Якщо контракт (або подарунок) одержані за допомогою неналежного тиску, суд може анулювати його. Є дві концепції, на які він при цьому спирається: концепція примусу та концепція зловживання впливом.

8.2.1. Примус

 

Примус — це поняття загального права, яке спочатку означало насильство чи загрозу насильства. Спершу в разі такого тиску, мабуть, контракт визнавався недійсним. Згодом концепція примусу була розширена: вона охопила не лише насильство над особою та загрозу такого насильства, а й загрозу власності або справі. Нині, як здається, у разі примусу контракт стає таким, що може заперечуватися в суді (див. напр., справу "Пау Он" проти "Лау Иіу Лонг" (1980 р.)).

Різниця між "недійсним контрактом" і "контрактом, що може заперечуватися в суді", величезна: якщо контракт недійсний, то вважається, що він ніколи не був укладений, тому все передане за контрактом майно або виплачені гроші можуть бути повернені; якщо контракт є таким, що може заперечуватися в суді, він вважається дійсним до моменту його розірвання. Це означає, що якщо третя сторона набула права на певні предмети, поки контракт ще був дійсним, попередній власник не може вимагати повернення цих предметів. Пояснення щодо методів, як вимога про анулювання контракту може бути відхилена, див. у розд. 10.

У справі "Юніверс Тенкшипс Інк оф Монровіа" проти Міжнародної федерації працівників транспорту (1982 р.) лорд Скармая визначив два елементи примусу:

1) тиск, що дорівнює насильству над волею жертви;

2) незаконність тиску, що справляється.

У справі "Пау Он" проти "Лау Йіу Лоне" (1980 p.) було ухвалено, що, аби дорівнювати примусу, повинно мати місце насильство над волею за відсутності справжньої згоди. Визначаючи, чи була справжня згода, необхідно розглянути такі чинники:

а) чи протестувала особа, яка нібито стала об´єктом насильства;

б) чи під час того, як ця особа начебто піддавалася насильству, вона мала інший варіант дій, наприклад, звернутися за адекватним засобом судового захисту;

в) чи зверталася вона за незалежною порадою;

г) чи вживала вона після укладення контракту дій, щоб уникнути його виконання.

8.2.2. Насильство чи загроза насильства

Насильство чи загроза насильства дорівнює примусу. Сучасним прикладом є контракт у справі Бартон проти Армстронга (1975 p.). У цій справі Б., директор-розпорядник компанії, обурювався втручанням А., голови. А. був усунутий з посади голови, і Б. був поінформований про те, що головний позичальник компанії не перерахує їй більше коштів. Б. гадав, що якби гроші, які компанія була винна А., було повернуто, то позичальник продовжив би фінансування. А. нахвалявся убити Б. і кілька разів телефонував, погрожуючи. Внаслідок цього Б. уклав контракт, за яким компанія мала заплатити 140 тис. доларів і викупити акції компанії, що належали А. Позичальник однаково відмовився позичити гроші компанії, і вона опинилася в скрутному фінансовому становищі. Рішення: контракт був таким, що може заперечуватися в суді. Примус не повинен бути єдиною причиню для укладення цих контрактів. Оскільки доведено факт незаконного примусу, то саме інша сторона має довести, що погрози не вплинули на рішення укласти контракт.

8.2.3. Незаконний арешт майна і економічний примус

Спершу незаконний арешт майна не був достатнім для заперечення контракту в суді. У справі С кіт проти Біла (1841 р.) Б. заборгував С певну суму орендної плати. С. захопив майно, щоб продати його і покрити борг. Б. уклав угоду з С, що він сплатить борг, а С. поверне за це йому майно. С. повернув Б. майно. Б. повернув частину боргу, але відмовився платити решту, заявивши, що він сплатив уже все, що належало. С. подав позов до суду за порушення контракту. Б. заявив, що контракт необхідно анулювати, бо він уклав його з примусу. Суд ухвалив рішення, що контракт не може бути анульований на підставі примусу, навіть якщо арешт майна був неправильним, бо майно коштувало більше, ніж сума ренти, яку належало внести. Слід було, визнав суд, не укладати контракт, а потім подавати позов до суду з вимогою її анулювати, а натомість подати позов до суду за незаконний арешт майна. Крім того, суд виніс рішення, що якби була повністю заплачена сума, яку вимагав відповідач, то суму, що перевищує належну рентну плату, не можна було б повернути, подавши позов щодо безпідставного збагачення (нині це називається "реституція").

У справі "Юніверс Тенкшипс Інк оф Монровіа" проти Міжнародної федерації працівників транспорту (1982 р.) судно під назвою "Юніверс Сентінел" після розвантаження в Мілфорд Хевен, було "занесене в чорний список" Міжнародною федерацією працівників транспорту (профспілкою) в рамках її кампанії проти суден, що ходять "під зручним прапором", тобто приписаних до портів країн, які не вимагають від них дотримуватися узгоджених міжнародних стандартів, зокрема щодо умов зайнятості їхніх команд. "Занесення до чорного списку" означало, що судно не могло залишити порт. Профспілка дозволила б йому це зробити лише після внесення до її фондів 6480 доларів. Суму було внесено. Після того, як судно залишило порт, власники судна подали в суд позов, вимагаючи повернути їм кошти, посилаючись на економічний примус. Палата лордів ухвалила рішення задовольнити позов, оскільки тиск на власників був незаконним. (Якби акція профспілки проходила в рамках "виробничого конфлікту", як згодом було визначено в статті 29 Закону про профспілки та трудові відносини 1974 p., тиск був би визнаний законним і гроші не підлягали б поверненню.)

Будь-який інший тип неналежного тиску загалом відносять до категорії економічного примусу. В останні приблизно 15 років цей тип примусу визнавався достатнім для заперечення угоди в суді. Однак часом важко провести грань між жорсткою торгівлею і примусом.

У справі "Норт Шипінг Ко" проти "Хюндай" (1979 р.) компанія X. погодилася побудувати судно для компанії Н. за певну суму в доларах США. Долар було девальвовано на 10 %. Тож X. пригрозила відмовитися від контракту про будівництво судна для Н., якщо Н. не погодиться збільшити договірну ціну для компенсування девальвації. Н. неохоче погодилася, оскільки вони вже домовилися про вигідний чартер судна після того, як воно буде готове. Судно було побудоване і доставлене. Протягом 9 місяців компанія Н. не робила спроб повернути свої 10 %, бо X. будувала ще одне судно для неї, і Н. побоювалася, що якщо вони подадуть комерційний позов до завершення будівництва другого судна, то X. може відмовитися від нього. Рішення: згода Н. заплатити додатково 10 % може бути оспорена на підставі тиску. Однак затримка Н. з вимогою повернути гроші означає, що вони підтвердили контракт, а отже, гроші вже не можна повернути.

У справі "Атлас" проти "Кафко" (1989 р.) А. — служба доставки, а компанія К. — імпортер кошиків до Великої Британії. К. виграла контракт на поставку до "Вулвортс" своїх товарів і звернулася до А. з проханням доставити товари з Вісбека до різних крамниць "Вулвортс". Було укладено контракт між А. і К. після того, як працівник А. відвідав склад К. і оглянув взірці товарів, які мали бути доставлені. Було узгоджено ціну — 1,10 фунта стерлінгів за коробку. Однак, схоже на те, що працівник компанії А. лише поверхово оглянув коробки і не зробив замірів, тож потім він був здивований, коли побачив, скільки великих коробок було у вантажі. У трайлери можна було завантажити лише по 200 коробок, тоді як за його підрахунками середній вантаж мав складатися з 400—600 коробок. На цій підставі на зустрічі між А. і К. А. відмовилася транспортувати будь-яку додаткову кількість коробок, поки К. не заплатить мінімум 440 фунтів стерлінгів за трайлер. Успіх К. надто залежав від контракту з "Вулвортс", і К. було б важко, а то й неможливо знайти іншу службу перевезень і вкластися в строки доставки. За якийсь час після згаданої зустрічі один із водіїв А. з´явився в конторі К. з документом, в якому була зазначена нова ціна — мінімум 440 фунтів стерлінгів за трайлер. Керівництво К. неохоче підписало нову угоду, бо якби вони не зробили цього, то А. не доставила б їхні товари. Пізніше К. відмовилася платити за новим тарифом, заявивши, що не було зустрічного задоволення на їхню угоду, що передбачає новий тариф, і що згода на новий тариф була отримана примусом. Рішення: згода на новий тариф була дана з примусу і, більше того, вона не була забезпечена зустрічним задоволенням.

З іншого боку, в справі "Пау Он" проти "Лау Йіу Лонг" (1980 р.) (факти див. у розд. 5 "Зустрічне задоволення") було ухвалено, що загроза порушити контракт про продаж акцій являла собою реалізацію переважного права укладати контракт на вигідних умовах, проти чого закон не передбачає захисту. Це не дорівнює примусу.

8.2.4. Зловживання впливом

У праві справедливості було введене поняття зловживання впливом з метою зняти зі слабкішої сторони тягар контракту, до укладення якого ЇЇ схилили за допомогою неналежного тиску. У деяких випадках неналежний тиск справляється на іншу сторону контракту. Але в дедалі більшій кількості випадків ми стикаємося з проблемою: яка з двох безвинних сторін повинна страждати від правопорушень третьої сторони?

Наприклад, припустимо, що Чоловік хоче взяти позику в банку "Норзерн Бенк". Банк вимагає гарантію, і Чоловік пропонує подружній будинок, яким він володіє разом з Дружиною. Чоловік переконує Дружину підписати відповідні папери, справляючи на неї неналежний тиск або вводячи її в оману щодо обставин позики. Чоловік не може погасити позику, і Банк хоче відібрати будинок, щоб продати його і повернути собі гроші. Постає питання, чи може Банк забрати будинок у свою власність або чи може Дружина добитися анулювання своєї трансакції з Банком на тій підставі, що Чоловік чинив на неї тиск або ввів в оману (залежно від обставин).

У справі "Берклейс Бенк" проти О´Браєпа (1993 р.) Палата лордів прийняла класифікацію зловживання впливом, запропоновану Апеляційним судом у справі "Бенк оф Кредит" і "Коммерс Інтернешнл" проти Абуді (1992 p.). Є дві основні ситуації.

Клас 1. Фактичне зловживання впливом

У цій ситуації немає спеціального зв´язку між сторонами, і особа, яка заявляє про зловживання впливом, має це беззаперечно довести. Слабкіша сторона повинна довести, що контракт було укладено в результаті зловживання впливом з боку сильнішої сторони.

У справі Вільямс проти Бейлея (1866 р.) син дав банку кілька векселів, підробивши підпис батька на їх звороті. На зустрічі, в якій брали участь три сторони, банкір дав зрозуміти, що якщо батько не візьме на себе відповідальності, син буде підданий переслідуванню. Батько погодився дати банкові заставну в обмін на векселі. Рішення: угода була недійсною з огляду на неналежний тиск.

Може видатися, що коли неналежний тиск доведено, контракт все одно вважатиметься дійсним, якщо сильніша сторона в змозі довести, що слабкіша сторона, тим не менше, реалізувала вільну і незалежну волю (див. справу Бартон проти Армстронга (1975 p.)).

Клас 2. Презумоване зловживання впливом

У цій ситуації між сторонами є відносини довіри такого роду, що можна впевнено припустити, що сильна сторона змусила слабкішу сторону до трансакції, зловживаючи цими стосунками. У такому випадку діє презумпція зловживання впливом, і слабкішій стороні не потрібно доводити, що таке зловживання мало місце. Якщо сильніша сторона прагне змусити реалізувати трансакцію, то саме на ній лежить тягар доведення, що слабкіша сторона вступила в трансакцію, реалізувавши вільну і незалежну волю. Було зазначено, що найочевиднішим шляхом зробити це є доведення, що подарунок (або контракт) було зроблено;

"Після того, як донору було пояснено природу і дію трансакції незалежною і кваліфікованою особою так повно, щоб суд був переконаний, що донор (тобто, коли йдеться про договірні відносини, слабкіша сторона) діяв незалежно від будь-якого впливу з боку сторони — отримувача подарунка і повністю усвідомлюючи свої дії; і у випадках, коли немає ніяких інших обставин, це може бути єдиним засобом, за допомогою якого сторона — отримувач подарунка може спростувати презумпцію" (Інч Норіа проти Біна Омара (1929 р.)).

Суд, однак, перед поданням цих зауважень, зазначив, що судді не були готові прийняти думку, що незалежна юридична порада є єдиним шляхом спростування презумпції, так само як і ту думку, що якщо порада була дана, вона мала бути прийнята.

Одним з елементів презумованого зловживання впливом, який не поширюється на випадки фактичного зловживання впливом, є те, що сторона, яка прагне анулювати контракт (або подарунок), має довести, що трансакція була їй явно на шкоду.

Презумоване зловживання впливом буває двох типів.

Клас 2А

Певні відносини є підставою для презумпції про зловживання впливом як питання права. Визначеними категоріями спеціальних відносин є відносини між адвокатом і клієнтом, лікарем і пацієнтом, батьками і дитиною. Зауважте, дитина вважається "емансипованою", лише якщо може вважатися такою, що звільнилася від впливу батьків — в одному випадку (справа Ланкашир Лоунс проти Блек (1934 p.)) було ухвалено рішення, що презумпція зловживання впливом мала місце у справі заміжньої жінки, яка, тим не менше, все ще залишалася під величезним впливом своєї матері.

Чоловік і дружина не належать до цієї категорії, але зовсім неважко навести приклад, коли чоловік і дружина належать до класу 2Б.

Клас 2Б

Ця категорія вимагає від позивача доведення як питання факту, що, попри те, що взаємини між позивачем та іншою стороною контракту не належать до категорії взаємин, які автоматично породжують презумпцію зловживання впливом, тим не менше існують особливі взаємини між позивачем та іншою стороною контракту, у зв´язку з чим позивач покладається на пораду іншої сторони.

У справі "Ллойдс Бенк" проти Банді (1975 р.) немолодий фермер (відповідач) та його син довгі роки були клієнтами банку. Відповідач виписав 7500 фунтів стерлінгів під заставу свого фермерського будинку, щоб гарантувати овердрафт компанії свого сина. Він проконсультувався зі своїм адвокатом, і той, сказав, що це найбільше, що він може собі дозволити. Син і помічник управляючого банку відвідали відповідача і сказали йому, що банк може збільшити овердрафт компанії, лише якщо банк збільшить суму до 11 тис. фунтів стерлінгів. Відповідач підписав. Є свідчення, що помічник управляючого банку знав, що відповідач покладався на пораду банку і що фермерський будинок був його єдиним активом. Рішення: контракт має бути анульований на підставі зловживання впливом. Банк мав конфлікт інтересів, і відповідач не одержав незалежної поради.

Протилежна ситуація була в справі "Нешнл Вестмінстер Бенк" проти Моргана (1985 p.). Чоловік (Ч) і дружина (Д) спільно володіли будинком. У Ч були проблеми в бізнесі, і він не міг вносити платежі, щоб погасити іпотечний кредит. Ч провів переговори з банком з метою домовитися про рефінансування. Гарантією виступала застава на подружній будинок. Менеджер банку відвідав будинок, щоб Д могла оформити заставу. Під час його візиту Д дала зрозуміти, що вона не дуже вірить у ділові здібності свого Ч і хоче, щоб заставна покривала лише іпотеку, а не фінансування бізнесу чоловіка. Менеджер банку запевнив її, що заставна покриває лише зобов´язання за іпотечним кредитом. Це було сказано по совісті, але не відповідало дійсності: заставна була необмеженою і покривала всі зобов´язання Ч перед банком, хоч фактично ніяких таких зобов´язань не було. Д не отримала незалежної юридичної консультації. Ч заборгував за платежами, і банк виписав наказ про звернення стягнення. Д оскаржила його, заявивши, що заставну необхідно анулювати. Хоч взаємини між менеджером банку і Д були конфіденційними, вони не переходили межу, за якою почалося б домінування банківського менеджера, а отже, й презумпція зловживання впливом. Крім того, трансакція давала Д перевагу: в інших подібних випадках трансакція була явно на шкоду слабкішій стороні.

8.2.5. Анулювання

У разі застосування примусу або зловживання впливом контракт (чи дарунок) можна заперечити в суді. Це означає, що право справедливості анулює її. Але оскільки анулювання як засіб судового захисту належить до права справедливості, то застосовуються звичайні обмеження (докладніше про це йдеться в розд. 10 "Введення в оману"). Так, плин часу може анулювати позов.

У справі Аллкард проти Скіннера (1887 р.) позивачка, не маючи можливості одержати юридичну консультацію, подарувала 7 тис. фунтів стерлінгів релігійній установі, відомій як "Сестри бідних". Вона стала сестрою в 1871 р. і залишалася нею протягом 8 років. Коли вона вийшла з організації, то з подарованої нею суми залишалася лише 1671 фунт стерлінгів. Через шість років після цього вона подала позов, вимагаючи повернути їй гроші. Рішення: у принципі вона мала право на анулювання контракту, але шість років затримки, протягом яких вона могла одержати юридичну консультацію, — надто довгий строк.

У справі "Норт Оушн Шиппінг" проти "Хюндай" (1979 р.), в якій позов, про анулювання контракту поданий через 9 місяців після припинення тиску на позивача, було ухвалено, що позов був поданий занадто пізно.

Рішення у справі Морлі проти Лоунана (1893 р.) було протилежним. У цій справі організація "Плімутський брат" "витягла" 140 тис. фунтів стерлінгів у хворого на епілепсію. Через 6 місяців після смерті дарувальника було порушено справу про повернення грошей. Справу було виграно.