Етика належить до філософських наук. Проблеми, які вона ставить, мають світоглядний, смисложиттєвий характер. Етика розглядає закономірності морального життя особистості й су­спільства, шляхи та засоби удосконалення моральних стосун­ків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, виражену в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв´язків і моральність відношення людини до природи.

 У подальшому слід розрізняти поняття: відношення, відносини, спілку­вання, зв´язки, стосунки, ставлення.

Відношення — специфічно людський спосіб творчої взаємодії зі світом. У ньому відображається здібність людини пізнавати світ та діяти згідно з йо­го законами, тобто на моральних засадах.

Відносини — об´єктивно зумовлена сутнісна визначеність взаємодій, у яких формується і відтворюється суспільний характер людської життєвості (виробничі відносини, відносини власності тощо).

Спілкування — діяльність творення суспільності життя у безпосередній або опосередкованій взаємодії його суб´єктів.

Зв´язки — вид спілкування, у якому відображаються закономірності со­ціального життя у його історично-конкретній визначеності.

Стосунки — вид зв´язку, сторони якого включені у взаємодію на підставі належності до певного формального чи неформального цілого (колектив, ро­дина, подружжя тощо).

Ставлення — вид відношення, характер якого зумовлюється цінністю явища для людини.

І. Кант характеризує етику як "практичну філософію". Вона досліджує духовні структури особистості, що визначають куль­туру відносин. На ґрунті етичної теорії відкривається розумін­ня того, що моральний зміст властивий не будь-якому відно­шенню людини до світу, а лише такому, що має виражену рису людяності. Скажімо, суто корисливий інтерес, якщо він має характер мети, віддаляє людину від інших, адже їм відводить­ся роль засобу. Таке спілкування вичерпує себе, коли мета досягнута. її суто прагматичний зміст небезпечний однобічністю в стосунках, що утверджується як норма. Проникаючи в сферу сім´ї, міжособистісного спілкування, корисливість руйнує дружбу, любов. Зрештою руйнується — внутрішньо спустошу­ється — виразник ідеї та практики корисливого спілкування. Він бачить світ лише в призмі його корисності для себе.

Етична теорія, досліджуючи емпіричний рівень стосунків, вводить їх у межі свідомості суб´єкта, спонукуючи рефлексію над власними вчинками. А отже вона є важливим чинником формування моральних переконань.

Реальні передумови становлення та розвитку моральної свідо­мості покладені в її суб´єкті: в духовних структурах особистості, в її небайдужості до світу, в її розумі та волі. Вони є основою виваженого вибору вчинків на засадах єдності в них доцільного та дсюрого. Розум є організуючим началом духовності, оскільки упорядковує емоційні структури людини, дозволяючи уникати імпульсивності, спонтанності в поведінці. Емоції, не організо­вані розумом, спричиняють непорозуміння, ворожнечу тощо. Нездатність людини рефлексувати над своїми вчинками та на­мірами робить її іграшкою власних пристрастей. Причини не­гараздів в особистому житті, у взаєминах з іншими, що їх часто пояснюють дією якихось "злих сил", приховані не десь поза людиною, а в ній самій: у нездатності розумно (морально визна­чено) організувати свої стосунки зі світом. Внутрішня напруга, стан безпорадності перед життям, страх існування часто зумов­люються саме відсутністю моральної культури стосунків. Щоб Досягти впевненості у собі, відчуття повноти буття, людина по­винна з необхідністю опанувати культуру моральнісного відно­шення до світу. Засаднича її основа — єдність волі, розуму та Почуттів, організованих поняттям "міра" морального як "сере­дина" між крайнощами, згідно з визначенням Арістотеля.

Етика — це наука про найбільш загальні закони становлен­ня та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль. Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як суб´єкта творення моральності у безпосередньому процесі спіл­кування (обміну досвідом людяності). По-друге, на рівні со­ціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяно­сті стосунків. Досягнутий, реально освоєний досвід відношен­ня та перспектива його закріплюється в наукових ідеях і тео­ріях, що, в свою чергу, обертаючись на практику, ставлять пе­ред нею вимогу відповідати належному рівню людяності. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства, долаючи ментально обмежені уявлення про сутність людини та цінності людського життя. З історичним поступом людство підноситься до усвідомлення себе єдиним цілим. Поступ є настільки реальним, наскільки людство усвідомлює себе ноосферним цілим і в цих межах організовує свої стосун­ки, спираючись на моральні критерії. Можна з повною підста­вою твердити, що вся історія людства є історією творення обра­зу людяності.

Аналіз названих рівнів реального вияву моральності дає змо­гу свідомо підходити до процесів організації суспільного жит­тя, зокрема орієнтувати особистість на моральне самоутвер­дження на засадах поваги до себе як людини. Пізнання законо­мірностей морального саморозвитку людства — вагомий чинник становлення оптимістичного світовідношення. Воно засвідчує зростання рівня самоорганізації людських спільнот на засадах розумного, а також показує шляхи самоудосконалення особи — на засадах морального відношення до світу.