Введення в оману — це неправдива заява про факт, яка спонукає іншу особу до укладення контракту.

Розглянемо значення виділених слів по порядку.

10.1.1. Неправдива

Термін "неправдива" стосується заяви, яка, хоч у буквальному розумінні є правдивою, покликана ввести в оману і насправді вводить в оману.

У справі Держава проти Кілсанта (1932 р.) компанія оголосила в проспекті, що вона виплачувала дивіденди навіть у роки депресії, тим самим натякаючи на свою фінансовому стабільність. Компанія і справді виплачувала дивіденди в роки депресії, але вона забула додати, що дивіденди виплачувалися з фінансових резервів, накопичених до депресії. Рішення: ця напівправда мала заплутати людей, а отже, є введенням в оману.

10.1.2. Заява

Як правило, заява буває усною чи письмовою, але трапляється, що вона випливає з поведінки.

У дуже давній справі людина вдягнула шапку і вбрання, які носять студенти-випускники, щоб скористатися знижкою, яку оксфордський торговець надавав студентам. Він не оголошував себе студентом, але, тим не менш, був винний у введенні в оману.

Чи може мовчання бути заявою?

За загальним правилом, особа не зобов´язана добровільно розкривати відомі їй істотні факти. Цей принцип відомий під назвою "caveat emptor"

Наприклад, у справі Кітс проти Кадогена (1851 р.) власник здав у оренду будинок, не сказавши орендарю, що він перебуває у зруйнованому та небезпечному стані. Суд ухвалив, що власник будинку не був зобов´язаний про це повідомляти. (Інша справа, якби орендар спитав у власника про стан будинку і той збрехав у відповідь.)

З правила caveat emptor є три важливі винятки, і в таких обставинах існує обов´язок розкривати факти незалежно від того, чи було поставлено запитання. Ось ці винятки.

1. Заяви, які перестали відповідати дійсності через пізніші події

Якщо особа робить заяву іншій особі, щоб спонукати її до укладення контракту, а після того, як заява зроблена, але до укладення контракту заява перестає відповідати дійсності, заявник зобов´язаний виправити попередню заяву. Якщо заявник зберігає мовчання, і заява не відповідає дійсності, то це розцінюється як введення в оману.

У справі Віт проти О´Фланагана (1936 р.) О. (лікар) хотів продати свою практику. В. виявив інтерес до цього і в січні О. зробив заяву, що дохід від практики становив 2 тис. фунтів стерлінгів. Згодом О. захворів, і до травня, коли контракт було підписано, доходи впали до 5 фунтів стерлінгів на тиждень. Однак він про це нічого не сказав доти, доки контракт було підписано. В. подав позов, вимагаючи анулювати контракт на підставі введення в оману. Рішення: за цих обставин не виправлення попередньої заяви дорівнювало введенню в оману.

2. Контракти, що передбачають максимальну добросовісність.

Деякі типи контрактів, коли лише одна сторона є повністю обізнаною з істотними фактами, передбачають, що ця сторона має продемонструвати максимальну добросовісність. (Інколи ви зустрічатиметеся з цим поняттям, яке латинською мовою виражається як "uberrima fides"2, або "контракти uberrimae fidei".) Це означає, що дія звичайного правила caveat emptor не поширюється на ці контракти, і сторона, яка володіє фактами, зобов´язана повністю їх розкрити.

Є п´ять типів контрактів, у яких вимагається повне розкриття фактів, а саме такі.

1. Контракти страхування.

Кожний контракт страхування вимагає повного розкриття істотних фактів.

Це означає, що попри те, що на практиці страхова компанія поставить вам запитання про все, що вона вважає істотним, ви, тим не менше, повинні розкрити їм усе, що є істотним для ризиків, які вона страхує, незалежно від того, спитали вас про це прямо чи ні. Метою цього правила є забезпечити спроможність страхувальника визначити суму страхових платежів відповідно до ризиків, які він на себе бере. Факт вважається істотним, якщо його таким вважає страхувальник, хоч застрахований може й не вважати цей факт за істотний. Наприклад, у справі "Локер енд Вулд Лтд" проти "Вестерн Аустраліан Асе Ко" (1936 p.), роблячи пропозицію про страхування від пожежі, оферент заявив, що жодна пропозиція страхування, яку він робив, не була відхилена жодною іншою компанією. Насправді ж у минулому була ситуація, коли інша компанія відмовилася підписати поліс страхування автомобіля. Рішення: поліс страхування на випадок пожежі є таким, що може бути оскаржений на підставі не розкриття фактів.

Обов´язок розкриття фактів поширюється на факти, які застрахований знає або має всі підстави знати. Якщо, пропонуючи застрахувати життя, оферент заявляє, що його стан здоров´я добрий, причому він повністю переконаний, що це так, контракт не може бути анульований, якщо виявиться, що насправді оферент страждає на смертельну хворобу (хоч на практиці страхові компанії роблять оферента гарантом правдивості його відповідей, у зв´язку з чим, якщо виявиться, що його відповіді були неправдивими, оферент нестиме сувору відповідальність за порушення контракту).

2. Контракти про придбання акцій компанії.

При укладенні таких контрактів часто виходять з інформації, вміщеної в проспектах, які видають засновники компанії. Закон про компанії 1985 р. передбачає довгий перелік детальної інформації, яку компанія має розкрити у своєму проспекті. Нерозкриття фактів стосовно будь-якого з цих пунктів трактуватиметься як введення в оману.

3. Родинні домовленості.

Цей термін охоплює великий діапазон домовленостей між родичами, покликаних підтримувати гармонію в родині, зберігати родинне майно тощо. У такій домовленості має бути повне розкриття всіх істотних фактів, відомих кожній зі сторін, навіть якщо про них ніхто не запитує. Прикладами родинних домовленостей є домовленість дотримуватися умов заповіту, який не був належним чином оформлений, домовленість про зміну умов заповіту, що має силу тощо.

4. Продаж землі.

Особа, яка продає нерухомість, зобов´язана розкрити всі відомі їй факти, що стосуються права власності на землю, наприклад, наявність обмежувальних зобов´язань тощо. Примітка: це не передбачає обов´язку розкривати дефекти в самій власності.

5. Товариства.

Під час існування товариства кожен партнер має обов´язок перед іншим партнером розкривати всі відомі йому факти, які впливають на бізнес товариства. Дія цього правила поширюється лише на час після утворення товариства. Вона не поширюється на угоду про створення товариства.

3. Коли між сторонами є фідуціарні відносини

Фідуціарні відносини можуть виникнути в різних обставинах. Перш за все вони виникають, коли між сторонами складаються такі відносини, що в разі будь-якого контракту між ними може бути зроблено припущення про те, що він є наслідком зловживання впливом. Такі відносини охоплюють відносини між батьками та дітьми, лікарями та пацієнтами, адвокатами та клієнтами тощо. У таких випадках обов´язки домінуючої сторони включають повне розкриття фактів, але не більше цього (див. розд. 8 "Несправедливі контракти"). В інших випадках, таких як відносини між довірителем та його агентом або між діловими партнерами, повне розкриття фактів є обов´язком одного перед одним.

10.1.3. Факт

Для визнання заяви в разі її неправдивості введенням в оману, вона має бути заявою з питання факту. Заявами з питання факту не є заява з питання права, заява про наміри на майбутнє та заява про точку зору.

Заява з питання права

Якщо неправдива заява є заявою з питання права, особа, яку ввели в оману, не має права на судовий захист на підставі введення в оману.

Наприклад, А веде переговори про продаж своєї машини Б. Він правдиво каже Б, що машина була вперше зареєстрована в 1983 р. Коли Б просить показати сертифікат про проходження тесту MOT, А каже, що такий сертифікат потрібен лише на машини, старші за б років (а насправді вони потрібні на всі машини, віком від 3 років). Б вірить йому, але з часом дізнається, що був введений в оману. Б не має право на засіб судового захисту, оскільки заява А була заявою з питання права.

Заява про наміри на майбутнє

Заява про те, що заявник робитиме в майбутньому, як правило, не розцінюється як введення в оману, якщо він згодом передумає.

Однак, якщо в момент, коли заявник зробив заяву про намір на майбутнє, він не планував виконати заявлений намір, то така заява розцінюється як введення в оману.

У справі Еджингтон проти Фіцморіса (1885 p.), щоб спонукати Б. позичити компанії гроші, директори компанії сказали йому, що гроші буде вкладено в розширення справи. Насправді ж директори мали наміри використати ці гроші для повернення боргів компанії. Б. подав позов на директорів, заявивши, що вони ввели його в оману. На свій захист директори заявили, що це була заява про наміри на майбутнє і, як така, вона не може бути введенням в оману. Рішення: відповідачі несуть відповідальність за введення в оману. Ось що сказав лорд-суддя Браун:

"Потрібно, щоб мала місце неправильна заява про факт. Але стан думок людини є таким самим фактом, як стан її травлення. Справді, важко з´ясувати, яким був стан думок людини в певний час, але, якщо це можна перевірити, то це такий самий факт, як і будь-який інший. Тож введення в оману про стан думок людини є неправильно заявою з питань факту".

Звичайно, заява про наміри на майбутнє може розцінюватися як договірна обіцянка (див. справу "Квікмейд Рентал Сервісис" проти Pica (с. 175)), в цьому випадку хоч і не передбачено засобів судового захисту, що призначаються в разі введення в оману, але може бути надано засіб судового захисту з тих, що призначаються в разі порушення угоди.

10.1.4. Заява про точку зору

Заява про точку зору, за загальним правилом, не є заявою з питань факту.

У справі Біссет проти Вілкінсона (1927 р.) продавець ділянки землі сказав покупцеві, що, на його думку, на землі можна утримувати до 2 тис. овець. Однак продавець не був фермером-вівчарем і не мав знань (і не казав, що їх має) про потреби овець. Насправді ж на цій ділянці такої кількості овець утримувати не можна було. Рішення: заява була заявою про точку зору і, хоч виявилося, що вона не відповідає дійсності, це не є введенням в оману.

З правила, що заява про точку зору не є введенням в оману, є два винятки.

1. Якщо одна сторона має певні спеціальні знання, на яких ґрунтується її точка зору.

У справі Сміт проти "Ленд енд Хауз Проперті Корпорейшн" (1884 р.) С. виставив на продаж готель, сказавши, що готель орендує "найперспективніший орендар" і оренда становить 400 фунтів стерлінгів на рік. Насправді ж орендар не заплатив за останній квартал, а за передостанній квартал хоч і заплатив, та лише після того, як йому пригрозили судовою справою. За час між домовленістю відповідачів про продаж готелю і завершенням операції купівлі-продажу орендар збанкрутів. Відповідач відмовився завершувати операцію купівлі. Рішення: заява С. була введенням в оману, оскільки він мав усі підстави знати, що орендар є неперспективним. Тож відповідачі не зобов´язані завершувати операцію купівлі.

2. Якщо сторона, яка заявила про свою точку зору, насправді не дотримується такої точки зору.

Наприклад, Еліс продає Метью картину, кажучи, що, на її думку, її написав Пікассо. Насправді ж вона так не думає. Заява Еліс не є заявою про точку зору, вона є введенням в оману.

10.1.5. Спонукати

Неправдива заява сама по собі не є чинником, який зумовлює відповідальність заявника за введення в оману. Для встановлення факту введення в оману необхідно довести, що заява мала на меті спонукати (і справді спонукала) особу, якій зроблено цю заяву, до укладення контракту.

Тож неправдива заява з питань фактів не розцінюється правом як введення в оману в таких випадках.

1. Заява не вплинула на точку зору особи, якій ЇЇ зроблено. У такому разі не можна сказати, що неправдива заява спонукала до укладення контракту. У справі Сміт проти Чедвіка (1882 р.) С. подав позов на засновників сталеливарної компанії, звинувативши їх у введенні в оману. Вони заявляли в проспекті компанії, що директором компанії був пан Дж.Дж. Грівс, член парламенту. Насправді ж він відкликав свою згоду в день, коли було випущено проспект. Однак існували докази того, що С. ніколи не чув про Дж.Дж. Грівса, тож помилкою було б вважати, що заява, хоч вона і не відповідала дійсності, вплинула на точку зору С.

2. Заява не була відома особі, на яку її було розраховано. У справі Хорсфолл проти Томаса (1862 p.) X. зробив рушницю для Т. Той заплатив йому за неї двома векселями. X. подав позов на Т. за одним з векселів, і Т. на свій захист заявив, що після того, як він вистрелив з рушниці 6 разів, вона вибухнула. Він заявив, що рушниця була з дефектом і в казенну частину її засунули шматочок металу, щоб приховати цей дефект. Однак з´ясувалося, що в момент прийняття векселів Т. ще не бачив рушниці або, якщо й бачив, то не оглядав. Таким чином, будь-яка спроба приховати дефект не могла вплинути на його думку.

3. Особа, якій було зроблено заяву, в момент укладення контракту знала, що заява не відповідає дійсності.

4. Особа, якій було зроблено заяву, покладалася на власну точку зору, а не на заяву іншої сторони.

У такому разі особа, якій зроблено заяву, не може заявити, що вона була введена в оману заявою. Однак недостатньо, щоб особа, якій зроблено заяву, мала можливість відкрити правду — її знання має бути повним і остаточним. У справі Редгрейв проти Хурда (1881 р.) Р. (соліситор) умістив оголошення в "Ло Тайме", що він шукає партнера, "вправного юриста та адвоката, у віці близько 40 років, який не проти придбати заміську резиденцію автора оголошення...". На це оголошення зголосився X., і Р. сказав йому, що практика приносить дохід 300—400 фунтів стерлінгів на рік. Р. підготував папери, з яких випливало, що його дохід становить менше 200 фунтів стерлінгів на рік, але коли X. запитав про це, Р. подав додаткові папери, що, як він заявив, свідчать про решту доходу. Покладаючись на цю заяву, X. погодився придбати будинок і частку в практиці. Після укладення контракту, але до передачі власності X. з´ясував, що валовий дохід від практики становить менше 200 фунтів стерлінгів на рік. Він відмовився завершувати купівлю. Рішення: X. покладався на заяву P., а не на власну думку. Попри те, що X. міг з´ясувати, що заяви Р. не відповідають дійсності, він мав право покладатися на них як на правдиві.