Правові норми, що стосуються випадків так званого хибного встановлення особи, виникли в другій половині XIX століття. Підхід судочинства до цієї справи був відносно простим. Питання трактувалося з погляду пропозиції та її прийняття: якщо пропозиція була прийнята не тією особою, якій її було зроблено, прийняття пропозиції вважалося недійсним, а контракт, укладений у результаті, — недійсним (хоча точніше, з аналітичного погляду, мабуть, було б зазначити, що контракт ніколи не був укладений).

Окремі автори посібників, слідом за Чеширом, Файфутом та Ферм-стоном, відносять справи, пов´язані з хибним встановленням особи, до категорії "односторонніх помилок" — помилок однієї сторони стосовно особи іншої. Безсумнівно, це корисний аналітичний прийом, але варто підкреслити, що суди користуються аналізом під кутом зору "пропозиції та її прийняття", тож саме цей підхід застосуємо при вивченні цього питання і ми.

12.3.1. Коли контракт є недійсним?

Суди розрізняють дві ситуації:

а) коли, попри хибне уявлення про ідентичність особи іншої сторони, особа, у якої склалося таке хибне уявлення, все одно мала намір укласти контракт з особою, з якою вона його по суті уклала. (У такому разі контракт буде просто таким, що може бути заперечений на підставі введення в оману.);

б) коли сторона, яка має хибне уявлення, мала намір укласти контракт лише зі стороною, за яку себе видавала ця особа при укладенні контракту. У такому разі контракт буде недійсним на підставі хибного встановлення особи.

Цей тест є "об´єктивним", тобто йдеться про те, чи дійшла б розважна третя сторона висновку, що сторона, яка помиляється, мала намір укласти контракт з особою, яка ввела и в оману щодо своєї особи, чи, може, вона мала намір укласти контракт лише з особою, за яку себе видавав шахрай.

Приймаючи рішення з такого питання, суди, як правило, наголошували на лише одному чиннику як критерії для рішення. Вони запитували: "Чи мала особа іншої договірної сторони фундаментальне значення для особи, яка припустилася помилки?" Якщо так, то контракт є недійсним. Якщо ні, то він є лише таким, що може бути заперечений.

Не дивно, що принципи, застосовувані для відповіді на таке досить широке запитання, породили багато побіжних висловлювань суддів і спонукали авторів посібників запропонувати власні тести (деякі з яких мають мало спільного з тим, як суди на практиці розв´язують це питання). Ми можемо, однак, наважитися зробити такі пропозиції.

1. Контракт не може бути недійсним на підставі хибного встановлення особи, якщо сплутано дві різні особи.

У справі "Кінгс Нотрон Метал Ко" проти "Едридж, Меррет енд Ко" (1897 p.) позивачем була компанія — виробник металу з Вустершира. Вона одержала листа з Шеффілда від "Халлам енд Ко". Лист був написаний на бланку із зображенням великого заводу і повідомляв, що компанія має склади в Белфасті, Генті та Ліллі. У листі містився запит про розцінки на поставку партії мідного заклепувального дроту. Розцінки було вислано, а потім одержано і доставлено замовлення. За товар не заплатили. Згодом з´ясувалося, що товар був проданий відповідачам особою на ім´я Волліс, яка в ділових колах вважалася засновником "Халлам енд Ко". Відповідачі придбали товар добросовісно, Позивачі подали позов, вимагаючи повернення товару. Вони заявляли, що їхній контракт з Воллісом недійсний, бо вони мали намір укласти контракт з "Халлам енд Ко", а не з Воллісом. Рішення: між позивачем і Воллісом, котрий у бізнесі послуговувався назвою "Халлам енд Ко", був контракт про продаж товару. Фігурувала лише одна особа, а отже, з усього видно, що позивач повинен був мати намір укласти контракт з цією особою, тобто особою, яка писала листи. Отже, контракт не був недійсним. Він був таким, який можна заперечувати на підставі шахрайства. Це означає, що безвинна третя сторона одержала беззаперечний титул на товари.

З цією справою контрастує справа Соулер проти Поттер (1940 p.). Відповідачка, відома на той час як Бнн Робінсон, було засуджена за порушення громадського порядку в кафе. Невдовзі після цього вона під іменем Бнн Поттер виявила бажання взяти в оренду нерухомість позивача. Агент з нерухомості, який діяв від імені пані Соулер, на переговорах про оренду заявив, що він пам´ятає про звинувачення

Енн Робінсон і не мав би справи з Енн Поттер, якби знав, що вона насправді є Енн Робінсон. Було ухвалено рішення, що контракт є недійсним через помилку, хоч рішення критикували на тій підставі, що є лише одна особа, яка часом називала себе Енн Робінсон, а часом — Енн Поттер (див. наприклад, Cheshire, Fifoot and Furmston, "Law of Contract", 12th edn, p. 252).

Примітка: коли, яку даному разі, беруть участь лише дві сторони, то позивач рідко вимагає визнання контракту недійсним. Це пов´язано з тим, що позивач, як правило, вимагає розірвання контракту, а цього можна досягти на підставі факту введення в оману. Проте слід пам´ятати, що введення в оману уможливлює заперечення контракту в суді, тобто контракт є чинним, поки не буде розірваний. У справі Соулер проти Поттер позивачка прагнула відшкодування збитків за порушення права володіння за час від моменту укладення контракту. Вона могла б мати право на це, якщо контракт був недійсний від самого початку. Якщо контракт був такий, що може заперечуватися в суді, Поттер мала б право займати приміщення до часу розірвання контракту, а отже, до цього моменту вона права володіння не порушувала.

2. Контракт не буде недійсним, якщо при об´єктивному погляді на справу суд дійде висновку, що особа, котра мала хибне уявлення стосовно особи, з якою вона має справу, мала намір укласти контракт з третьою особою і лише з цією третьою особою.

Прецедентом тут є справа Канді проти Ліндсея (1878 р.). У цій справі шахрай на ім´я Бленкарн мав приміщення на Вуд Стріт у Чипсайді. На тій самій вулиці перебував концерн "Бленкірон енд Ко", який користувався заслуженою повагою. Він надіслав до Л. у Белфаст замовлення на велику партію носовичків, причому підписуючись, так написав своє ім´я, що воно виглядало як "Бленкірон енд Ко". Одержавши замовлення, він продав хусточки К. і привласнив виручку. Л. порушив справу проти К., звинувативши його в делікті привласнення, заявивши, що його контракт з Бленкарном був недійсним і носовички і далі належать йому. Рішення Палати лордів: Л. мав намір укласти контракт з "Бленкірон енд Ко". Оскільки Бленкірон нічого не знав про контракт, значить мала місце несправедливість, а отже, це те саме, якби Б. вкрав товар, тобто товар все ще належить Л.

Цей момент ілюструють дві ще давніші справи: справа Боултон проти Джонса (1857 p.), коротко викладена вище, та справа Хард-ман проти Бута (1863 р.). У цій справі один із позивачів прийшов до контори фірми "Томас Генделл енд Ко". Там Едвард Генделл, син власника фірми, зробив йому замовлення на товари. Едвард Генделл запевнив позивача, що замовляє товари від імені фірми "Томас Генделл" і дав позивачеві одну з карток фірми. Позивач надіслав товари на адресу фірми "Томас Генделл енд Ко" (рахунок-фактуру було виставлено на "Едвард Генделл енд Ко"), де Едвард Генделл перехопив їх і віддав у заставу відповідачеві як зустрічне задоволення за аванс, виданий відповідачем фірмі, що належала Едварду Генделлу та особі на ім´я Тодд. Позивачі порушили справу проти відповідачів, звинувативши їх у привласненні товарів. Рішення: між позивачами і Едвардом Генделлом не було контракту, бо позивачі не мали наміру укладати контракт ні з ким, окрім фірми "Томас Генделл енд Ко".

3. Якщо сторони особисто присутні при укладенні контракту, то є презумпція prima facia, що особа, яка помиляється щодо особистості іншої особи, мала намір укласти контракт з особою, яка фактично перебуває перед нею, а не з відсутньою третьою стороною. Цю презумпцію, однак, можна спростувати за наявності доказів, що особа, яка помиляється, насправді мала намір укласти контракт з відсутньою третьою стороною.

Таке тлумачення закону, здається, в XIX столітті не мало місця. Воно виникло в 1919 р. у справі Філліпс проти Брукса і, мабуть, стало результатом процесу вироблення юридичної політики: було відчуття того, що якщо одна з двох безвинних осіб має постраждати від шахрайства третьої особи, то потерпіти має особа, яка сприяла шахрайству, довіривши товари третій стороні й не доклавши необхідних зусиль для перевірки її надійності.

У справі Філліпс проти Брукса (1919 p.) шахрай на ім´я Норт зайшов до позивача — ювелірної крамниці — і вибрав кілька перлин та каблучку вартістю 3 тис. фунтів стерлінгів. Він вийняв чекову книжку, виписав чек на 3 тис. фунтів стерлінгів і, сказавши: "Ви ж бачите хто я — я сер Джордж Балл ох", назвав нібито свою адресу на площі Святого Джеймса. Позивач вийшов у заднє приміщення крамниці й перевірив ім´я та адресу за довідником. Потім він запитав "сера Джорджа", чи хоче він забрати товари із собою. Відповідь була такою: "Краще б вам спершу одержати гроші за чеком, але я хотів би забрати каблучку, бо завтра день народження моєї дружини". Наступного дня Норт віддав каблучку відповідачеві у заставу. Банк відмовився прийняти чек, виданий позивачеві шахраєм. Позивач хотів повернути собі каблучку, яка перебувала у відповідача. Рішення судді Хорріджа у Високому суді: хоч позивач і заявив, що він не мав наміру укладати контракт ні з ким іншим, крім сера Джорджа Бал лоха, суд дійшов висновку, що він мав намір укласти контракт з особою, яка була присутня, "... отже, ніякої помилки стосовно особи, з якою він уклав контракт, не було...".

Ця справа суперечить більш раннім джерелам, які. ми розглянули. Однак, коли в аналогічній справі Апеляційний суд мав нагоду прийняти інше рішення більшої сили, ніж у справі Філліпс проти Брукса, він цього не зробив, проте визначив відмінність між цією справою і справою, що відома під назвою Інграм проти Літтла (1961 p.).

У цій справі троє позивачів спільно володіли автомобілем "рено дофін", який вони виставили на продаж. Особа, яка називала себе Гатчінсон, виявила бажання придбати машину. Вони зійшлися на ціні 717 фунтів стерлінгів. "Гатчінсон" дістав свою чекову книжку, але продавці сказали йому, що чек вони не можуть прийняти. Тоді він сказав, що він П.Дж.М. Гатчінсон, який мешкає в Стендстед Хаузі на Стендстед Роуд у Катерхемі. Один із позивачів вийшов до найближчого поштового відділення і з´ясував за телефонним довідником, що П.Дж.М. Гатчінсон зареєстрований саме за цією адресою. Тоді позивачі дозволили ´Татчінсону" взяти машину в обмін на чек. "Гатчінсон" продав машину відповідачеві, а потім зник і вистежити його не вдалося. Банк не прийняв чек "Гатчінсона". Питання, яке мав розв´язати суд, полягало в тому, чи мали позивачі намір продати машину присутній особі (шахраю), чи вони мали намір продати її П.Дж.М. Гатчінсону. Виголошуючи своє рішення, лорд-суддя Пірс сказав:

"Прозорий контракт, укладений усно особами inter praesentes (тобто в присутності один одного), спричинює особливі труднощі. Пропозиція явно адресована присутній фізичній особі. Prima facie, вона, хоч би яким іменем її не називали, є особою, котрій зроблено пропозицію. її фізична присутність, встановлена за допомогою зору та слуху, переважує будь-які формальні назви. Втім, ясно, що, хоч і непросто відкинути презумпцію prima facie, що пропозиція може бути прийнята особою, якій вона фізично адресована, це не неможливо".

Продовжуючи, він зазначив, що відмова позивачки прийняти чек цілком ясно демонструє, що вона не була готова продати машину в борг фізичній особі у своїй вітальні, хоч та й представилася заможною людиною. Вона була готова продати машину тільки П.Дж.М. Гатчінсону. "Лише пересвідчившись (після короткої мандрівки своєї сестри до місцевого поштового відділення та вивчення телефонного довідника), що в телефонному довіднику є П.Дж.М. Гатчінсон зі Стен-стед Хауза, вона справді погодилася продати машину в борг". Складається враження, що для того, аби показати, що пропозицію не було зроблено фізично присутній особі, оферент повинен продемонструвати, що особистість офертоодержувача має особливе значення.

У справі І играм проти Літтла лорд-суддя Пірс зробив спробу пояснити суть справи таким чином:

"Візьмемо два крайні випадки. Якщо особа усно замовляє портрет у якогось невідомого художника, який умисно видає себе (або затримувавшись, або просто за допомогою вербальних прийомів) за відомого майстра, самозванець може не прийняти пропозицію, бо, хоч пропозицію роблять фізично йому, насправді вона, як він знає, адресована відомому майстру. Помилка встановлення особи за таких обставин є очевидною, і з природи контракту випливає, що ідентичність особи має істотне значення для оферента. На протилежному кінці шкали ситуація, коли власник крамниці продає товар шляхом звичайної готівкової трансакції особі, яка видає себе за широковідому особу; трансакція, як правило, буде дійсною, бо власник крамниці готовий продати товари за готівку всьому світові, і конкретна особи покупця у такому контракті не має ваги, достатньої, щоб переважити фізичну присутність, яка ідентифікується за допомогою зору та слуху".

Рішення у справі Інграм проти Літтла було широко розкритиковане. Якби суд ухвалив, що справа Філліпс проти Брукса виділяється з ряду більш ранніх джерел і прийняв протилежне рішення, то це рішення було б визначальним. Однак Апеляційний суд, визнаючи правильність принципу, закладеного в справі Філліпс проти Брукса, заявив, що ця справа віддалена від тієї — рішення, яке важко захищати на підставі фактів.

Правильність принципу, встановленого справою Філліпс проти Брукса, була підтверджена Апеляційним судом у справі Льюїс проти Аверея (1972 р.). У цій справі Л. оголосив про продаж автомобіля "мін і-куп ер с". Один чоловік домовився про зустріч, щоб оглянути машину. Випробувавши її, він сказав, що машина йому подобається. Зайшовши до квартири нареченої Л., чоловік сказав, що він — Річард Гріні, виконавець ролі Робі на Гуда в телесеріалі. Вони домовилися про ціну — 450 фунтів стерлінгів — і чоловік виписав чек на цю суму, підписавшись "Р.А. Грін". Л. не хотів віддавати машину в обмін на чек і сказав, що затримає машину, щоб зробити в ній деякі незначні роботи, а за цей час "Гріні" зможе дістати готівку, щоб розплатитися. "Гріні" наполягав, що він хоче забрати машину. Він пред´явив пропуск до студії "Пайнвуд Студіос" на ім´я "Р.А. Грін" з офіційною печаткою та фотографією. Л. дозволив чоловікові забрати машину. Згодом "Гріні" продав машину Аверею (представившись як Льюїс, бо реєстраційні документи були виписані на ім´я Льюїс). Банк не прийняв чека Гріні, і Льюїс подав позов проти Аверея за привласнення машини. Рішення Апеляційного суду: Л. мав намір продати машину присутній особі. Тож контракт був таким, що може бути заперечений на підставі шахрайства, і оскільки А. одержав титул на машину до того, як Л. оголосив про неприйняття ним контракту, машина належить А.

12.3.2. Висновки

У справі Інграм проти Літтла лорд-суддя Девлін (який висловив особливу думку) зазначив:

"Чому питання, чи повинен відповідач відшкодувати збитки за привласнення, залежить від того, чи є контракт недійсним або таким, що може заперечуватися, і ґрунтується на висновках, зроблених із розмови, в якій відповідач не брав участі? ... Для правосуддя основним питанням у подібних справах є не питання, чи контракт є недійсним або так, що може заперечуватися, а питання, яка з двох безвинних сторін має потерпіти від шахрайства третьої. Проста відповідь полягає в тому, що втрати слід поділити між ними в пропорції, справедливій за всіх обставин. Якщо те, що сталося, є просто нещастям, то сторони повинні зазнати рівних втрат; якщо втрати сталися цілковито чи частково через помилку або необережність будь-якої зі сторін, то ця сторона повинна понести їх цілком або в більшій частині".

Комітет з реформування права (Дванадцятий звіт "Передача титулу на рухоме майно", "Офіційні документи англійського уряду", № 2958 за 1966 р.) врахував погляд лорда-судді Девліна і так його прокоментував:

"9. Запровадження права суду на розподіл втрат є, на перший погляд, привабливим рішенням, і ми особисто підтримали б таке рішення, якби не дійшли висновку, що є аргументи, які не дозволяють з ним погодитися. Ми гадаємо, що якби судам надати право розподіляти втрати у справах такого типу, який ми розглядаємо, це було б рівнозначним запровадженню в галузі права, в якій визначеність і ясність мають особливо велике значення, невизначеності, що неодмінно випливає з надання широкої і практично необмеженої свободи дій. Така свобода дій є неприйнятною, коли йдеться про трансакції, пов´язані з передачею власності, і ми вважаємо небажаними будь-які зміни в праві, що можуть призвести до зростання кількості судових процесів, а також ускладнити отримання бізнесменами та іншими особами надійних юридичних порад або оцінювання можливих фінансових наслідків їхніх операцій та страхування відповідних ризики.

10. Практичні та процедурні складності, що виникають при запроваджені будь-якої системи розподілу, на наш погляд, значні. Уявімо, що шахрай Р незаконним шляхом заволодів товарами, які належать О, і продав їх безвинному покупцеві А, від якого вони перейшли спочатку до Б, а потім до В. Титул на товари залишається за О. Але на підставі статті 12 Закону про продаж товарів 1893 р. [нині Закон про продаж товарів 1979 p.] кожен продаж: від Р до А, від А до Б, від Б до В передбачає невисловлену умову, що продавець має право продавати товар. Згідно з чинним законодавством, якщо О не поверне собі товари, він подасть позов про привласнення або незаконне оволодіння чужим майном [тобто деліктний позов, за допомогою якого позивач прагне отримати відшкодування збитків на підставі незаконного втручання відповідача в його права власності на товари] проти В; В подасть позов проти Б, Б —• проти А, який (теоретично) повинен подати такий самий позов проти Р. Якщо О, В та Б виграють свої позови і якщо знайти Р, як це часто трапляється, не вдасться або він є підставною особою, всі витрати, пов´язані з відшкодуванням збитків, і судові витрати має нести А. Це, звичайно, ситуація, на виправлення якої й спрямована пропозиція розподілу втрат, але як це зробити на практиці? В, коли проти нього подасть позов О, повинен буде, мабуть, довести факт і міру "недбалості" (ми написали це слово в лапках, бо, як видається, ясно, що О не порушив жодного обов´язку, передбаченого загальним правом, перед В) О, пов´язаної з тим, що він не вжив достатніх заходів, щоб подбати про свої товари. (Щоправда, у справі Інгрем проти Літтла лорд-суддя Девлін запропонував, що якщо втрата сталася через "просто нещастя", то її слід розподілити в рівних частинах, але ми не бачимо жодних причин, чому власник рухомого майна, якщо він не зберіг титул на нього (а це питання ми докладніше розглянемо в цьому Звіті нижче) має бути покараний, якщо ніякої його вини немає.) Однак В було б складно довести недбалість О. Він не зміг навести деталі стосовно недбалості під час пледирування [тобто викладення фактів, за допомогою яких сторона процесу обґрунтовує свій позов або захист — Комітет має на увазі, що В не будуть відомі обставини, пов´язані з продажем О товарів Р, а отже, він не зможе довести недбалість, що необхідно для обґрунтування його аргументів], і навряд чи в цьому допоможе розкриття документів [тобто процедура, коли одна сторона має розкрити іншій стороні зміст документів, що стосуються справи], оскільки в більшості випадків таких документів не буде, хоч письмове опитування сторін [тобто процедура, коли одна сторона може ставити письмові запитання іншій стороні до початку судового процесу] може в деяких випадках допомогти встановленню достатньо серйозних доказів. З´ясування ступеня розважливості поведінки В, у свою чергу, звичайно, буде доречним для визначення ступеня його прав на будь-які пропорційні внески, і тут постануть такі самі труднощі доведення.

Ситуація істотно ускладнюється, якщо до справи залучаються ще й А та Б, а це необхідно, якщо правосуддя вимагав розподілу втрати між усіма сторонами. Будь-який пропорційний внесок, який В зможе отримати від О, зменшить його пропорційне відшкодування збитків у його позові проти Б і в позові Б проти А. Для А сума відшкодування буде цілком випадковою, бо вона залежатиме від того, якою мірою В зміг довести недбалість О; справді, В у більшості випадків не буде надто сильно зацікавлений в одержанні пропорційного внеску від О, бо вигоду від цього отримає не він (якщо лише Б не є неплатоспроможним), а Б, а через нього А. Таким чином, справжній спір розвиватиметься між О та А, скільки б не було наступних покупців, але цей спір не можна вирішити, доки не будуть задіяні всі інші покупці. Необхідність враховувати ступінь "недбалості" кожного з них вимагає від суду не брати до уваги будь-які специфічні умови в контрактах між А та Б, Б та В і так далі вздовж ланцюга покупців. Ці труднощі істотно ускладнюють доведення, свідчення і згадану вище процедуру, а отже, позначаються на тривалості та витратах на судочинство. Необхідно врахувати випадки, коли одна зі сторін є неплатоспроможною або коли знайдено Р (шахрая) і проти нього порушено справу до чи, як альтернативний випадок, після розподілу втрат. Ми повинні також врахувати подальші складнощі, ймовірні, якщо в будь-якому контракті виступав іноземний елемент.

Можливо, всіх цих складнощів можна уникнути, якщо замість намагання розподілити збитки між усіма задіяними сторонами, просто передбачити пропорційні внески між двома сторонами, які постраждали безпосередньо, а саме власником товарів та покупцем, на руках у якого вони виявлені. Це дасть змогу особі, котра володіє товарами, одержати пропорційний внесок залежно від того, якою, мірою остання здійснила

всі кроки, яких можна було від неї очікувати, щоб подбати про товар. Але навряд чи буде правильно знехтувати недбальством усіх попередніх покупців у ланцюгу як res inter alios acta [лат. — дії інших осіб], і зробити так було б, безумовно, несправедливо стосовно власника товарів. На цьому наголошує той факт, що сумлінність першого покупця в ланцюгу часто викликає сумніви, попри те, що довести щось проти нього важко. Більше того, останній покупець не матиме вагомих мотивів встановлювати недбалість власника, коли він може відшкодувати всі свої збитки від безпосереднього продавця за допомогою позову, що спирається на невисловлену умову стосовно титулу. Втім, якщо це право було б узалежнене від права на відшкодування від власника, останній покупець, напевне, опинився б у гіршому становищі, ніж те, в якому перебуває нині. Тому ми вважаємо, що будь-яка процедура визначення пропорційних внесків неодмінно потребуватиме задіяння всіх попередніх покупців ланцюга, а аргументи проти такого рішення ми вже навели вище". Далі Комітет рекомендував, щоб в усіх випадках, коли при продажу товарів фіксується помилка визначення особи покупця, якщо це стосується третіх сторін, контракт має бути визнаний таким, що може заперечуватися, або недійсним. Як ми бачили, саме таким є нинішній стан права (крім виняткових випадків), коли йдеться про ситуації укладення контракту сторонами в присутності одна одної. Однак, хоч це видається нелогічним, у випадках, коли контракт укладається не в присутності сторін, превалює принцип справи Канді проти Ліндсея.

12.3.3. Стаття 25 Закону про продаж товарів 1979 р.

Студент, який натрапить на положення статті 25 Закону про продаж товарів 1979 р. (стаття 9 Закону про агентів 1889 р. має практично ту саму дію), здивується, чому третя сторона у випадках хибного встановлення особи, аналогічних описаним у справі Інгрем проти Літла, не набуває беззаперечного титулу на товари на підставі положень вказаної статті. Якщо коротко, відповідь на це запитання полягає в тому, що стаття 25 вимагає, щоб покупець (тобто шахрай) володів товарами зі згоди продавця. Якщо контракт є недійсним на підставі хибного встановлення особи, оволодіння товарами шахраєм відбувається без згоди продавця, що нагадує крадіжку злодієм.

12.3.4. Позбавлення права заперечення

Позбавлення права заперечення — це правило, згідно з яким, якщо А повідомляє Б наявні факти, знаючи, що Б спиратиметься на них, якщо Б справді спиратиметься на них на шкоду собі, А позбавляється права заперечувати, що повідомлене ним відповідає дійсності. У справі Хендерсона проти Вільямса (1895 р.) Грей мав цукор, який зберігався на складі В. Г. продав цукор Ф. внаслідок хибного уявлення (що склалося завдяки шахрайським діям Ф.) про те, що Ф. діє як агент Р. — одного з постійних клієнтів Г. Ф. заплатив за цукор чеком. Потім Ф. вступив у переговори про продаж цукру з X. X, попросив В. підтвердити, що він зберігає цукор за дорученням Ф. В. підтвердив, бо мав відповідні інструкції від Г. Чек був повернутий, перш ніж В. встиг доставити цукор X. Тож Г. сказав В. не доставляти цукор X., бо контракт Г. про продаж цукру Ф. є недійсним через хибне встановлення особи, а отже, цукор все ще належить Г. X. подав позов, вимагаючи передачі йому цукру. Рішення: Г. (через В.) зробив заяву, що Ф. є власником цукру. X. діяв на підставі цієї заяви на свою шкоду. Отже, попри те, що насправді, з погляду права, Г. володів цукром, Г. втратив право заперечувати право власності Ф. Таким чином, X. має право на цукор.

Принцип позбавлення права заперечення є однією з підстав для рішення у справі "Сітібенк НА" проти "Браун Шиплей енд Коп (1991 р.), в якій "Сітібенк" (С.) і "Мідленд Бенк" (М.) були введені в оману шахраєм, який змусив їх оформити тратти на користь "Браун Шиплей енд Ко" (БШ) — маклерської контори з обміну іноземної валюти. С. був банком "Економоу", а також "Нептьюн Марітайм" — агента "Економоу". Мандат, виданий "Нептьюн" С, спершу вимагав, щоб С. переказав гроші з рахунка "Нептьюн" на рахунок "Економоу", якщо банк одержить телефоном відповідні вказівки від Джорджа Економоу, Анджело Економоу, Р. Радіна або Л. Лайала. Такі вказівки мали бути підтверджені письмово двома з чотирьох швейцарських осіб, уповноважених підписувати документи, пов´язані з операціями за цим рахунком. Цей мандат згодом був розширений явочним порядком. Банк одержав вказівки про переказ суми грошей цілому ряду великих компаній, таких як "Шелл", "Бі-Ш" та "Міцубісі" для оплати поточних витрат суден "Нептьюн".

23 грудня 1986 р. Б. із "Сітібенка" зателефонував хтось, кого він прийняв за Джорджа Економоу, одну з осіб, уповноважених давати вказівки телефоном. Йому було сказано підготувати тратту на 225 тис. доларів на користь БШ (згодом її було замінено траттою на 154 532 фунти стерлінгів) за рахунок коштів з рахунка "Нептьюн". Потім Б. сказали передати тратту кур´єру від "Економоу енд Ко". Він зробив це, отримавши натомість лист на підтвердження трансакції, написаний на бланку фірми "Економоу енд Ко" (а не на бланку "Нептьюн"), на якому були підписи, дуже схожі на підписи трьох із п´яти уповноважених осіб "Економоу" (насправді ж, звичайно, там мали б бути підписи осіб, уповноважених проводити трансакції за рахунком "Нептьюн"). Четвертий підпис не був підписом особи, уповноваженої проводити трансакції за рахунком "Економоу", або рахунком "Нептьюн". Суддя Воллер вказав, що це а) не відповідає мандату від "Нептьюн" (тобто дозвіл був лише на переказ коштів, зокрема до таких великих компаній, як "Шелл", у зв´язку з поточними витратами); б) підписи на листі не відповідали мандату "Нептьюн" — вони не відповідали навіть мандату "Економоу"; в) лист містив підписи осіб, уповноважених підписувати документи від імені "Економоу", але ніхто в С. не порівняв ці підписи із взірцями, які в них були.

Пізніше, того самого дня, 23 грудня, кур´єр представив тратти в БШ. Перед тим пан Економоу не раз телефонував туди — він розпитував про процедуру одержання готівкових платежів. Від БШ зателефонували С. і повідомили, що БШ має тратту. Вони назвали ім´я одержувача і дату, але відмовилися навести будь-які додаткові деталі, бо хотіли, аби їх повідомив С. із тим, щоб можна було переконатися, що трата в порядку. Деталі, повідомлені С., відповідали зазначеним у тратті, і після того, як С. запевнив БШ, що тратта оформлена згідно зі звичайним веденням справ, БШ взяли готівку в своєму власному кліринговому банку і 24 грудня вручили її кур´єру.

Друга трансакція, аналогічна першій, відбулася 24 грудня, а платіж БШ зробили 29 грудня. Подальші трансакції з траттами, виданими "Мідлеяд Бенк", і використанням грошей з іншого рахунка відбулися в серпні 1987 р. У цих трансакціях М. також ігнорував свій мандат і не дотримувався належними чином процедур.

Ці трансакції були незвичними для БШ, оскільки йшлося про великі суми, і вони проводилися з особою, яка не була їхнім звичайним клієнтом (вони її називали "випадковим" клієнтом). БШ не зробила жодних кроків, щоб особисто перевірити ідентичність особи, з якою мала справу. Але БШ регулярно проводила подібні операції, щоправда, на менші суми, і виконувала при цьому свої звичайні процедури.

С. подав позов на суму своєї втрати до БШ на тій підставі, що між нею і "Нептьюн" не було контракту, за яким титул на тратти міг би перейти до БШ. М. подав аналогічний позов у зв´язку зі своїми трансакціями з БШ.

С. та М. заявили, посилаючись при цьому на справу Канді проти Ліндсея, що вони припустилися помилки при визначенні особи тих, з ким мають справу, що спричинило оформлення ними тратти на користь БШ. Вказівки, згідно з якими вони оформили тратту (тобто частина контракту банку з "Нептьюн"), були недійсними, а отже, тратта також була недійсною. Суддя Воллер підійшов до проблеми з іншої точки зору. Він зазначив, що не було помилки стосовно особи сторони, на користь якої була оформлена тратта. Помилка сталася при встановленні особи кур´єра, який доставив тратту БШ. Щоб доставка тратти була дійсною згідно із Законом про тратти, вона мала бути доставлена або безпосередньо С. (та М.), або за їх дорученням. Є презумпція дійсності доставки, якщо не можна довести протилежне.

На думку судді Воллера, щоб довести недійсність доставки, С. та М. мали б продемонструвати, що ідентичність особи кур´єра мала істотне значення. Вони цього не зробили, тож доставка тратти БШ, хоч і була такою, що може заперечуватися як складова шахрайства, проте не була недійсною.

У подальшому відповідач на свій захист заявив, що М. та С. зробили БШ заяви про правомочність трансакцій, і БШ мала право покладатися на ці заяви. (Інакше кажучи, БШ заявляла, що С. та М. були позбавлені права заперечення і не могли відстоювати свій титул на тратти.) С. та М. заявили, що для застосування цього аргументу на захист, БШ мала подати їм усі деталі трансакції, включно з тим, що ці трансакції були на дуже великі суми як для трансакцій з випадковими клієнтами. Суддя Воллер ухвалив рішення, що не було жодних підстав очікувати, що БШ повідомить усі деталі трансакції або зізнається в якомусь неясному відчутті незручності (про яке розповідав працівник БШ, коли давав свідчення щодо трансакцій, пов´язаних з "Нептьюн"). На думку БШ, С. мав дві можливості перевірити трансакції: і С, і М. запевнили БШ, що тратти не є фальшивими і оформлені згідно зі звичайним веденням справи.