Початок війни. Події 1939-1941 pp. Друга світова війна нале­жить до числа найважливіших історичних подій XX ст. Вона три­вала 6 років, охопила майже всі континенти. У ній взяло участь понад 60 держав, її масштаби набагато перевищували масштаби Першої світової війни.

До причин Другої світової війни необхідно віднести:

По-перше, утвердження фашистських тоталітарних режимів у низці країн, що повели наступ на традиційні демократичні завою­вання, досягнуті людством, здійснювали політику войовничого шовінізму, расизму, нехтування елементарних людських прав і свобод.

По-друге, загострення суперечностей між двома коаліціями великих держав, одна з яких у складі Німеччини, Японії та Італії прагнула до нового переділу світу, захоплення колоній, джерел сировини та ринків збуту.

По-третє, розв´язанню війни сприяла політика вседозволеності стосовно агресорів, що її проводили Англія і Франція, а також без­посередня підтримка агресора з боку СРСР (пакт Молотова — Ріббентропа).

Найбільші держави агресивного блоку — Німеччина та Япо­нія — прагнули до світового панування. 10 лютого 1939 p., висту­паючи на секретній нараді військового командування, Гітлер так визначив мету своєї політики: а) панування в Європі; б) світове панування на століття. Стратегічна мета Японії полягала в «об´єд­нанні восьми кутів світу під одним дахом» (тобто під владою Япо­нії). Італія прагнула до перетворення Середземного моря в Італій­ське озеро і повернення собі колишніх володінь стародавньої Римської імперії.

Характер Другої світової війни став національно-визвольним з боку країн, що стали жертвою фашистської агресії. Загроза, яка нависла над людством у результаті ескалації фашистської агресії, привела до об´єднання держав з різним суспільно-економічним устроєм: Радянського Союзу — тоталітарної держави, де панувала сталінська диктатура з демократичними країнами Заходу — Вели­кобританією та США.

В історичній науці існують різні варіанти періодизації Другої світової війни. Найчастіше її поділяють на 5 періодів.

Перший період — початок світової війни: від нападу Німеч­чина на Польщу до агресії на СРСР (1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р.)- Він характеризується значними військовими успіхами Німеччини. До літа 1941 р. було окуповано всю Західну Європу крім Британських островів й увесь Балканський півострів.

Другий період — розширення фашистської агресії: від нападу Німеччини на СРСР до початку контрнаступу радянських військ біля Сталінграду й англо-американських військ у Північній Африці (22 червня 1941 р. — листопад 1942 p.). Це був крах плану «блискавичної війни» Німеччини проти СРСР. 8 грудня 1941 р. у війну вступили США, військові дії велись у планетар­ному масштабі.

Третій період —- докорінний перелом у ході Другої світової війни: від осінніх перемог військ антигітлерівської коаліції до відкриття в Західній Європі Другого фронту (листопад 1942 р. — 6 червня 1944 p.). Цей період розпочався перемогою радянських військ біля Сталінграда (лютий 1943 p.), яка означала докорінний перелом у війні, остаточно закріплений у битві під Курськом (липень-серпень 1943 р.) та успішними діями англо-американ­ських військ у Північній Африці та Італії (весна-літо 1943 p.).

Четвертий період — розгром фашизму в Європі: від відкриття Другого фронту на Північній Франції та наступу радянських військ у Білорусії до капітуляції Німеччини (червень 1944 р. — 9 травня 1945 p.). Період характеризується успішними операціями військ антигітлерівської коаліції на Західному і Схід­ному фронтах, розломом фашистського блоку і беззастережною капітуляцією Німеччини.

П´ятий період — розгром Японії: від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії (9 травня — 2 вересня 1945 p.). Це було завер­шенням Другої світової війни.

11 квітня 1939 р. Гітлер затвердив так званий «Білий план», який передбачав напад на Польщу та її окупацію.

Аби виправдати агресію, увечері 31 серпня група перевдягне­них у польську форму есесівців захопила радіостанцію власного прикордонного міста Глейвіц. Після цього Гітлер заявив, що Польща «не хоче поважати німецьких кордонів» і Німеччина «повинна відповісти на силу силою». Німецькі війська рано-вранці 1 вересня без оголошення війни вторглися на територію Польщі.

У відповідь на це 3 вересня Великобританія та Франція оголосили війну Німеччині. Разом з Англією у війну вступили її домініони: Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз. СІЛА оголосили про нейтралітет. Японія та Італія залишилися поки що «невоюючими» союзниками Німеччини.

Так розпочалася Друга світова війна.

Німецький план ведення війни виходив з того, що Англія і Франція через свою непідготовленість не почнуть відразу актив­них дій проти Німеччини. Тому на франко-німецькому кордоні гітлерівське командування залишило незначне прикриття, а головні свої сили кинуло у наступ проти Польщі. На польському фронті 62 німецьким дивізіям (у тому числі 7 танковим і 4 механі­зованим), добре оснащеним і навченим, протистояло лише ЗО польських дивізій, в яких переважала Піхота і кавалерія. У повітрі повністю панувала німецька авіація.

Польська армія мужньо оборонялася (героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, Вар­шави, Кракова, Гдині). Навіть коли польський уряд 16 вересня виїхав за кордон, армія Польщі продовжувала боротьбу. Однак німецькі війська, маючи багатократну перевагу, розчленували польські сили і оточили їх. До кінця вересня гітлерівська армія розгромила основні сили польських військ. Поразці Польщі сприяв і так званий «визвольний похід» Червоної Армії у східну її частину, що почався 17 вересня. Англія і Франція не змогли надати своєму союзнику скільки-небудь ефективної допомоги.

Після поразки Польщі на Західному фронті продовжува­лася «дивна» війна: Англія і Франція вичікували, їхні війська, що дислокувалися вдовж німецького кордону, стояли бездіяль­ними. Німеччина ж посилено готувалася до рішучого удару по союзниках.

30 листопада 1939 р. СРСР оголосив війну Фінляндії, і ціною значних жертв домігся перемоги. До складу СРСР увійшов весь Карельський перешийок з м. Виборгом і низка територій на узбе­режжі Балтійського моря. За цю агресію СРСР був виключений з Ліги Націй. У червні 1940 р. в результаті політичного тиску Руму­нія передала СРСР Бессарабію і Північну Буковину. Ще у вересні-жовтні 1939 р. СРСР уклав угоди з Естонією, Латвією і Литвою та одержав право на розміщення своїх військ на їхніх територіях.

А в серпні 1940 p. ці держави було включено до складу СРСР. Після початку Другої світової війни зовнішня політика розвивалась у руслі таємних радянсько-німецьких протоколів.

9    квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу ж після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників углиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувалися прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв´язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Уся Норве­гія була окупована гітлерівськими військами.

10 травня 1940 р. німецька армія перейшла до активних насту­пальних дій на Заході, одночасно увірвавшись на територію ней­тральних країн — Бельгії та Голландії. Союзники направили головні свої сили на заздалегідь підготовлені оборонні рубежі у Бельгії, намагаючись зупинити німецький наступ. Але німецьке командування перехитрило їх і завдало нищівного удару могутнім танковим угрупованням через територію Люксембургу в тил англо-французьких армій. Війська союзників вже через кілька днів опинились у критичному становищі.

У Великобританії в цей час уряд очолив прихильник рішучих дій, один із лідерів Консервативної партії Уїнстон Черчілль. Уряд Черчілля енергійно заходився рятувати англійські війська у Франції, яким загрожувала неминуча поразка. Британському флоту за підтримки авіації за короткий строк вдалося евакуювати через Ла-Манш більше 330 тис. англійських і французьких солдат та офіцерів. Озброєння та військове спорядження союзників потрапило до рук німців.

5 червня гітлерівські війська розпочали наступ углиб Франції. Ослаблена поразками французька армія відступала під ударами німецьких частин. 10 червня французький уряд переїхав з Парижа на південь, у місто Бордо. У цей час Італія поспішила оголосити війну Франції, сподіваючись, що дуже скоро вона опиниться серед переможців. Однак італійські війська мало не зазнали від французів нищівної поразки в Альпах, їх врятувало тільки пере­мир´я, на яке пішов новий французький уряд.

16 червня прем´єр-міністром Франції став прихильник пере­мир´я з Німеччиною маршал Петен, який відразу ж звернувся з відповідним проханням до Гітлера. 22 червня 1940 р. в Комп´єнському лісі, в тому самому вагоні, де німці підписували в 1918 р. умови перемир´я, продиктовані союзниками, тепер німці приму­сили французів укласти найпринизливіше для них перемир´я.

За його умовами, німецькі війська окупували 2/3 французької території, включаючи Париж. Решта Франції мала управлятися урядом Петена, який знаходився в маленькому містечку Віші на півдні країни. Під його контролем залишалася невелика армія і колонії, французький флот мав бути роззброєний і залишався на своїх базах. 1,8 млн французьких полонених повинні були знахо­дитися в Німеччині «до укладення миру», на Францію наклада­лась непомірна контрибуція.

Патріотично налаштована частина французьких військових не визнала ганебного перемир´я і створила на чолі з генералом Ш. де Голлем в Англії організацію «Вільна Франція». Під його керівництво перейшли деякі французькі колонії. Блискавична поразка Франції значно зміцнила Третій Рейх і поставила Вели­кобританію в скрутне становище. Однак британський уряд на чолі з У,Черчіллем намагався енергійними заходами виправити стано­вище. Англійська промисловість переводилася на військові рейки і швидкими темпами стала наздоганяти німецьку. Восени 1940 р. Гітлер розпочав масовані бомбардування Англії з повітря й активну підводну війну проти британського флоту. Однак Англія мужньо захищалася і завдавала ворогові відчутних втрат. Значну допомогу Англії надавали США. Коли золоті і валютні резерви Великобританії вичерпалися, за ініціативою президента Рузвельта 11 березня 1941 р. у США був прийнятий закон про ленд-ліз, тобто про надання матеріальної допомоги на умовах довгострокового кредиту тим країнам, оборона яких має для США першочергове значення.

Переконавшись, що висадитися на Британські острови у 1940 р. нереально,Гітлер вирішив відкласти цю операцію. 18 грудня 1940 р. він затвердив план війни проти СРСР — план «Барбаросса», де підкреслювалася необхідність «розгромити Радянську Росію в ході короткочасної компанії ще до того, як буде завершена війна проти Англії».

У листопаді 1940 р. союзниками Німеччини стали Угорщина, Румунія, Словаччина, а в березні 1941 р. — Болгарія. На терито­ріях цих держав Німеччина розташувала свої війська.

У 1940-41 pp. відбувалися також військові дії в Північно-Схід-ній Африці, на Балканах та на Близькому Сході. В Африці першими перейшли в наступ італійські війська, які здійснили спробу захо­пити англійські володіння в Сомалі та Єгипті. Однак у грудні 1940 р. британські війська завдали їм поразки в Єгипті, а навесні 1941 р. — у Сомалі. У травні 1941 р. італійці втратили всі свої колонії у Східній Африці. Рятуючи свого союзника, Гітлер направив до Північної Африки німецький корпус на чолі з генералом Е. Роммелем.

На Балканах 6 квітня 1941 р. фашисти увірвалися до Югославії та Греції. Крім військ Німеччини та Італії, в операції брали участь угорські війська. Югославська армія була у короткий строк розгром­лена і 17 квітня капітулювала. На допомогу грецькій армії був направлений англійський експедиційний корпус, однак перевага була на боці фашистів. 19 квітня грецька армія капітулювала, англій­ські війська були евакуйовані з Греції, переважно на острів Кріт.

20-31 травня 1941 р. німецькі повітрянодесантні війська здій­снили операцію по захопленню острова. Фашистські десантники зазнали відчутних втрат від англійських та грецьких військ, що обороняли Кріт. Морські десанти, направлені до острова, були розгромлені британським флотом. Однак завдяки перевазі в авіа­ції гітлерівці отримали перемогу. Англійські війська були еваку­йовані з Кріту до Єгипту.

На Близькому Сході Німеччина здійснила спробу утвердитись у Сирії, що контролювалася французьким урядом Петена. В Іраку у квітні 1941 р. відбувся антианглійський переворот, який фашисти прагнули використати в своїх інтересах. Однак у травні Ірак був зайнятий англійськими військами. У червні британська армія спільно з військами «Вільної Франції» встановила контроль над Сирією та Ліваном.

У вересні 1940 р. японські війська окупували північну частину Індокитаю, планували захоплення Індонезії та Філіппін. Плани Японії зачіпали інтереси СІЛА, Великобританії, Голландії на Дале­кому Сході. Між США і Японією проходили переговори про розпо­діл сфер впливу в басейні Тихого океану. Поряд із цим СРСР під­писав з Японією договір про ненапад.

Отже, влітку 1941 р. війська Німеччини та її союзників окупу­вали майже всю Європу, вели військові дії у Північній Африці, Далекому Сході та морських комунікаціях. Завоювання країн Близького Сходу і Північно-Східної Африки А. Гітлер відклав до завершення війни проти СРСР.

Хід війни в 1941-1942 pp. Радянське керівництво було пере­конане у міцності радянсько-німецької дружби, тому припусти­лося низки стратегічних прорахунків у зовнішній політиці, які потім завдали СРСР значних втрат. Незважаючи на інтенсивну підготовку обох держав до війни, ініціатива залишалася за Німеч­чиною.

22 червня 1941 р. німецька армія на величезному фронті від Балтійського до Чорного морів розпочала наступ проти СРСР. Друга світова війна вступила у новий період. Разом з Німеччиною війну СРСР оголосили Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Сло­ваччина.

Стратегічне розгортання Червоної армії не було завершене, війська були розосереджені на фронті в 4,5 тис. км і вглибину більше ніж на 400 км. Значну частину збройних сил (40 дивізій) доводилось тримати для охорони далекосхідних кордонів від японських мілітаристів. Червона армія не мала достатнього досвіду ведення операцій в умовах сучасної війни. Не вистачало досвідчених, добре підготовлених командирів. Основна маса командирів та воєначальників (до 40 тис. осіб) була репресована або усунена з армії. У країні був нездоровий військово-політичний і психологічний клімат. Примус, адміністрування не сприяли мобі­лізації внутрішніх духовних сил суспільства на відсіч ворогові.

Радянські війська розпочали бойові дії у вкрай невигідних умовах. Лінія оборони була швидко розірвана німецькими танко­вими ударами. У перший день війни було знищено 1200 радян­ських літаків, головним чином на аеродромах, зруйнований зв´язок, транспортне постачання. За 3 тижні німецькі війська про­сунулися на 350-600 км углиб СРСР. Червона армія зазнала вели­ких втрат у живій силі і техніці: близько 1 млн осіб, 3,5 тис. літа­ків, 6,5 тис. танків.

28 червня фашистські війська захопили Мінськ і оточили дві радянські армії. Одночасно розпочався активний наступ вермахту у Прибалтиці, були захоплені Вільнюс, Рига і виникла загроза Ленінграду. В Україні між німецькими і радянськими танковими частинами точилися запеклі бої в районі Луцька. Проте фашист­ські війська перемогли і розгорнули наступ на Київ.

Ситуація ставала все більш загрозливою, але в липні під Смо­ленськом у кровопролитних боях темп німецького наступу різко сповільнився. Опір Червоної Армії почав наростати.

Для управління всією країною в надзвичайних умовах був утворений Державний комітет оборони, для керівництва вій­ськами — Ставка верховного головнокомандування. Навколо великих промислових центрів створювалися укріпрайони, поча­лася евакуація промисловості на схід.

Прагнучи за будь-яку ціну оволодіти промисловим потенціалом України, Гітлер зосередив для наступу на флангах київського угру­повання радянських військ значні танкові сили. У результаті гли­бокого прориву німецьких танків у тил Південно-Західного фронту у вересні радянські війська потрапили в оточення. Після цього гіт­лерівцями було зайнято Лівобережну Україну. До жовтня тривала оборона Одеси, продовжував чинити стійкий опір Севастополь.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай напруженою. За п´ять місяців війни гітлерівці просу­нулися вглиб СРСР на 900-1200 км. Німецьке командування роз­раховувало, що із захопленням Москви буде досягнуто перемоги. Для наступу на Москву було зосереджено понад 1 млн добре озбро­єних солдатів та офіцерів. Радянських військ на московському напрямку було значно менше, бо в першій половині жовтня 1941 р. у районі Вязьми у ворожому оточенні трагічно загинуло п´ять армій і 12 дивізій народного ополчення.

До грудня 1941 р. фашисти контролювали територію СРСР, на якій до війни проживало близько 80 млн осіб, або 42% населення, було розміщено велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених.

До Москви перекидалися резерви. Командуючим Західним фронтом, що обороняв Москву, було призначено Г.К. Жукова. Час­тина дивізій була знята з далекосхідного кордону. Після напруже­них оборонних боїв у ніч з 5 на 6 грудня у дію були введені свіжі резервні армії. Фашистські війська, знекровлені в попередніх боях, почали відступ. У результаті контрнаступу радянських військ німецькі сили були відкинуті від Москви на 100-300 км.

Після цього розпочався наступ Червоної Армії на декількох ділянках фронту. План блискавочної війни було зірвано. Боротьба все більше набирала затяжного характеру.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР прискорився про­цес формування антигітлерівської коаліції. Правлячі кола у Вели­кобританії та США розуміли, що поразка СРСР дозволить Німеч­чині завдати удар і по їхніх країнах. Прем´єр-міністр Великобританії У Черчілль і президент США Ф. Рузвельт заявили про рішучість своїх країн підтримати СРСР в його війні проти Німеччини. Вже 12 липня 1941 р. СРСР і Великобританія уклали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. 2 серпня 1941 р. уряд США оголосив про надання економічної допомоги СРСР.

Важливим програмним документом стала підписана Рузвель­том і Черчіллем у серпні 1941 р. Атлантична хартія, де проголо­шувались основні цілі і завдання союзників у Другій світовій війні (відновлення суверенітету і незалежності окупованих фашистами країн, створення системи міжнародної безпеки після перемоги над агресором, відмова від територіальних приєднань країнам-переможницям, право народів на вибір суспільно-політичної системи, рівний доступ до ринків збуту і джерел сировини).

Наприкінці 1941 р. Японія активізує агресію на Тихому океані. 7 грудня японська авіація, що піднялася з авіаносців, завдала раптового нищівного удару по тихоокеанському флоту США у Перл-Харборі на Гавайських островах. 8 американських лінкорів було потоплено або виведено з ладу, знищено 270 літаків. Військо­во-морські сили США зазнали тяжких втрат.

США вступили у Другу світову війну. На першому етапі тихо­океанської війни Японія мала значні успіхи. У лютому 1942 р. її війська захопили найбільшу англійську військову базу Сінга­пур. Навесні 1942 р. вони вийшли до кордонів Індії, окупували Індонезію, Філіппіни, Нову Гвінею, Бірму, де знаходилися багаті поклади корисних копалин. Причинами успіхів Японії були рап­товість нападу для союзників, уміле використання переваги в авіаносцях, підтримка японців з боку деяких національно-визвольних рухів, яких вони приваблювали лозунгами «Азія для азіатів».

Однак уже в середині 1942 р. у війні на Тихому океані стався перелом. У травні 1942 р. флот союзників отримав першу перемогу над японською ескадрою у Кораловому морі, а у червні 1942 р. японський флот зазнав поразки біля острова Мідуей.

У 1942 р. завершилося формування антифашистської коалі­ції. Наприкінці травня нарком закордонних справ СРСР В. Моло­тов вилетів з візитом до Англії та США. 26 травня у Лондоні він підписав радянсько-британський договір «Про союз у війні проти Німеччини і союзників та про співробітництво після війни». 11 червня у Вашингтоні був укладений радянсько-американський договір «Про принципи, що застосовуються до взаємної допомоги проти агресії».

У боротьбі з Німеччиною Великобританія та США вважали своїм першочерговим завданням оволодіння Північною Африкою. 23 жовтня 1942 р. англійські війська, що знаходились в Єгипті, під командуванням генерала Монтгомері перейшли у наступ в районі Ель-Аламейна. Італійські і німецькі з´єднання зазнали поразки і змушені були відступати у Лівію. Майже одночасно 8 листопада почалася висадка союзників у Північно-Західній Африці, в пор­тах Алжиру і Марокко, під командуванням Д. Ейзенхауера. Фран­цузькі колоніальні війська перейшли на їх бік.

Нацистський «новий порядок» в Європі. Рух Опору. В окупова­них державах Європи німецьке командування встановило так званий «новий порядок», який передбачав територіальний переділ світу, ліквідацію незалежних держав, знищення цілих народів і встановлення світового панування.

Нацисти перекроїли карту Європи. До Третього Рейху були включені Австрія, Судетська область Чехословаччини, Сілезія і західні райони Польщі, бельгійські округи Ейпен і Мальмеді, Люк­сембург, французькі провінції Ельзас і Лотарингія, від Югославії відійшли Словенія і Штірія. Ще до війни Чехія і Моравія були перетворені на фашистський протекторат і створено маріонеткову Словацьку державу. Значні території отримали і союзники Німеч­чини: Італія — Албанію, частину Греції, Югославії, Франції; Бол­гарія — Добруджу, Фракію; Угорщина — території, що відійшли від Словаччини,Чехії, Румунії, Югославії. Японія окупувала деякі райони Китаю та Індокитаю.

В окупованих країнах формувалися маріонеткові уряди з колабораціоналістських елементів. Економіка усіх країн і деяких «союзників» були підпорядковані інтересам Німеччини.

У подальшому держави фашистського блоку планували здійснити переділ колоніальних володінь.

Найжорстокіший «нацистський порядок» було встановлено в країнах Східної та Південно-Східної Європи. Саме на цих окупо­ваних територіях нацисти прагнули створити «життєвий простір для німецької нації». Для місцевого слов´янського населення передбачалася участь рабів, інтелігенція ліквідувалася, великі міста (Москва, Ленінград та інші) мали бути знищені.

Окуповані території СРСР були поділені на окремі частини, зокрема на два рейхскомісаріата — «Остланд» і «Україна». До Німеччини вивозилося продовольство, сировина, інші матеріальні цінності, населення на окупованих територіях спочатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки за роботу на окупантів. У жахливих умовах знахо­дилось 5,5 млн радянських військовополонених, 3,5 млн з яких загинуло.

Для використання у Німеччині дешевої робочої сили проводи­лися депортації працездатного населення. Близько 4 млн жителів окупованих областей опинилися на чужині в тяжких умовах праці і життя. Усього жертвами окупації стало 10 млн радянських людей.

Головним засобом, яким фашисти користувались в утвер­дженні свого панування, було нацьковування одних націй на інші. Але боротьба проти гітлерівців посилювалась. Розгорнувся актив­ний партизанський рух, на чолі якого став Центральний штаб партизанського руху. Основною партизанською базою була Біло­русія. Тут знаходилися найбільші партизанські з´єднання і з´єд­нані комунікаціями великі партизанські райони. В Україні центр партизанського руху знаходився у північних районах. Існував постійний зв´язок між партизанськими базами і «Великою зем­лею», звідки партизанам постачали зброю, спорядження, кваліфі­кованих військових спеціалістів. В Україні активну боротьбу з фашистами вели також загони Української повстанської армії.

Партизанська боротьба мала як військове, так і політичне зна­чення. Широкомасштабні диверсійні операції партизан, винищу­вальні рейди зробили значний внесок у перемогу над фашистами. Найбільш значні операції провели партизанські з´єднання Ков­пака, Федорова, Сабурова, Наумова, Ромашина та інші. Усього на території СРСР діяло понад 6 тис. партизанських загонів, які зни­щили близько 1 млн гітлерівців.

Найбільш широкомасштабні диверсії було проведені влітку 1943 р. під час Курської битви під назвою «Рейкова війна» та у вересні 1943 р. під назвою «Концерт». Фашисти змушені були для охорони своїх комунікацій від партизан тримати в тилу значні сили.

В окупованих країнах Європи з самого початку війни широ­кого розмаху набув національно-визвольний рух Опору. Особливо масштабним він був у Югославії, Польщі, Франції,Чехословаччині, Албанії, Греції та інших країнах. У русі Опору об´єдналися різні верстви населення, представники різних політичних партій і віро­сповідань. Він мав демократичний інтернаціональний характер.

У Франції прихильники генерала ПІ. де Голля створили об´єд­нання «Вільна Франція», яке мало добровільні військові форму­вання. У липні 1941 р. було започатковано Національний фронт, який об´єднав різні політичні сили і мав на меті звільнення фран­цузької території. У результаті перемог військ антигітлерівської коаліції розгорнулася збройна партизанська боротьба. У 1942 р. було створено так звану «Таємну армію», а влітку 1944 р. чисель­ність загонів партизан (франтирерів) становила 250 тис. осіб. У 1943 р. деголлівці об´єдналися з іншими учасниками руху Опору і утворили Національну раду. Бійці загонів Опору допомогли від­крити Другий фронт у Нормандії, в серпні 1944 р. почали збройне повстання, звільнивши від німців Париж і значну частину терито­рії Франції.

В Югославії з початком окупації активізувався партизанський рух.Тут діяли дві групи Опору — комуністичні партизанські загони і загони четників, контрольовані емігрантським урядом. У листо­паді 1942 р. була створена Народно-визвольна армія на чолі з Й. Броз Тіто. Антифашистська боротьба переросла в національну революцію. В 1944 р. НВАЮ нараховувала 350 тис. осіб і разом з радянськими військами звільнила Югославію.

У Польщі антифашистські групи почали виникати з 1940 р. Емігрантський уряд В. Сікорського та його представництво — «делегатура» керували боротьбою загонів Армії Крайової. З весни 1942 р. прокомуністичні сили сформували загони Гвардії Людової. На жаль, об´єднати ці сили не вдалося.

З квітня по червень 1943 р. тривало повстання в Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушене, в результаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб.

У 1944 р. посилилися антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та урядових чиновників на чолі з імперським комісаром по контролю над цінами Герделером і генерал-полков­ником у відставці Беком здійснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою сповільненої дії у приміщенні, де знаходився Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

Партизанські загони формувалися у Греції, Албанії, Болгарії. Місцеві партизани контролювали значну територію своїх країн.

У 1944 р. у ряді європейських держав відбулися антифашист­ські повстання. 1 серпня 1944 р. розпочалося повстання у Вар­шаві, розпочате Армією Крайовою, проте сили сторін були нерів­ними. СРСР не зміг надати належної допомоги повсталим. Повстання було жорстоко придушене. 29 серпня у Словаччині розпочалося національне збройне повстання, що тривало 2 місяці. Лише ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося його придушити. У березні 1945 р. було створено Національний фронт чехів і сло­ваків, що активізував боротьбу на завершальному стані війни.

Успішно завершилися повстання у Румунії та Болгарії. 23 серпня 1944 р. за наказом короля Румунії Михая І був заареш­тований диктатор Антонеску. Одночасно антифашистські сили повстали в Бухаресті та інших містах. Король призначив новий уряд, який оголосив війну Німеччині. У Болгарії в результаті повстання 9 вересня до влади прийшов прокомуністичний уряд.

Рух Опору в окупованих країнах змінив характер Другої світо­вої війни, спрямувавши її в русло всенародної національно-визвольної боротьби.

Хід війни у 1943 р. Переломним у Другій світовій війні став 1943 р. На радянсько-німецькому фронті Червона Армія завдала вирішаль­них поразок німецько-фашистським військам біля Сталінграду і на Курській дузі. Англо-американські війська завершили успішну кам­панію в Північній Африці. З війни була виведена Італія.

Битва під Сталінградом завершилася капітуляцією залишків 330 тис. армії фельдмаршала Ф. Паулюса 2 лютого 1943 р. Сталінградська битва стала поворотним пунктом у ході Другої світової війни, справжньою катастрофою для гітлерівців.Усього у ході битви німецько-фашистські війська втратили до 1,5 млн осіб. Перемога під Сталінградом сприяла широкому наступу на інших фронтах: у січні 1943 р. було прорвано блокаду Ленінграда, в лютому — звіль­нено Північний Кавказ. Червона Армія заволоділа стратегічною ініціативою і розгорнула наступ по всьому радянсько-німецькому фронту. Воєнна міць фашистської Німеччини була підірвана.

Однак німецька армія ще була сильною. Про це свідчила і невдача радянських військ взимку-навесні 1943 р. у так званій операції «Стрибок». Задум радянського командування полягав у тому, щоб влаштувати ворогу новий «Сталінград», цього разу на Донбасі. 18-19 лютого радянські танки вже досягнули Дніпропетровська і Запо­ріжжя, однак гітлерівське командування кинуло проти них у бій танкові дивізії СС, оснащені новими танками «Тигр» і «Пантера».

Наприкінці березня 1943 р. у результаті контрнаступу німець­кої армії утворилася Курська дуга. Гітлерівське командування поновило спробу взяти реванш. Улітку на Курській дузі розпоча­лася операція «Цитадель». Фашисти мали намір оточити і зни­щити радянські війська, що обороняли Курський виступ. Цього разу радянська розвідка правильно визначила час і напрямок німецького наступу. У ніч з 4 на 5 липня 1943 р. за кілька годин до цього наступу радянські війська завдали ворогові випереджуваль­ного артилерійського удару. Німецькі танкові клини, що почали наступати північніше та південніше Курська, були зустрінуті на заздалегідь підготовлених рубежах. 12 липня під Прохорівкою відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни (з обох боків у ній брало участь 1200 танків і самохідних гармат). Цього ж дня змінився характер всієї Курської битви, радянські війська перейшли в наступ. Однак бої продовжувалися з величезним напруженням. Лише 23 серпня радянським частинам вдалося прорватися до Харкова. Курська битва засвідчила, що ініціатива у діях перейшла до радянських військ. Це знаменувало завер­шення докорінного перелому у війні.

Продовжуючи наступ, радянські війська у вересні 1943 р. звільнили Лівобережну Україну і Донбас, вийшли до Дніпра і 6 листопада 1943 р. визволили Київ. Розпочалося звільнення Пра­вобережної України і Східної Білорусії.

Успіхи радянських військ були підтримані вдалими діями англо-американської армії. У січні 1943 р. у Касабланці (Марокко) Ф. Рузвельт і У Черчілль заявили про готовність вести війну до повної капітуляції агресора. Проте не прийняли рішення про від­криття другого фронту в Західній Європі.

Першочерговим завданням для союзних армій стало звіль­нення Північної Африки. На початку 1943 р. у руках італо-німецьких військ залишався Туніс. У березні 1943 р. тут розпочався новий наступ союзників, у результаті якого рештки фашистських військ були притиснуті до моря і 13 травня вони капітулювали. До полону потрапило 240 тис. німців та італійців.

Після завершення операції в Африці 10 липня 1943 р. союзники здійснили висадку десанту на Сицилії. Острів було захоплено за 2 тижні. Успіхи сил антигітлерівської коаліції прискорили розпад фашистського блоку. 25 липня 1943 р. диктатор Італії Муссоліні під час аудієнції у короля був заарештований. Король призначив нового прем´єр-міністра Бадольо, уряд якого розпочав таємні переговори з союзниками про вихід Італії з війни. З вересня Італія уклала пере­мир´я з Великобританією і СІЛА, одночасно союзники висадилися на півдні країни. У відповідь гітлерівські війська окупували Північну і Центральну Італію, в результаті чого північніше Неаполя виник новий Італійський фронт. Німецькі парашутисти на чолі з Отто Скорцені звільнили Б. Муссоліні і він створив на території, окупова­ній гітлерівцями, фашистський уряд зі своїх прибічників. 13 вересня 1943 р. уряд Бадоль оголосив війну Німеччині, а Італія була визнана союзною державою. Проте англо-американське командування не скористалося сприятливими можливостями для швидкого звіль­нення Італії. Італійський фронт існував аж до квітня 1945 р.

Під впливом перемог союзницьких держав у 1943 р. в країнах Європи активізувався рух Опору. Багато держав переорієнтову­ються на США і Великобританію, розривають стосунки з фашист­ським блоком, а держави-сателіти намагаються вийти з війни.

Важливе значення у зміцненні антифашистської коаліції мала Тегеранська конференція (28 листопада — 1 грудня 1943 р.), на якій вперше відбулася зустріч лідерів «великої трійки» — СРСР, США та Англії. На конференції, де розглядалися питання узгодження планів військових дій на майбутній рік, було вирішено відкрити другий фронт у Західній Європі у травні 1944 р. СРСР мав забез­печити висадку союзників активним наступом на Сході. На конфе­ренції обговорювалися також проблеми післявоєнного устрою, зокрема Німеччини, польські кордони. СРСР взяв на себе зобов´я­зання вступити у війну з Японією після перемоги над Німеччиною. Конференція, хоч і виявила певні розходження між її учасни­ками, проте засвідчила рішучість антифашистської коаліції довести війну до повного розгрому Німеччини.

Хід війни на завершальному етапі. У 1944 р. Друга світова війна вступила в завершальний період. Керівництво Німеччини і Японії переглянуло плани ведення війни, перейшовши до страте­гічної оборони. Задум полягав у тому, щоб організовано зустріти контрнаступ держав антифашистської коаліції, накопичити сили для наступальних операцій і переможно завершити війну.

Стратегічні плани союзних держав зводилися до якнайшвид­шої беззастережної капітуляції Німеччини та її союзників у Європі, а потім — перемога над Японією.

У 1944 р.Червона Армія повністю звільнила територію СРСР і перенесла бойові дії у країни Південно-Східної і Центральної Європи. 20 липня 1944 р. радянські війська вийшли на радянсько-польський кордон, а восени радянський кордон був повністю від­новлений. Лише на території Латвії (Курляндія) залишилися бло­кованими німецькі війська.

6 червня 1944 р. після тривалої підготовки англо-американські війська розпочали висадку у Північній Франції. Це була най­більша десантна операція Другої світової війни, в якій було заді-яно понад 6 тис. суден і 12 тис. літаків. За декілька днів союзники захопили значний плацдарм 80 км завдовжки і 13-18 км у глибину. Спроби гітлерівських військ перешкодити десанту і скинути його назад у море зазнали невдачі. Так був відкритий Другий фронт в Європі і англо-американська армія почала поступове звільнення території Франції від окупації. 15 серпня союзні війська висади­лися у Південній Франції. На початок вересня 1944 р. більшу час­тину Франції було звільнено.

Радянські війська влітку-восени 1944 р. вступили в Румунію, Болгарію і спільно з Національно-визвольною армією Югославії звільнили  Белград.  Фашистські  війська  залишили  Грецію  і Албанію. На півночі Європи радянські війська вступили на тери­торію Норвегії, з війни вийшла Фінляндія.

Наприкінці 1944 р. союзні війська звільнили Францію, Бель­гію та Центральну Італію. Війна на два фронти поставила Німеч­чину у надзвичайно скрутне становище.

Остання спроба розірвати кільце, що дедалі щільніше оточувало Німеччину, була зроблена 16 грудня 1944 р. Німецьке командування мало намір рішучим контрнаступом знищити весь Другий фронт, ггісля чого значні сили перекинути для боротьби з радянськими військами. До кінця грудня німецький удар практично видихнувся. Незважаючи на втрати вермахт знову і знову намагався перехопити ініціативу. На початку січня 1945 р. по союзниках були нанесені нові удари. Помітну роль у відбитті їх атак відіграли радянські війська, що на прохання Черчілля прискорили широкомасштабні дії у Польщі. Це примусило німецьке командування перекинути частину військ із Західного на Східний фронт і дало змогу союзникам стабілізувати фронт.

Наближення поразки Німеччини та її союзників вимагало від держав антифашистської коаліції подальшої погодженості дій. З цією метою 4-11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція глав урядів СРСР, СІЛА та Великобританії. Вона погодила військові плани союзників, визначила основні принципи політики в організації пово­єнного світу і системи міжнародної безпеки. Учасники конференції прийняли рішення знищити нацизм та мілітаризм у Німеччині, пока­рати головних фашистських злочинців, скликати міжнародну кон­ференцію для заснування Організації Об´єднаних Націй (ООН).

Конференція, що проходила у квітні 1945 р. в Сан-Франциско, прийняла Статут ООН, і проголосила, що головною метою органі­зації має бути підтримання миру і безпеки у світі, розвиток між­народних відносин на основі співробітництва і невтручання у вну­трішні справи.

Тим часом радянські війська у січні-квітні 1945 р. завдали нових нищівних ударів німецько-фашистським військам на р. Віслі та Одері, у Східній Пруссії, Померанії, Сілезії та Угор­щині. Союзні армії у березні зайняли Рур і низку районів Західної Німеччини, а у квітні англо-американські війська знаходилися вже в 100 км від Берліна.

16 квітня 1945 р. радянські війська розпочали останню велику операцію — штурм столиці Третього Рейху Берліна. Упродовж 21 квітня — 2 травня було розгромлено 500 тис. угруповань гітле­рівських військ. 25 квітня в районі м.Торгау зустрілися американ­ські і радянські війська. 29 квітня — 2 травня німецькі війська капітулювали в Італії, Хорватії, Австрії, Південній Німеччині. ЗО квітня А. Гітлер покінчив життя самогубством.

У ніч з 8 на 9 травня 1945 р. було підписано Акт про воєнну капітуляцію Німеччини.

Проте боротьба за Берлін не була останньою битвою в Європі. В останні дні війни — 6-11 травня радянські війська розгромили і полонили велике угруповання ворога у Чехословаччині. Війну в Європі було закінчено. У боях 1944-1945 pp. Червона Армія зни­щила 290 дивізій і бригад, 93 дивізії капітулювали у зв´язку з закінченням війни.

Після завершення війни в Європі 17 липня 1945 р. почалася Потсдамська конференція «великої трійки», в якій СІЛА пред­ставляв президент Трумен, а Великобританію — прем´єр-міністр К. Еттлі (У Черчілль був відкликаний у зв´язку з поразкою кон­серваторів на виборах). На конференції було вирішено питання про майбутнє Німеччини, в якій мала проводитися денацифікація, демілітаризація та демократизація. Для суду над головними вій­ськовими злочинцями створювався Міжнародний військовий три­бунал. Репарації країни-переможниці мали отримувати кожна зі своєї окупаційної зони. Виняток становив СРСР, який крім цього ще отримував 25% репарацій із західних зон. Для підготовки мир­них договорів з Німеччиною та її союзниками створювалася Рада міністрів іноземних справ головних учасників коаліції. СРСР знову підтвердив намір вступити у війну проти Японії.

На конференції вперше США спробували вчинити тиск на СРСР, використовуючи щойно здобуту ядерну монополію.

Після завершення війни в Європі союзні держави розпочали під­готовку до вирішального наступу на Японію. На Тихоокеанському театрі війни союзники ще в 1943 р. заволоділи стратегічною ініціати­вою і посягли значних успіхів. 23 жовтня 1944 р. біля острова Лейте відбулася найбільша в історії Другої світової війни морська битва між флотом союзників і японцями, в якій з обох боків брали участь 330 великих кораблів, зокрема 39 авіаносців та 21 лінкор. У результаті 4-денної битви Японія зазнала повної поразки, її втрати становили 4 авіаносці, 3 лінкори та велику кількість літаків і менших суден.

Отримана на морі перемога дала змогу США звільнити від японських військ Філіппіни та низку тихоокеанських островів. Навесні 1945 р. англійські війська вибили японців з Бірми. Амери­канські «літаючі фортеці» розпочали систематичні бомбарду­вання японських островів. Один з американських генералів запев­няв, що Японія незабаром повернеться у кам´яний вік.

Однак вона продовжувала вперто чинити опір. Коли 26 липня 1945 р. США і Великобританія прийняли в Потсдамі декларацію з вимогою беззастережної капітуляції Японії (до якої приєднався Китай, а 8 серпня — СРСР), імператорський уряд її відхилив.

6 і 9 серпня американські літаки скинули на японські міста Хіросіму та Нагасакі атомні бомби. Містам було завдано страш­ного удару, не виправданого військовими потребами. У результаті атомного бомбардування загинуло близько 100 тис. осіб, близько 400 тис. були поранені, отримавши значну дозу радіоактивного опромінювання. Бомбардування мало на меті політичні мотиви, сприяючи встановленню в післявоєнному світі панування США, що спиралося на ядерну монополію.

8 серпня 1945 р. СРСР оголосив війну Японії і три радянські фронти перейшли у наступ проти Квантунської армії, розташова­ної в Маньчжурії. Протягом 10 днів було розгромлене одне з найбільших японських угруповань чисельністю близько 1,5 млн осіб. Радянські війська звільнили Північно-Східний Китай, Пів­нічну Корею, оволоділи Південним Сахаліном та Курильськими островами. У Південній Кореї висадилися американські війська.

2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на американському лін­корі «Міссурі» був підписаний Акт про капітуляцію Японії. Друга світова війна, що тривала рівно 6 років, була завершена.

Які основні підсумки Другої світової війни?

По-перше, в результаті перемоги антифашистської коаліції народи були врятовані від поневолення і геноциду. Людські втрати були жахливими. У війні загинуло понад 60 млн осіб.

По-друге, змінилося співвідношення сил у світі між найбіль­шими державами. Найбільш могутньою державою стали США. Значно посилилися позиції і вплив Радянського Союзу.

По-третє, починається розпад колоніальної системи, пожвав­люється національно-визвольний рух.