Донедавна, якщо ситуація не регулювалася статутом (таким, наприклад, як Закон про продаж товарів), право передбачало, що до проблеми необхідно підійти, розглянувши контракт і поставивши при цьому запитання: які умови (тобто обіцянки) сторін повинні мати фундаментальне значення, а щодо яких складається думка, що вони не матимуть вирішальної ваги? Право розбивало умови на дві категорії: важливі обіцянки (умови, порушення яких дає безвинній стороні право розірвати контракт) утворювали категорію істотних умов, а менш важливі (умови, порушення яких дає право лише на відшкодування збитків) розглядались як застереження (але слід бути обережним, застосовуючи ці терміни, бо обидва слова часом застосовують у зовсім різних значення, що веде до плутанини).

Термін "істотна умова" не визначений у жодному статуті. Однак він означає умову, яка має для угоди фундаментальне значення. Порушення істотної умови дає безвинній стороні право на:

1) розірвання контракту;

2) відшкодування збитків, пов´язаних із порушенням контракту.

Можливий також варіант, коли безвинна сторона, якщо вона цього бажає, підтверджує контракт і вимагає лише відшкодування збитків.

Термін "застереження" визначений у Законі про продаж товарів 1979 р. (слід зауважити, однак, що це визначення підходить до контракту будь-якого типу, а не лише контракту купівлі-продажу товарів) як домовленість, що є другорядною стосовно головної мети контракту, її порушення дає безвинній стороні право на відшкодування збитків, але не дає права на розірвання контракту.

У Законі про продаж товарів (та інших законах, пов´язаних із поставками товарів) певні невисловлені умови віднесено до категорій істотних умов чи застережень.

У ситуаціях, коли це питання не врегульовано законодавчо, суд запитує: "Яким був намір сторін у час укладення контракту?" Цей підхід, так само як і більшість ситуацій, коли суд претендує на визначення початкових намірів сторін після того, як подія вже відбулася, є дещо штучним. Однак це вже стало традицією, а тому дає відчуття визначеності. Так, у чартерних (фрахтових) угодах (це контракти найму судна — на певний період або на здійснення конкретного рейсу) те, коли судно буде подане на завантаження або яким буде його маршрут, зазвичай вважається істотними умовами. Тож фрахтувальник знав, що в разі, якщо судно не буде готове вчасно або якщо воно відхилиться від маршруту, він може розірвати угоду.

Типовою є справа Бен проти Бернесса (1863 р.). У цій справі судно було зафрахтоване на доставку вугілля з Ньюпорта до Гонконгу. У чартерній угоді було заявлено, що відповідне судно зараз перебуває в порту Амстердама. Насправді ж воно було в Нієвдієпі, що за 62 милі від Амстердама, і запізнилося з прибуттям до Ньюпорта. Суд ухвалив, що заява про місцеперебування судна є істотною умовою угоди, оскільки фрахтувальник зміг використати її для підрахування часу, коли судно прибуде до порту завантаження. Порушення цієї умови дало можливість фрахтувальникам розірвати угоду.

Ближчий до сьогодення приклад можна знайти у справі "Міха-ліс Анджелос" (1971 р.). У цій справі судно було зафрахтоване за угодою, датованою 25 травня 1965 р., на рейс Хайфон (Північний В´єтнам) — Гамбург. У чартерній угоді було зазначено: "Очікується, що судно буде готове до завантаження за цією чартерною угодою 1 липня 1965 р." У момент укладення чартерної угоди судно перебувало в Тихому океані — на шляху до Гонконгу. Воно прибуло до Гонконгу 23 червня, але розвантаження його завершилося лише 23 липня. Більше того, для підтвердження свого класу згідно з реєстром страхувальної компанії "Ллойд" судно ще мало пройти обстеження протягом двох днів. Після цього ще два дні треба було витратити на те, щоб дістатися Хайфона. Фрахтувальники розірвали чартерну угоду 17 липня на тій підставі, що, коли вони висунули вимогу про готовність судна для завантаження на 1 липня, власники не мали достатніх підстав очікувати, що це можливо. Рішення Апеляційного суду: умова чартерної угоди про готовність судна до завантаження є істотною умовою. Оскільки ця умова була порушена, фрахтувальники мали право розірвати угоду.