У ЦК особисті немайнові права поділяються на два види: 1. Права, що забезпечують природне існування людини (пра­во на життя та права, що забезпечують функціонування цього блага).

2. Права, що забезпечують соціальне буття громадян (право на ім´я, честь та гідність, на індивідуальність тощо).

Ґрунтуючись на зазначеній класифікації, можна стверджува­ти, що законодавець поділяє особисті немайнові права на два рів­ні залежно від благ, що виступають об´єктами цих прав. Блага першого рівня нерозривно пов´язані з фізичним буттям людини — виникають разом з її народженням, діють протягом її життя. Вони існують незалежно від їх правового регулювання. Держава повинна їх охороняти, а у разі порушення - захищати. Благами другого рівня виступають суб´єктивні немайнові права, що виз­начають зміст абсолютних правовідносин. Ці права виникають безпосередньо з підстав, зазначених у законі. Деякі з цих прав можуть бути обмеженими.

Запропонована ЦК класифікація особистих немайнових прав - це крок уперед у порівнянні з ЦК 1963 p. Але складається враження певної умовності такого поділу. Особливо це стосуєть­ся переліку прав, що забезпечують соціальне буття громадян. Так як, по-перше, нині відсутнє точне визначення змісту понят­тя «соціальне буття»; по-друге, за поняттям «соціальне буття» ніби приховується сама особистість з її індивідуальністю та недо­торканістю її внутрішнього світу.

Враховуючи викладене, ми пропонуємо дещо іншу класифі­кацію зазначених у ЦК особистих немайнових прав:

1)  права, що забезпечують природне існування людини;

2)  права, спрямовані на індивідуалізацію особистості;

3)  права, спрямовані на забезпечення недоторканості внут­рішнього світу особистості й автономію її в суспільстві.

Права, що забезпечують природне існування людини, є першоосновою всіх інших особистих немайнових прав. Вони є абсолютною цінністю, бо всі інші права втрачають смисл і зна­чення у разі загибелі людини. Основним серед цих прав є право на життя. Суб´єктом цього права виступає людина з моменту народження - відокремлення життєздатної дитини від організ­му матері, до настання смерті - припинення функціонування її центральної нервової системи.

Зміст права на життя складають три види правоможностей:

1.   Правоможності, спрямовані на збереження свого життя, не­допущення посягань на нього з боку інших осіб. Згідно зі ст. 281 ЦК кожна людина має невід´ємне право на життя, якого вона не може бути позбавлена. Має право захищати від протиправних посягань своє життя та здоров´я, а також життя та здоров´я ін­ших людей будь-якими засобами, незабороненими законом (са­мозахист цивільних прав - ст. 19 ЦК).

2.   Правоможності, спрямовані на можливість піддавати своє життя значному ризику. За згодою повнолітньої дієздатної особи над нею можуть проводитись медичні, наукові та інші досліди. За бажанням жінки може бути здійснено штучне переривання її вагітності, якщо вона не перевищила 12 тижнів (ст. 281 ЦК). Повнолітня дієздатна особа має право бути донором крові, її ком­понентів, а також органів інших анатомічних матеріалів та реп­родуктивних клітин.

3.   Правоможності, спрямовані на вільне розпорядження своїм життя. Повнолітня фізична особа, яка усвідомлює значен­ня своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лі­кування. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досяг­ла 14 років, провадиться за її згодою (ст. 284 ЦК).

Як видно, право на життя дає можливість особі тим чи іншим чином впливати на свій організм, що підтверджує вірність слів римського філософа Сенеки: «Кращий спосіб продовження жит­тя - це не скорочувати його».

Необхідно звернути увагу й на те, що особа не завжди може здійснити правоможності, що складають зміст її права на жит­тя. Так, забороняється задоволення прохання особи про при­пинення її життя. У випадках, встановлених законом, штучне переривання вагітності може бути проведено без згоди жінки (ст. 281 ЦК).

Крім права на життя, до прав, що забезпечують природне існування людини законодавець відносить право на здоров´я. Згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров´я, здоров´я характеризується станом повного фізичного, душевно­го і соціального благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб.

Зміст цього права складають правоможності щодо володіння, користування та розпорядження своїм здоров´ям.

Володіння та користування здоров´ям відбувається постійно, але проявляється у вигляді суб´єктивного цивільного права під час профілактики захворювань тау разі захворювання особи. Ви­користовуючи право на здоров´я, громадянин може звернутись до медичної установи чи до приватного лікаря з клопотанням про надання йому медичної допомоги, тим самим здійснити пра­во на вибір лікаря. Вступивши у правовідносини з медичною ус­тановою (лікарем), громадянин набуває відносних суб´єктивних прав щодо методів лікування, інформації про стан свого здоров´я та таємницю про такий стан, допуску до нього інших медичних працівників, членів сім´ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та інших осіб (ст. 282-287 ЦК). Він зобов´язаний до­тримуватись правил розпорядку, встановленого в медичній ус­танові та приписів лікаря щодо методу лікування. Прикладом застосування правоможності розпорядження своїм здоров´ям є право на донорство, згідно з яким фізична особа може стати до­нором крові, її компонентів, а також органів інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК).

ЦК відносить до природних прав людини і право на сім´ю (ст. 291 ЦК). В сім´ї людина виростає, набирається життєвого досвіду, відчуває піклування і сама піклується про близьких їй людей. Зміст права на сім´ю складають правоможності, пов´язані з проживанням у сім´ї (ніхто не може проти його волі бути роз­лученим із сім´єю, крім випадків, встановлених законом); під­тримання зв´язків з членами своєї сім´ї та родичами незалежно від того, де особа перебуває; захистом від будь-якого втручання у сімейне життя особи, крім випадків, встановлених Конститу­цією України.

Право на безпечне для життя, здоров´я і соціального благопо­луччя довкілля є також складовою частиною прав, що забезпечу­ють природне існування людини.

Під довкіллям розуміється не тільки природне середовище, в якому людина проживає, а й стан її виховання в сім´ї, своєчасне встановлення опіки, піклування або патронату, стан свободи та особистої недоторканості - це цінності, які є складовими части­нами соціального благополуччя.

Змістом суб´єктивного особистого права на безпечне для жит­тя, здоров´я, соціальне благополуччя довкілля є правоможності щодо використання, зміни та одержання інформації про стан такого довкілля. Так, правоможністю щодо використання дов­кілля є можливість вживати безпечні для здоров´я особи продук­ти, мати належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання, відпочинку, проживати в сім´ї з належним вихован­ням та утриманням, відсутності будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу, втягування її до вживання наркотич­них та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують пуб­лічний порядок. Впевненість особи в тому, що вона не може бути заарештована або триматися під вартою без достатніх для цього підстав, неможливість бути підданій катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню та ін.

Правоможність щодо зміни середовища, в якому опинилась особа, виявляється при звільненні піклувальника за заявою осо­би, над якою встановлено піклування, у разі розірвання шлюбу тощо.

Громадянин має право запросити достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту.

Про актуальність цього права свідчать такі статистичні дані лише по одній з областей України - Київській. Станом на 15 бе­резня 2002 р. на Київщині проживало 415 370 дітей. Серед них 1165 - діти-сироти, 2019 - позбавлені батьківського піклування, 5616 - інваліди. На обліку служб у справах неповнолітніх пере­буває майже 7 тис. дітей з неблагополучних сімей. Понад 42 тис. хлопчиків і дівчаток проживають у малозабезпечених родинах. Службами у справах неповнолітніх профілактується 3432 неблагополучних сімей, майже 13 тис. багатодітних родин, 22 тис. -неповних родин.

Права, спрямовані на індивідуалізацію особистості. Ін­дивідуальність особи - це неповторна своєрідність людини, невід´ємна частина її фізичного буття. Вона робить людину не абстрактною особою, а окремим, неповторним, своєрідним чле­ном суспільства. Право на індивідуальність закріплене в ст. 300 ЦК України. Вгідно із п. 2 названої статті зміст права на індиві­дуальність складають правоможності по збереженню своєї націо­нальної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також правоможності, спрямовані на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, що не заборонені законом та не су­перечать моральним засадам суспільства.

Одним із способів вияву індивідуальності є право особи на ім´я. Правовий статус громадянина виявляється через його ім´я. Ім´я персоніфікує людину, дає їй можливість від свого імені набува­ти та здійснювати права та обов´язки, нести відповідальність за порушення чужих прав. У цивільному праві поняття «ім´я лю­дини» має інше значення ніж, наприклад, у шлюбно-сімейному законодавстві та повсякденному житті. Це не тільки власне ім´я (Володимир, Тетяна, Людмила, Вадим та ін.), але це і прізвище, і по батькові. Тому, вступаючи у цивільно-правові відносини, які потребують письмового оформлення, кожний з його учасників повинен зазначити своє прізвище, ім´я та по батькові. Останнім часом стало модним називати відомих політиків, письменників, інших громадян лише за прізвищем і власним іменем. Таке вико­ристання імені не відповідає закону, крім випадків, якщо закон або звичай національної меншини, до якої належить особа, перед­бачає інший порядок запису імені, то тоді діє цей інший порядок. Усі цивільні права громадянин має набувати під власним іме­нем, не використовуючи при цьому імені інших осіб.

У передбачених законом випадках, громадяни мають право використовувати вигадане ім´я - псевдонім. Наприклад, при опублікуванні творів науки, літератури або мистецтва, автор може випустити твір під своїм іменем, псевдонімом або взагалі без зазначення імені (анонімно). Використовуючи псевдонім, необхідно слідкувати за тим, щоб вигадане ім´я не співпало з іменем іншої особи, так як це буде вважатися незаконним вико­ристанням чужого імені.

Закон не забороняє присвоювати своє ім´я результатам своєї творчої праці щодо об´єктів промислової власності.

За життя особа має право змінити своє ім´я. Так, громадянин, якому виповнилося 16 років, має право змінити своє прізвище та ім´я. По батькові може бути змінено лише у разі зміни батьком свого імені. Є й виключення з цього правила. Наприклад, осо­ба, якій виповнилося 14 років, має право змінити своє прізвище та ім´я за згодою батьків, піклувальника або одного з батьків, з яким вона проживає, за умови, якщо це відповідає інтересам не­повнолітнього (ст. 295 ЦК).

Ім´я громадянина, який підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо ньо­го або винесення постанови по справі про адміністративне право­порушення. Ім´я потерпілого може бути обнародуване лише за його згодою.

Однією з форм вияву індивідуальності є право на свободу лі­тературної, художньої, наукової і технічної творчості. Здійсню­ючи це право, особа може на свій вибір займатися будь-якою із перелічених видів творчості, вільно обирати її сферу, зміст та форму. За особою визнається виключне право на індивідуаліза­цію створеної нею продукції, виконаних робіт, наданих послуг. Автор також має право випускати твори під своїм іменем, псев­донімом або без зазначення імені (ст. 438 ЦК України).

Права, спрямовані на забезпечення недоторканості внут­рішнього світу особистості й автономии в суспільстві.

Недоторканість особистості можна розуміти в широкому і вузькому значенні. У широкому розумінні - це сукупність прав, що характеризують особу. У вузькому - це права, що охо­роняють різні вияви особистого, сімейного, інтимного життя лю­дини, недоторканість її особистої і духовної свободи.

До прав, спрямованих на забезпечення недоторканості внут­рішнього світу особистості належать:

1. Право на повагу до гідності, честі та недоторканості ді­лової репутації. Гідність і честь - важливі духовні блага, втілені в особистості. Гідність - це самооцінка особою своїх ділових, мо­ральних та інших соціальних якостей. Честь - це певне соціаль­не ставлення до особи, засноване на оцінці її вчинків, виробничої діяльності, поглядів, поведінки в сім´ї та інших чинників сус­пільного життя. Репутація - це загальна думка, що склалася про позитивні та негативні якості певної особи. У цивільному праві вживається термін «ділова репутація». Уперше цей термін був введений в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союз­них республік в 1991 р. Застосування його було викликане не­обхідністю запобігання недобросовісній конкуренції та рекламі в підприємництві. Ділова репутація базується на певній суспіль­ній оцінці фактичних ділових якостей виробників.

Людська гідність, честь та репутація є недоторканними. Кож­на особа має право звернутися до суду з позовом про захист своєї честі, гідності та репутації.

Слід зауважити, що повага до честі, гідності та репутації осо­би повинна зберігатись і до людини, яка померла.

2. Право на особисте життя та його таємницю. Сферу осо­бистого життя важко визначити юридичними категоріями, перш за все тому, що ці відносини, як правило, регулюються норма­ми моралі. Але в деяких випадках вони потребують правового регулювання та охорони. Передусім це відповідає інтересам як окремого громадянина, так і суспільства в цілому. Без охорони законом особисте життя та його таємниця були б не захищені.

Певні сторони особистого життя в силу своєї специфіки вза­галі не розголошуються, бо про них, крім їх носія, ніхто не знає. Водночас, про деякі з них є інформація в різних джерелах (доку­ментах, кореспонденції, особистих паперах, фотографіях, інших творах образотворчого мистецтва тощо). Саме тому закон встано­вив правила, за якими сама особа визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформа­ції про особисте життя особи проти її волі не допускається. Така інформація може міститись в особистих паперах особи, в її ко­респонденції, зафіксована на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку, а також у творах образотворчого мистецтва.

Як виняток, обставини особистого життя громадянина мо­жуть бути розголошені лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, підтверджені рішенням суду. Крім того, якщо особа позувала авторові за плату, то фотографія, інший твір об­разотворчого мистецтва можуть бути публічно показані, відтво­рені без її згоди. Фотографія також може бути розповсюджена проти волі особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необ­хідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

3.  Право громадянина на недоторканість житла. Це право передбачає, що громадянин сам вирішує, кого йому запрошува­ти в гості, з ким спілкуватись, яким чином проводити час доз­вілля у своїй оселі. Ніхто не може обмежувати його в цих пра­вах, за винятком випадків, передбачених законом. Це випадки, пов´язані з рятуванням життя людей та майна або з безпосеред­нім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину та деякі інші.

4.  Право на вибір виду занять. Однією з частин змісту цивіль­ної правоздатності є право на вибір виду занять. Правоможностями носія цього особистого права є те, що особа не може бути примушена до виконання примусової чи обов´язкової праці, крім випадків, коли це спричинено відбуванням покарання за виро­ком суду чи постановою адміністративного органу, несенням військової чи альтернативної (невійськової) служби, стихійним лихом, що загрожує життю та здоров´ю людей; введенням над­звичайного стану чи іншими винятковими обставинами. Особі також не можна заборонити виконувати певну роботу або обій­мати певні посади, крім випадків, передбачених законом, або за рішенням суду.

5.  Право на захист від протиправного втручання в сферу приватного життя громадян.

Цей інститут має свої особливості.

По-перше, потенційним правопорушником може бути посадо­ва особа або орган, наділені правом на втручання у сферу приватного життя громадян (органи внутрішніх справ; служби безпе­ки, охорони здоров´я та ін.).

По-друге, передбачуване правопорушення може мати місце лише з моменту виникнення права на захист, а право на захист повинно виникати з початку такого порушення. Якщо внаслідок такого правопорушення буде заподіяна шкода потерпілому, то її відшкодування має відбуватися за правилами зобов´язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди на загальних підставах. По-третє, засоби захисту мають бути передбачені в законі (на­приклад, при затриманні особи їй має бути надана можливість викликати адвоката, повідомити про це близьких або інших осіб; при нанесенні їй тілесних ушкоджень - можливість викли­кати названого нею лікаря тощо). З відповідним позовом можна звернутись тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути й іншими.

По-четверте, відносини, що виникають на підставі цього інс­титуту, повинні мати не абсолютний, а відносний характер. За­хищати можна тільки від конкретного правопорушника.

Можна було б назвати й інші особливості інституту правоза-хисту від протиправного втручання у сферу приватного життя, але оскільки цей інститут перебуває в стані становлення, вва­жаємо за доцільне обмежитися вже зазначеним.