Наприкінці 1944 p. усю територію Франції було звільнено від німецької окупації союзними військами і силами руху Опору. Післявоєнну історію Франції можна поділити на три періоди: Період Тимчасового режиму (з кінця 1944 р. до кінця 1946 р.) Період Четвертої республіки (1947 — середина 1958 р.) Період П´ятої республіки (з 1958 — до теперішнього часу). Після Другої світової війни Франція опинилася в надзвичайно складних умовах післявоєнної економічної розрухи та політичної нестабільності. У порівнянні з довоєнним періодом промислове виробництво скоротилося на 40%, сільське господарство на 60%, країна потребувала продовольства, сировини, предметів широкого вжитку. Купівельна спроможність населення скоротилася у 2,5 рази. Франція стала боржником СІЛА і Великобританії. Полі­тичні сили, що співпрацювали з гітлерівцями і режимом Віші, себе скомпроментували. Значно посилили свій вплив нові сус­пільно-політичні об´єднання: Союз деголлівців, що об´єднав при­хильників популярного французького генерала, Народно-респуб­ліканський рух. Неабиякий авторитет мали також Французька комуністична партія (понад 800 тис. осіб) та Соціалістична партія (350 тис. осіб).

На міжнародній арені Франція втратила позиції, які мала у довоєнні часи. У нових умовах було все важче втримати свою колоніальну імперію. Скориставшись поразкою Франції від гітле­рівської Німеччини у 1940 p., конкуренти французьких капіталіс­тів значно потіснили їх з традиційних ринків.

З 30 серпня 1944 p., коли в країні почав діяти Тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем, велика увага почала приділялася економічним реформам. Були націоналізовані вугільна, газова, електротехнічна промисловість, ряд великих банків. Важливе значення мала активна соціальна політика, спрямована на захист малозабезпечених, на підвищення заробітної плати і пенсій.

На виборах у жовтні 1945 р. перемогли ліві партії — комуністи та соціалісти. У коаліційному уряді, який очолив Ш. де Голль, кому­ністи отримали п´ять міністерських портфелів. Однак невдовзі гене­рал переконався у неможливості його співпраці з комуністично-соціалістичною більшістю і ЗО січня 1946 р. пішов у відставку.

У 1946 р. була прийнята нова конституція країни. Почався періодЧетвертої республіки. За цією конституцією верховна влада належала парламенту. Він складався з двох палат — Національних зборів та сенату. Президент обирався на спільному засіданні обох палат на сім років, мав право пропонувати кандидатуру голови уряду, однак не був, на відміну від Третьої республіки, офіційним головою адміністрації і дипломатії. Конституція проголошувала загальне виборче право з 21 року, крім основних політичних сво­бод також право на працю, відпочинок, участь у керівництві під­приємством, безкоштовну освіту тощо.

У політичному розвитку Четверта республіка у Франції про­йшла складну і суперечливу еволюцію. Вона формувалася в умо­вах переваги лівих сил. На виборах до Національних зборів — пер­шого парламенту Четвертої республіки, що відбулися 10 листопада 1946 p., — комуністи отримали 5,5 млн голосів і стали першою партією Франції. У січні 1947 р. президентом Франції став обра­ний Національними зборами соціаліст Венсан Оріоль, перший уряд, сформований на основі Конституції 1946 p., очолив соціаліст Поль Рамад´є. До його складу ввійшли, крім комуністів, представ­ники Народно-республіканського руху (МНП).

Однак невдовзі ця коаліція розпалася. До причин цього слід віднести як економічні, так і політичні фактори. У господарстві Франції цього часу посилювалися кризові явища: нестримна інфляція, зростання цін (лише за півроку вони виросли на 50%), була навіть скорочена норма видачі хліба до 250 г на день. У сус­пільстві наростала соціальна напруженість. У лютому 1947 р. профспілки висунули вимогу збільшити зарплату найменш забез­печеним категоріям робітників. У квітні розпочався страйк на державних підприємствах «Рено», активно підтриманий комуніс­тами. Це викликало конфліктну ситуацію в уряді. Крім того, суперечності між комуністами, з одного боку, та соціалістами і МНП — з іншого, існували з міжнародних проблем, зокрема у питаннях повоєнного врегулювання. Іншою «гарячою» пробле­мою була колоніальна війна в Індокитаї. Депутати-комуністи від­мовилися голосувати за кредит на війну в Індокитаї. 4 травня 1947 р. вони виступили проти довіри урядові після його відмови підвищити робітникам зарплату.

Після цього президент В. Оріоль та голова уряду П. Рамад´є під­писали декрет про усунення комуністів з уряду Франції. Було ство­рено нову коаліцію за участю соціалістів, МНП та радикалів, яка виступила як проти комуністів, так і проти прихильників де Голля.

Остаточний удар по лівих силах нанесло запровадження в квітні 1951 р. мажоритарного принципу виборів в один тур. Голо­сували не за конкретного кандидата, а за список партії. При роз­поділі місць у представницькому органі влади дозволялося об´єд­нувати результати голосування. Партії, що отримали більше 50% голосів, об´єднавшись, отримували в даному органі всі місця. Лише в Парижі зберігалася пропорційна система голосування. У резуль­таті виборів 1951 р. зазнали поразки МНП та соціалісти, зміцнили свої позиції деголлівці та інші праві парті.

З кінця 40-х pp. у Франції триває економічне піднесення. До 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. Це пояснюється, по-перше, тим, що капітал у Франції тепер втратив риси лихварського і став вкладатися пере­важно у промисловість; по-друге, структурній перебудові еконо­міки з акцентом на нові галузі сприяв план економічної допомоги з боку США — план Маршалла, за яким країна отримала 12 млрд дол.; по-третє, запроваджувалося так зване «програму­вання економічного розвитку» за допомогою кредитів, пільгового оподаткування, державних замовлень.

Однак для Франції непомірним тягарем виявилися колоні­альні війни, які вона вела з метою утримати під контролем свої імперські володіння. Найбільш затяжними з них виявилися війни в Індокитаї (1946-1954 pp.) та в Алжирі (1954-1962 pp.). Під час Алжирської війни у Франції виникла політична криза такого масштабу, що привела навіть до зміни політичного режиму і утво­рення П´ятої республіки.

Причинами падіння Четвертої республіки були політична нестабільність у країні наприкінці 50-х pp., дискредитація парла­менту, часта зміна урядів, нездатних вирішити назрілі соціаль­но-економічні і політичні проблеми.

На початку травня 1958 р. почалася агонія Четвертої респуб­ліки. 13 травня офіцери французької армії підняли заколот в Алжирі і створили комітет національного порятунку. Вони вима­гали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби з алжирськими повстанцями. Країна опинилася перед загрозою глибоких внутрішніх потрясінь. ЗО травня президент Рене Коті звернувся до Національних зборів із закликом створити уряд національного порятунку на чолі з генералом де Голлем. 1 червня більшістю голосів рішення було прийнято, а наступного дня де Голль отримав надзвичайні повноваження і розпустив Націо­нальні збори.

Референдум, проведений 18 вересня 1958 p., схвалив проект нової конституції Франції. Нова Конституція П´ятої республіки значно обмежила права парламента і посилила президентську владу. Президент мав право розпускати Національні збори і при­значати нові вибори, призначати відповідальний перед парламен­том урядовий кабінет. Вибори голови держави здійснювалися на референдумі.

Крім того, у виборчій системі Франція повернулася до мажо­ритарної системи періоду Третьої республіки. Вибори мали про­водитися у два тури. Для обрання з першого туру голосування політична партія повинна була набрати абсолютну більшість поданих голосів. Однак в умовах багаточисельності партійних угруповань це траплялося дуже рідко. Якщо ніхто з кандидатів не отримував абсолютної більшості, то проводився другий тур, в якому переможцем вважався той, хто набрав більше голосів, ніж його суперники. Допускалося блокування партій і передавання своїх голосів іншій партії, щоб перешкодити перемозі найбільш небезпечного суперника із протилежного табору.

Прихильники генерала Ш. де Голля створили партію «Союз захисту нової республіки» (ЮНР), яка і здобула перемогу на вибо­рах. 21 грудня 1958 р. де Голль був обраний президентом на 7-річ-ний термін.

16 вересня 1959 р. де Голль вперше у своїй промові урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь французькі офіцери в Алжирі 24 січня

1960 р. знову піднімають заколот. Президент віддав наказ приду­шити заколот і звернувся за підтримкою до народу Рішучими діями виступ алжирських «ультра» було ліквідовано. Однак 22 квітня

1961 р. там же вибухнув ще більш небезпечний заколот, який очо­лив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території і арештували представників уряду.

У самій Франції серед армійських офіцерів знайшлося багато прихильників заколоту. Президент де Голль діяв твердо і рішуче. Тим, хто боявся, що генерал-заколотник Шаль на чолі парашутис­тів захопить Париж, він глузливо відповів: «Так, як би це був Фідель Кастро. Але не Шаль». Заколот був придушений, генерал Шаль та інші його керівники арештовані. Однак і після цього «уль­тра» не вгамувалися. На президента було влаштовано кілька зама­хів, у країні гримлять вибухи, організовані тими, хто хотів посіяти серед населення страх і паніку. І все ж алжирська проблема була вирішена — у березні 1962 р. було досягнуто угоди про припинення вогню. У тому ж році Алжир став незалежною державою.

На руїнах Французької колоніальної імперії для збереження позицій у колишніх володіннях створювалося так зване Фран­цузьке Співтовариство.

У сфері економіки був значно прискорений розвиток нових галу­зей промисловості (атомної, ракетної, електронної), а також розпочато технічне переоснащення деяких старих галузей. У лютому 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї, при­єднавшись до «ядерного клубу» США, СРСР та Великобританії. Почи­нається створення національних ядерних сил, що включали баліс­тичні ракети, підводні човни, бомбардувальники. Одночасно Франція намагалася відігравати більш незалежну від США роль у НАТО. У 1966 р. вона виходить з військової організації цього блоку.

У травні 1968 р. масові виступи студентів поклали початок гострій політичній кризі. 13 травня у країні поширюється загальний страйк, до якого за кілька днів приєдналяся близько 10 млн осіб. Уряд був змушений піти на поступки: підвищення зарплати, збіль­шення тривалості відпусток, здійснення реформи освіти та ін. Влада і авторитет Ш. де Голля значно похитнулися.

Уквітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, і він пішов у відставку.

На червневих президентських виборах 1969 р. новим президен­том було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969-1974 pp.). Уряд Ж. Помпіду послабив державну регламента­цію економіки, розширив соціальне законодавство. Після смерті Ж. Помпіду президентом у 1974 р. було обрано В.Ж. д´Естена (1974— 1981 pp.). Новий уряд прагнув зберегти кращі здобутки «голлізму» і водночас знайти розв´язання нових проблем, що виникли у роз­витку країни. Проте економічне становище Франції погіршилося. Старі «рецепти» попередників виявилися неефективними.

У1981 р. в умовах гострої економічної кризи на президентських виборах переміг Франсуа Міттеран — представник лівих сил. Уряд намагався вийти з кризи шляхом розширення державного втру­чання в економіку. На початку 80-х pp. було здійснено націоналіза­цію низки великих банків і промислових підприємств, розширено соціальні програми. Усе це призвело до посилення інфляції, а дер­жавний контроль за цінами і зарплатою — до масових невдово­лень. Дуже скоро стало зрозуміло, що необхідні реформи у зворот­ному напрямку. В 1986 р. Міттеран призначив прем´єр-міністром Ж. Ширака — лідера голлістської партії «Об´єднання на підтримку республіки». Уряд Ширака пішов шляхом денаціоналізації про­мисловості, банків, енергетики, послабив державне регулювання, скоротив соціальні витрати. У політичному житті посилилися цен­тристські тенденції, Комуністична партія Франції та профспілки втратили свої ще донедавна могутні позиції.

На президентських виборах у 1988 р. Ф. Міттеран знову здобув перемогу, що засвідчило підтримку більшістю французів його нового курсу. Але на парламентських виборах 1993 р. абсолютну більшість отримали праві партії.

У травні 1995 р. на президентських виборах перемогу здобув колишній прем´єр-міністр Жак Ширак.У внутрішній політиці було розпочато скорочення бюджетного дефіциту, отримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу. Скоротилися витрати на соціальне забезпечення, утримання державного апа­рату, підвищилися деякі податки. У зовнішній політиці Франція намагається демонструвати курс «з власним обличчям». У 1995 р. Франція відновила випробування ядерної зброї, незважаючи на міжнародну критику. Франція намагається відігравати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структу­рах. З 1999 р. вона брала участь у воєнній операції НАТО в Косо­вому (Югославія), проте не повернулася до альянсу.

Президентські вибори 2002 р. знову принесли перемогу Ж. Шираку. Несподіванкою цих виборів став вихід у другий тур лідера профашистського Національного фронту Ж.-М. Ле Пена.

Опорні методичні матеріали

І. Президенти Франції.

1. Період Четвертої республіки 1947-1954 pp. - Венсан Оріоль 1954-1958 pp. - Рене Конті 

2. Період П´ятої республіки 1958-1969 pp. - Шарль де Голль 1969-1974 pp. - Жорж Помпіду 1974-1981 pp. - Валері Жискар д´Естен 1981-1995 pp. - Франсуа Міттеран

1995 — до теперішнього часу — Жак Ширак  

ІІІ. Орган державної влади Франції

Четверта республіка (Конституція 1946 р.)