Цей закон вніс до права такі зміни: по-перше, стороні, яка зазнала витрат, за певних умов може бути присуджено повне або часткове відшкодування таких витрат; по-друге, стороні, яка надала іншій стороні вигоду відповідно до контракти, може бути присуджено частково чи повністю вартість цієї вигоди.

9.7.1. Гроші, які були заплачені або підлягали сплаті до фрустраційної події

Стаття 1(2) закону передбачає, що гроші, які були або мали бути заплачені до фрустраційної події, підлягають поверненню, або їх більше не треба платити, залежно від обставин.

9.7.2. Право на відшкодування витрат

Однак далі в статті 1(2) зазначено, що стороні, якій до фрустраційної події були або мали бути заплачені гроші і яка зазнала витрат у рамках виконання контракту, можуть бути повністю чи частково відшкодовані витрати. Для того, щоб була присуджена сума витрат, необхідне виконання таких умов:

1) претендент мав одержати авансовий платіж або контракт має передбачати здійснення такого платежу;

2) платіж має бути здійснений або, якщо ні, то він має підлягати здійсненню до фрустраційної події;

3) сторона, яка претендує на відшкодування витрат, повинна нести ці витрати в рамках виконання контракту до фрустраційної події;

4) для суду буде справедливим за даних обставин присудити претенденту суму грошей на відшкодування витрат;

5) присуджена сума не повинна перевищувати суми, яка була або мала бути заплачена до фрустраційної події.

Так, якби справа Фіброза (див. вище) слухалася після набрання чинності Законом, перші три умови, очевидно, були б визнані виконаними при розгляді позову англійської компанії про відшкодування витрат. Вона отримала авансовий платіж у 1000 фунтів стерлінгів до фрустраційної події і зазнала витрат, готуючись до виконання своїх договірних зобов´язань. Отже, суд міг би дозволити їй затримати в себе суму до 1000 фунтів стерлінгів, щоб вона могла покрити свої витрати, якби суд вважав це за справедливе за даних обставин. (Звичайно, якби витрати були меншими за 1000 фунтів стерлінгів, вона б мала право лише на суму своїх витрат.)

9.7.3. Компенсація за надання іншій стороні вигоди

За загальним правом особа, яка частково виконає контракт, не має права на винагороду за його часткове виконання, хіба що:

1) часткове виконання відповідає істотному виконанню контракту;

2) або сторона, яка лише частково виконала своє зобов´язання, була позбавлена можливості повністю його виконати з вини іншої сторони;

3) або контракт є подільним, а не цілісним, тобто є умова (виражена чи така, що мається на увазі), згідно з якою має бути оплачене неповне виконання.

Ситуації, коли будь-яка з цих умов виконується в разі фрустрації контракту, трапляються рідко, тому за загальним правом особа, яка надала іншій стороні вигоду, не мала б право на платіж без завершення виконання контракту. Класичний приклад можна знайти у справі Каттер проти Пауелла (1796 р.). У цій справі Каттер, моряк, найнявся членом команди на судно, яке йшло з Ямайки до Ліверпуля, за 31 фунт стерлінгів і 10 шилінгів. Після майже двох місяців плавання членом команди і за 19 днів до прибуття до Ліверпуля Каттер помер. Його вдова подала позов, вимагаючи відшкодування частини його платні в порядку quantum meruit. Рішеннях контракт був цілісним, і оскільки Каттер лише частково виконав своє зобов´язання, він ні на що не мав права.

Коли йдеться про моряків, це правило було замінено положеннями, які нині містяться в Законі про торговельне судноплавство 1970 р.

Щодо рентної плати, регулярних виплат (включно із заробітною платою та пенсіями), дивідендів та інших періодичних платежів, які мають характер доходів, Закон про пропорційний розподіл 1870 р. передбачав, що вони мають вважатися такими, що нагромаджуються з дня на день і розподіляються відповідно.

Однак ці два положення пов´язані з відносно вузькими сферами, й у випадку контрактів, які не стосуються заробітної плати моряків, або справ, на які не поширюється дія Закону про пропорційний розподіл, застосовується загальне право.

Показовий приклад можна знайти у справі Епплбай проти Маер-са (1867 р.), в якій позивачі погодилися встановити обладнання на фабриці відповідача. Коли роботи вже були майже завершені, на фабриці сталася пожежа, яка зруйнувала все в приміщеннях, включно з обладнанням. Рішення: позивачі не мали права на відшкодування з боку відповідачів.

Щоб подолати несправедливість норм загального права, у статті 1(3) Закону 1943 р. було передбачено, що коли з метою виконання контракту одна сторона до фрустрації отримала цінну вигоду від іншої, суд може ухвалити таке рішення про компенсацію, яке вважатиме справедливим за даних обставин. Присуджена сума не може перевищувати суми наданої цінної вигоди. Більше того, поняття "цінної вигоди" не включає виплати суми грошей (цей момент регулюється ст. 1(2)).

Дія статті 1(3) розглядалася в складній справі "БП Експлорейшн Ко Лтд1* (Лівія) проти Ханти (1982 р.), в якій компанія БП провела широкомасштабні розвідувальні роботи з метою виявлення великого нафтового родовища за концесією, якою володів Хант. Було ухвалено рішення, зокрема, що цінна вигода полягає не в розвідуванні, а в збільшенні вартості родовища після того, як там з´явилася продуктивна свердловина. Тож складається враження, що цінна вигода має бути чимось матеріальним. Виходячи з цього, можна гадати, що навіть після набрання чинності Законом 1943 р. вирок у справі Епплбай проти Маерса (див. вище) був би таким самим.