Економічний розвиток. Розвиток Японії наприкінці XIX — на початку XX ст. мав багато як спільних, так і відмінних рис порів­няно з економічним розвитком країн Європи і США. Ці особли­вості були пов´язані з її історичними традиціями. У 1867-1868 pp. було ліквідовано сьогунат. Завершився період ізоляції країни від зовнішнього світу. Японія уклала перші торговельні угоди з США, Великобританією, Францією, Голландією. В країну ринув потік дешевих і різноманітних промислових товарів з Європи, що при­звело до занепаду національного ремесла і торгівлі. Державу очо­лив імператор Мацухіто, період правління якого увійшов до істо­рії як епоха Мейдзи — «Освічене правління». Імператором було проведено ряд реформ, що сприяли розвиткові капіталізму. Вирі­шальну роль у створенні промисловості відіграла держава. На державні кошти будувалися промислові підприємства, купувалося за кордоном устаткування і технології. У 70-80-х рр. за рахунок держави було збудовано понад тисячу підприємств. Промислове виробництво Японії характеризувалося нерівномірністю розвитку галузі: швидкими темпами розвивалась легка промисловість (тек­стильна), тоді як металургія — повільно. Загалом для японської промисловості характерним було зростання кількості дрібних під­приємств. За рахунок держави було створено транспорт і зв´язок. Проте держава не збиралася залишатися монополістом — ство­рені так звані «зразкові підприємства» невдовзі передавалися в оренду або продавалися приватному капіталу, що швидко розви­вався. Так були створені концерн «Міцуї», «Міцубіши», «Ясуда», «Асану», які встановили повний контроль над промисловістю. За рівнем технічного оснащення японська промисловість поступа­лася європейській та американській. Але Японія стала однією з великих держав, суперницею європейських країн і США у Тихо­океанському регіоні. На початку XX ст. Японія за обсягами вироб­ництва випередила Італію і наблизилася до Франції.

Водночас зростала концентрація виробництва і капіталу, фор­мувався фінансовий капітал. Подібно до інших держав Японія також починає здійснювати вивіз капіталу, вкладаючи його в інші, менш розвинуті країни. Особливістю Японії було утворення воєнно-феодального імперіалізму — переплетення могутніх фео­дальних пережитків з монополістичним капіталізмом.

Ще однією особливістю японського капіталізму була організа­ція підприємств — фірма лише на ринку виступала як власник і учасник конкурентної боротьби, а з середини вона була побудо­вана як традиційна община чи родина. Цим пояснюються як виробничі успіхи японських фірм, так і відсутність гострих класо­вих конфліктів, незважаючи на низький рівень життя.

Для розвитку сільського господарства важливою була аграрна реформа 1872-1873 pp. Вона забезпечила можливість отримання селянами особистої свободи, земельного наділу за викуп, встанов­лювався єдиний податок на землю тощо. Реформа стимулювала ефективне використання землі та розвиток капіталізму європей­ського зразка.

Політичне становище. Епоха Мейдзі мала поворотне значення в усій японській історії. З метою подолання феодальної роздроб­леності імператор здійснив адміністративну реформу, створивши чітку адміністративно-бюрократичну систему. Країну було поді­лено на префектури.Унаслідок соціальних реформ 70-х pp. XIX ст. було ліквідовано спадкові феодальні привілеї князів і самураїв, скасовано станові права. На європейський взірець здійснювалося реформування армії, вводилася загальна військова повинність. Серед інших реформ слід відзначити введення єдиних законів і судів, оголошення свободи торгівлі, запровадження єдиної валюти (єни), реорганізацію системи освіти за європейськими нормами.

Реформування політичної системи завершилось прийняттям у 1889 р. Конституції. Було встановлено імператорську владу. Імпе­ратор визнавався священною і недоторканою особою. Як глава держави він мав право оголошувати війну, укладати мир, затвер­джувати і видавати закони, скликати і розпускати парламент, при­значати і звільняти державних службовців. Парламент складався з двох палат — Палати перів, де були представлені члени імпера­торської родини, вищі чиновники та аристократи, і Палати пред­ставників, що обиралася на основі обмеженого майновим цензом виборчого права. Парламент затверджував бюджет, але не мав права вносити жодних змін до Конституції — це була теж прерога­тива імператора. Уряд був відповідальним не перед парламентом, а перед монархом. В Японії, як і в Німеччині, виник блок монополіс­тичної буржуазії та агресивної військово-феодальної верхівки. Самураї, які брали участь у «Медзі ісін», входили до складу так зва­ного Генро (ради старійшин) і справляли неабиякий вплив на фор­мування державної політики. Генро рекомендував імператору склад уряду, давав поради в усіх найважливіших політичних справах.

У 80-х pp. XIX ст. в Японії виникли перші політичні пар­тії — Ліберальна і Партія реформ, які ще не мали широкої соці­альної бази і не вирізнялися чіткою організаційною структурою. Наприкінці XIX ст. у країні виникають профспілки, які також не мали значного впливу на політичне життя. Японська правляча верхівка проводила яскраво виражену реакційну політику щодо робітничого руху. У 1907 p., через рік після утворення, була забо­ронена Японська соціалістична партія. Репресії до учасників рево­люційних виступів відзначилися масовістю та жорстокістю.

Економічна слабкість Японії зумовила її агресивну політику щодо сусідів на континенті. Першою жертвою стала Корея — спочатку їй було нав´язано нерівноправний договір (1876 р.), а в 1910 р. — пере­творено на колонію. Подальша експансія вилилася в японо-китайську (1894-1895 pp.) та російсько-японську війни (1904-1905 pp.), унаслідок яких Японія захопила ряд територій у Китаї та на Далекому Сході.

Опорні методичні матеріали

І. Вищі органи влади Японії