Економічний розвиток. Після поразки у франко-прусській війні 1870-1871 pp. економічне і політичне становище Франції було складним. Вона повинна була сплатити контрибуцію Німеч­чині в розмірі 5 млрд франків, усередині країни розгорнулася боротьба за владу між монархістами і республіканцями.

Франція залишалася однією з розвинутих європейських дер­жав, що мала великі колоніальні володіння, могутню армію та можливості економічного зростання. На відміну від Великобрита­нії, Німеччини та США, вона була аграрно-індустріальною держа­вою: 43% населення було зайнято в аграрному секторі.Темпи еко­номічного розвитку на початку XX ст. були невисокими — 2,6% на рік. За темпами економічного зростання на початку XX ст. Франція почала відставати від США і Німеччини, а за обсягами виробництва — і від Великобританії. За випуском основних видів продукції, Франція була витіснена на 4-те місце в світі. У цілому частка Франції у світовій промисловій продукції у 1900 р. стано­вила 7%. Однак частка Франції у закордонних капіталовкладен­нях сягала 33%, і вона посідала 2-ге місце (після Великобританії) за вивезенням капіталу. Незважаючи на концентрацію промисло­вості, залишалося багато невеликих підприємств ремісничого типу, де нараховувалося » 10 робітників (60% підприємств). Вели­ких підприємств з кількістю до 500 робітників було небагато, вони існували в металургійній, військовій, хімічній, автомобільній галузях промисловості. На початок Першої світової війни Фран­ція посідала 2-ге місце у світі з виробництва автомобілів, мала значні успіхи в авіаційній, хімічній та електротехнічній галузях.

Важливу роль у французькій економіці відігравали банки. У 5-ти найбільших банках зосереджувалося 73% капіталів. У вну­трішні і зовнішні позики вкладалось у 10 разів більше коштів, ніж у промисловість і торгівлю Франції. При застої у економіці країна багатіла. Відбувався процес зрощення банківського капі­талу з промисловим і аграрним і поява прошарку «фінансової олі­гархії». Якщо з Великобританії вивозився головним чином про­мисловий капітал, то з Франції — позичковий. Французький капітал набував дедалі більше лихварського характеру.

Продуктивність аграрного сектору Франції також значно поступалася врожайності сільськогосподарських культур у Німеч­чині, Великобританії та США.

Політичне становище. Франція була проголошена республі­кою 4 вересня 1870 р. Протє лише в 1915 р. Установчі збори прийняли конституцію Третьої республіки. Главою держави був президент, що обирався на 7 років абсолютною більшістю Націо­нальних зборів і міг бути переобраний на будь-який новий строк. Конституція надавала йому широких прав, аж до розпуску Палати депутатів. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів. Парламент складався з двох палат: верхньої — Сенату, і ниж­ньої — Палати депутатів. Сенат обирався представниками муніци­палітетів і був противагою Палаті депутатів, що обиралася на 4 роки загальним таємним голосуванням громадян. Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітна парламенту, хоч урядові акти іноді мали вищу силу від законів, прийнятих парла­ментом.

Місцевого самоврядування практично не існувало. Лише в 1876-1882 pp. були проведені реформи — посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, призначених урядом.

З кінця 70-х pp. XIX ст. при владі перебували помірковані рес­публіканці. У політичному житті країни розгорілася боротьба між республіканцями і монархістами. Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції у 80-90-х pp.: криза, пов´язана з будівницт­вом Панамського каналу, «справа Дрейфуса» та інші. Справа А. Дрейфуса (капітана французького генерального штабу, безпід­ставно звинуваченого у зраді) стала останньою спробою монар­хічних сил дискредитувати республіканців і повалити республі­канський режим у Франції. Ще однією особливістю політичного життя країни була багатопартійність. На початку XX ст. у фран­цузькому парламенті було представлено до десятка партій і груп, що не мали більшості і не могли сформувати уряд. У цей час цен­тральним питанням стала боротьба між республіканцями (пра­вими) і радикалами (лівими).

Зовнішня політика режиму Третьої республіки мала два основні напрями: створення французької колоніальної імперії та підготовка до війни з Німеччиною. Французькі війська захо­пили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Конго, Чад, Дагомею, Верхню Вольту. Поси­лення напруженості у французько-німецьких відносинах зму­шувало Францію шукати примирення з Великобританією і Росією.

II. Президенти Франції (Третя республіка)

1871-1873-А.Тьєр

1873-1879 - М. Мак-Магон

1879-1887 - Ж. Греві

1887-1894 - М. Карно

1894-1895 - Ж. Казимир-Пер´є

1895-1899 - Ф. Фор

1899-1906 - Е. Лубе

1906-1913 - А. Фальєр

1913-1920 - Р. Пуанкаре