При вивченні даної теми необхідно чітко з´ясувати причини так званого «застою» в розвитку СРСР цього періоду.

По-перше, це нове посилення адміністративно-командних важелів в економіці після десятиліття хрущовських реформ і неосталінізму в ідеології.

По-друге, нездатність нового керівництва відреагувати на виклик часу, коли увесь світ вступав у нову фазу НТР.

По-третє, надприбутки, що потекли до СРСР у вигляді «нафто-доларів» після підвищення світових цін на нафту, дозволяли йому деякий час не тільки «латати дірки» у своїй економіці, а й змагатися з США у військовій промисловості і в боротьбі за «третій світ».

Деякий час після приходу до влади Л.І. Брежнєва здійснюва­лася економічна реформа по переведенню підприємств на госпроз­рахунок, необхідність якої відстоював голова уряду О.М. Косигін. Але поступово реформа втратила поступальність, а після приду­шення реформаторів «празької весни» 1968 р. у Чехословаччині від неї залишилася одна назва.

На всіх рівнях партійно-державного керівництва наростали самозаспокоєність, байдужість, формалізм та парадність. Л.І. Бреж­нєва турбували лише переважно кадрові проблеми, необхідність збереження на посадах вірних режимові сліпих виконавців. В ідео­логічному житті, де неподільно відчувався вплив М. А. Суслова, знову велася боротьба з інтелігенцією, що намагалася відстояти право на свободу творчості, ширилося втручання в культурне життя з метою нав´язати старі ідеологічні штампи часів «сталінщини».

Після смерті Л.І. Брежнєва деякий час на чолі країни стояв Ю.В. Андропов, а потім К.У Черненко. Криза охоплювала всі сфери життя. Потреби країни дедалі менше забезпечувалися за рахунок «нафтодоларів». Зниження цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку завдало нищівного удару по радянській економіці. Великих коштів і ресурсів вимагало також вторгнення радянських військ до Афганістану в 1979 р.

Далі відкладати реформи стало просто неможливо.

У цей же час активізується так званий дисидентський рух, що перетворювався в політичну опозицію правлячому режимові. Його виникнення слід віднести ще до початку 60-х pp., коли в умо­вах хрущовської «відлиги» інтелігенція дізналася правду про злочини сталінського режиму й отримала більше можливостей для знайомства з передовими ідеями Заходу.

Для дисидентського руху було характерне поширення «самви-даву» — безцензурного друку, в основному машинописних текстів заборонених владою творів учених, прозаїків і поетів. Регулярно видавалася «Хроника текущих событий», яка потім переправля­лася за кордон.

Серед лідерів дисидентського руху найбільш відомими діячами були А. Сахаров, О. Солженіцин, В. Буковський, А. Марченко, О. Гінзбург Л. Богорад та ін. У грудні 1965 р. на Пушкінській площі в Москві відбулася перша демонстрація дисидентів правозахисної спрямованості, у серпні 1968 р. сім дисидентів вийшли на демон­страцію на Красну площу Москви на знак протесту проти втор­гнення радянських військ до Чехословаччини.

1968 р. на Заході вийшов роман О. Солженіцина «В круте пер­вом», за який йому була присуджена Нобелівська премія. Автор був виключений зі Спілки письменників і облитий брудом у радянських засобах масової інформації. Однак Солженіцин продовжував пра­цювати над творами, що викривали радянську дійсність і в 1973 р. вийшов 1-й том його знаменитого «Архипелага ГУЛАГ». Уже в лютому 1974 р. письменника було примусово виселено за кордон.

На початку 70-х pp. академік А. Сахаров кілька разів звер­тався до радянського керівництва з листами і записками, які міс­тили широкомасштабні пропозиції по проведенню реформ радян­ської системи. Однак Брежнєв і правляча верхівка ніяк не відреагувала на пропозиції видатного вченого, авторитет якого був надзвичайно високим у цивілізованому світі. За виступ проти радянського вторгнення в Афганістан у 1979 р. Сахарова було вислано з Москви у місто Горький.