Як ми бачили, ставлення судів до протиправних контрактів полягає в тому, що суди не приводять їх у примусове виконання, а також не видають наказу про повернення грошей чи власності, що перейшли за контрактом. Однак суди безвідносно до протиправності забезпечують реалізацію прав позивача в разі, якщо той має підстави для претензії.

У справі "Боумейкерс" проти "Барнет Інструменте" (1945 р.) позивачі здали відповідачам в оренду механічні верстати відповідно до трьох угод оренди з правом викупу. При цьому виходили з припущення, що ці угоди суперечать нормам Постанови про захист держави. Відповідачі продали два з цих верстатів і відмовилися повернути позивачам третій, не здійснивши ніяких платежів, передбачених угодою. У відповідь на подання позивачами позову про делікт незаконного привласнення (протизаконне розпорядження товарами позивачів, ніби власними), відповідачі заявили, що вони не несуть ніякої відповідальності, бо контракт між ними та позивачами був протиправним. Рішення: в основі позову, поданого позивачами, був не протиправний контракт, а їхнє право власності на товари. Це право не залежить від контракту, а тому позивачі виграли справу.

У виняткових ситуаціях суд може видати наказ про повернення грошей або власності, переданих за протиправним контрактом. Ось ці винятки.

А. Якщо сторони винні в протиправності не однаковою мірою (тобто in pari delicto).

У справі Хаджес проти Ліверпульського товариства взаємодопомоги "Вікторія" (1916 р.) агент відповідача шахрайськими методами спонукав пані Хаджес взяти на себе виплату страхових внесків за полісом, щодо якого вона не мала жодного страхового інтересу. Тож контракт був протиправним. Хаджес подала позов9 вимагаючи повернути їй зроблені нею страхові внески. Рішення: оскільки вона уклала контракт думаючи, що він є дійсним, вона не була in pari delicto (так само винна), як страхова компанія, тож страхові внески їй слід повернути.

Б. Якщо сторона протиправного контракту відмовиться від участі в ньому до часу його остаточного виконання.

У справі Тейлор проти Boeepca (1876 р.) Тейлор, побоюючись, що на певні товари кредитори накладуть арешт, оформив фіктивну передачу їх X. Без відома Тейлора X. заставив товари у Боверса, який знав про фіктивну передачу. Тейлор подав позов на Боверса, вимагаючи повернення товарів. Рішення: Тейлор мав право на задоволення свого позову, бо протиправної мети завадити здійсненню правосуддя не було досягнуто.

В аналогічній справі Керлей проти Томпсона (1890 p.), яка, втім, контрастує з наведеною вище справою, К. був другом особи, яка зазнала банкрутства. К. заплатив адвокатській конторі Томпсона, котра представляла одного з кредиторів, певну грошову суму, поставивши умову, що її представники не з´являться на публічну експертизу банкрута, а також не заперечуватимуть увільненню його від банкрутства. Вони не з´явилися на публічну експертизу. Після цього К. вирішив припинити ці дії й подав позов, вимагаючи повернення йому грошей. Рішення: він не мав права на це, бо відповідачі частково виконали контракт, а отже, каяття К. запізніле.

Аналогічним був результат у справі Бігос проти Боустеда (див. вище), в якій розкаяння настало через те, що операція провалилася, а не через те, що сторона, яка претендувала на повернення власності, краще її обміркувала.