Кожна сторона, яка зазнає втрат у результаті порушення контракту, зобов´язана вжити необхідних заходів, спрямованих на зменшення суми втрат. Така сама норма передбачена і в деліктному праві, а отже, можна стверджувати, що деліктні справи можуть однаковою мірою застосовуватись як джерело і в договірному праві. У справі Брейс проти Калдера (1895 р.) працівника компанії звільнили, а потім поновили на посаді. Коли його трудові відносини з компанією припинилися, інша компанія запропонувала йому роботу. Він відмовився від нової роботи й подав позов про порушення контракту (його не попередили завчасно про звільнення). Рішення: позивач був зобов´язаний вчинити кроки, щоб зменшити свої втрати.

Показовим прикладом принципу зменшення втрат є деліктна справа. У справі Льюкер проти Чепмена (1970 р.) позивач утратив праву ногу нижче коліна в дорожній пригоді, спричиненій недбалістю відповідача. Внаслідок цього він був змушений залишити свою працю інженера з телефонного зв´язку. Він відмовився працювати клерком і замість цього обрав роботу педагога. Суд ухвалив рішення, що він був зобов´язаний вжити заходів до зменшення своїх втрат, погодившись працювати клерком. Таким чином, за основу при обчисленні суми відшкодування збитків за втрату доходів слід узяти різницю між його заробітною платою на посаді інженера телефонного зв´язку та сумою, яку він заробив би, працюючи клерком протягом періоду навчання на педагога.

Складність виникає в разі, коли відповідач винний у порушенні умови до настання терміну її виконання (тобто він неправомірно розриває контракт до моменту, на який призначено його виконання). У такому разі безвинна сторона може прийняти розірвання контракту іншою стороною і подати позов про порушення контракту. З іншого боку, вона може трактувати контракт як такий, що продовжується. Якщо вона це зробить, то чи зобов´язана вона зменшити суму збитків? Інакше кажучи, попри те, що вона знає, що виконання нею контракту марне, бо інша сторона більше не потребує цього, чи може вона все ж продовжувати і завершити свою частину контракту (припускаючи, звичайно, що вона може це зробити без участі іншої сторони)? Палата лордів, прийнявши суперечливе рішення, дала на це питання ствердну відповідь (див. справу Вайт і Картер проти Макгрегора (1962 р.)). Більшістю голосів (три до двох) Палата лордів ухвалила рішення, що в таких обставинах обов´язку зменшувати втрати немає, бо такий обов´язок виникає лише тоді, коли через порушення умов контракт припиняється. У цьому випадку позивачі відмовилися прийняти розірвання контракту відповідачами. Оскільки це означало, що контракт продовжує існувати, позивачі не були зобов´язані намагатися зменшити свої втрати (див. розд. 15, в якому викладені всі факти цієї справи).

Однак у справі Байта і Картера лорд Рейд висловив думку, що якби позивач не мав правомірного інтересу (фінансового чи якогось іншого) продовжувати виконання контракту, то міг би виникнути обов´язок зменшити втрати. Таке сталося в справі "Клеа Шиппінг Корпорейшн" проти "Балк Ойл Інтернешнл" (№ 2) (1984 p.). Відповідачі зафрахтували судно позивачів. Згодом вони неправомірно розірвали чартерну угоду. Попри це, судновласники тримали його повністю укомплектованим командою і готовим до плавання до кінця терміну фрахту. Суд ухвалив рішення, що судновласники не мали правомірного інтересу так чинити, а тому були зобов´язані вжити заходів до зменшення втрат. На цій підставі судновласники мають право лише на відшкодування збитків, а не на плату за оренду судна.