали по­дальшу розробку моральної проблематики. На ґрунті критики етичного скептицизму софістів складалася етика Сократа (469—399 pp. до н. е.). Він перший зробив етичну проблемати­ку предметом наукового дослідження. Аналізуючи вчинки лю­дей, філософ доходить висновку, що існують деякі всезагальні закони морального відношення. Люди налаштовані на добро в стосунках. Зло ж виникає як наслідок незнання шляхів до добра. За вихідний у творенні шляху до добра Сократ бере прин­цип: "Пізнай самого себе". Цей афоризм був накреслений на фронтоні Дельфійського храму, і автором його вважався один із "семи мудреців" Хілон. Послідовно застосовуючи його, Со­крат, по-перше, доходить висновку, що треба визначити вихідні моральні поняття та їх зміст, оскільки неясність моральних уявлень є можливою причиною аморальних учинків. По-друге, взявши за мету дати точне визначення понять, Сократ розроб­ляє метод пізнання сутності моральних понять. Це метод діа­логу, бесіди, в якій через вияв суперечностей у думках, через зіткнення їх досягається прояснення істини. В пізнавальному процесі думка проходить через сумнів щодо достовірності наявного знання. Наступний етап — етап іронії, що супро­воджує процес руйнування усталених уявлень про явища. Подальший етап пов´язаний із доланням суперечностей і віднай­денням однозначної відповіді на поставлене питання. Наступний крок до істини базується на віднайденні відповідних етичних фактів, зіставленні, порівнянні їх для отримання загального висновку. Нарешті, останній етап полягав у методі творення дефініцій, тобто віднайденні потрібного поняття. За таким прин­ципом Сократ досліджував основні моральні доброчесності, доходячи висновку, що кожна з них має чіткий зміст. Це по­няття: мудрість, помірність, справедливість тощо. Одною з ос­новних доброчесностей філософ вважає знання того, як прибор­кувати власні пристрасті та зрозуміти, що таке добро і що ко­рисне для людини.

Спрямовуючи людей на рефлексію над власними вчинками, Сократ прагне навчити їх, як бути щасливими. Для цього важ­ливо не уникати насолод життя, але і не бути їх рабом. Свобода волі стає одним із основних понять в етиці Сократа.