Китай у 20-30-х pp. XX ст.

Формально Китай був незалежною державою. Насправді ж на межі ХІХ-ХХ ст. країну було поділено на сфери впливу багатьох держав (Великобританії, Німеччини, США, Росії та Японії). У Китаї існували так звані «відкриті порти», в яких іноземці користува­лися правом екстериторіальності — непідпорядкованості китай­ським законам. На Паризькій мирній конференції держави-переможниці, скориставшись політичною роздробленістю Китаю, передали Японії колишні німецькі володіння в провінції Шаньдун. Це викликало масове невдоволення в Китаї, що вилилось у вибух патріотичних антияпонських виступів пекінських студентів («Рух 4 травня»). Цей рух охопив різні верстви населення і ознаменував новий етап національно-визвольної боротьби проти напівколоні­ального становища країни.

Піднесення національно-визвольного руху сприяло створенню єдиного антиімперіалістичного фронту. Найвпливовішою політич­ною партією Китаю була Національна народна партія (Гоміндан), яку очолив Сунь Ятсен. Центром революційної боротьби став Гуанчжоу на півдні Китаю, де існував республіканський уряд. У 1923 р. Комуністична партія Китаю (КПК) вступила до Гоміндану.

У 1924 р. І з´їзд Гоміндану проголосив політику єдиного фронту національно-революційних сил і прийняв маніфест, який по-новому трактував «три народних принципи», проголошених Сунь Ятсеном: націоналізм (боротьба за визволення Китаю і рівноправність всіх народів); народовладдя (боротьба за демократичну республіку, в якій влада належатиме народу); народне багатство (рівність еконо­мічних і політичних прав, обмеження великого капіталу). Для ство­рення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен звернувся за допомогою до СРСР. Упродовж 1924-1927 pp. Гоміндан і КПК спільно вели боротьбу проти урядів Пекіна і північних провінцій.

У 1925 р. революція в Китаї набула загальнонаціонального характеру. ЗО травня 1925 р. у Шанхаї англійська поліція розстрі­ляла демонстрацію, що спричинило масовий вибух обурення. Основним завданням революції було відновлення суверенітету Китаю та політичного об´єднання держави. Після смерті Сунь Ятсена (1925 р.) гомінданівський уряд у Гуанчжоу очолив Ван Цзівей, який розпочав боротьбу за об´єднання країни.

Після II з´їзду Гоміндану у березні 1926 р. головнокомандувач збройними силами Чан Кайші здійснив військовий переворот. Він позбавив комуністів керівних посад у партії і 9 липня 1926 р. розпо­чав похід на Північ, щоб об´єднати Китай і створити демократичну республіку. Це була революційно-визвольна війна проти іноземних загарбників, яку підтримувало населення. Національному урядові вдалося взяти під контроль сім провінцій з населенням 150 млн осіб.

Проте у 1927 р. в єдиному антиімперіалістичному фронті стався розкол. Чан Кайші створив у Нанкіні власний уряд, під­твердив вірність трьом принципам Сунь Ятсена, засудив іноземне втручання у внутрішні справи Китаю і закликав до розриву з комуністами. Влада перейшла до рук національних буржуазних кіл, військових та інтелігенції, що відображали інтереси націо­нально-демократичних сил. Поступово владу Національного уряду визнали всі політичні сили, крім комуністів, які розпочали власну революційну боротьбу.

Протистояння Гоміндану і КПК переросло у громадянську війну, що охопила Північний і Центральний Китай. Для Чан Кайші та Гоміндану революція скінчилася і він прагнув до соціально-економічних реформ, які б модернізували Китай. Комуністи закликали народ до продовження революції, встановлення дикта­тури пролетаріату, радянської влади, аграрної реформи тощо.

У внутрішній політиці уряд Чан Кайші сприяв розвитку дер­жавного сектора економіки, запровадив планування економічного розвитку, контроль над системою фінансів. Було здійснено ряд заходів соціального характеру — створено систему профспілок, прийнято закон про працю, мінімальну заробітну плату тощо. Щоб досягти реальних результатів, Чан Кайші посилив диктаторські елементи влади.

У 30-х pp. гомінданівський режим виявися неспроможним продовжувати проголошені реформи. Державна влада та партійне керівництво переживали глибоку кризу. Упродовж 1930-1933 pp. уряд вів боротьбу проти комуністичної Червоної армії та селян­ських бунтів на півдні та півночі країни. Комуністи зазнали поразки і змушені були відступити в північно-західні провінції Китаю. У 1935 р. КПК очолив Мао Цзедун. Значно погіршилося зовнішньополітичне становище Китаю внаслідок захоплення Японією Маньчжурії в 1931 р.

Необхідність організації опору японській агресії зумовила в 1935 р. початок переговорів Чан Кайші з СРСР про надання вій­ськової і фінансової допомоги. Після початку Японією в липні 1937 р. війни проти Китаю, Гоміндан і КПК об´єднали свої зусилля, створивши єдиний антияпонський фронт. Упродовж 1937-1938 pp. ним було проведено низку заходів мобілізації для боротьби з Японією. З початком Другої світової війни ситуація докорінно зміниться — Китай знову буде розколотий громадян­ською війною.

Індія в 20-30-х pp. XX ст.

У роки Першої світової війни британський колоніальний уряд обіцяв надати Індії самоуправління. Проте упродовж 1918-1921 pp. він провів низку реформ, спрямованих на зміцнення колоніаль­ного стану Індії. Це викликало гостре невдоволення, що переросло у відкритий бунт. Антиколоніальну боротьбу очолив Індійський національний конгрес (ІНК), який закликав індійський народ уни­кати насильницьких форм боротьби. Ідеологом цієї партії став Махатма Ганді. Він розумів, що успіх антиколоніального руху можливий лише за умови його масовості. Вищою метою суспіль­ного розвитку М. Ганді вважав сарводайю — суспільство загаль­ного благоденства, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби і моральним переконанням. Прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, виступали проти ринкових відносин. Гандізм базувався на національних, культурних, істо­ричних та релігійних традиціях, відкидав нерівність і кастовий поділ. Ганді зумів об´єднати всі соціальні рухи і верстви індій­ського суспільства в антиколоніальній боротьбі.

Ситуація в Індії загострилася в 1919 р. після прийняття парла­ментом Великобританії «Закону про управління Індією», який розпалював ворожнечу між індусами і мусульманами та закону проти «антиурядової діяльності». У квітні 1919 р. у Пенджабі англійські колонізатори розстріляли демонстрацію — загинуло близько 1000 осіб. Кривава розправа викликала протести по всій країні. Ганді закликав до харталу — припинення будь-якої ділової активності, бойкоту всього англійського. Всеіндійська кампанія громадської непокори відбувалася під гаслом незалежності і три­вала до 1922 р. ІНК перетворилася на масову політичну партію, що нараховувала 10 млн осіб.

Колоніальна адміністрація провела масові репресії, розпалю­вала індусько-мусульманську ворожнечу, яка відволікала насе­лення від політичної боротьби і послаблювала національно-визвольний рух.Чисельність ІНК скоротилася, в ньому утворилося три угруповання.

У другій половині 20-х pp. відбувається нове піднесення націо­нально-визвольного руху, з´являються нові політичні партії, що відстоювали інтереси народних мас.У 1928 р. ІНК схвалив проект конституції, яка передбачала надання Індії статусу домініона, вве­дення загального виборчого права тощо. Ліве крило конгресу виступало за незалежність і почало створювати Всеіндійську лігу на чолі з Джавахарлалом Неру.У 1929 р. сесія національного кон­гресу обрала головою партії лідера лівих сил Дж. Неру і проголо­сила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність шляхом кампанії громадянської непокори.

На початку 1930 p. M. Ганді опублікував 11 вимог, що передба­чали зменшення податків, відміну монополій, скорочення військо­вих видатків, звільнення політичних в´язнів тощо. Англійський уряд відмовився виконати ці вимоги. Тоді М. Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори, що розпочалася навесні 1930 р. Англійський уряд оголосив поза законом ІНК, заарешту­вавши 60 тис. учасників руху, в тому числі М. Ганді і Дж. Неру. Репресії викликали народні повстання у ряді міст.

У 1931 р. між англійським урядом і ІНК було укладено угоду про припинення кампанії непокори, урядових репресій і звіль­нення заарештованих. Лідери ІНК висунули вимогу надати Індії самоврядування і статус домініона, але ця вимога була відкинута. Нова акція непокори, організована Ганді в 1932 p., успіху не мала.

У 1935 р. англійський уряд затвердив акт про управління Індією («Рабська конституція»), що передбачав розширення участі індійців у виборах до місцевих законодавчих органів. На виборах до коаліційних законодавчих зборів у 1937 р. ІНК здобув пере­могу — у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

Упродовж 1937-1939 pp. Індія була охоплена страйковим рухом, що мав економічний характер і селянськими виступами.

З початком Другої світової війни Індія стала воюючою краї­ною. На початку 1940 р. Великобританія пообіцяла надати Індії статус домініона після закінчення війни.