Основними джерелами сучасного права Великої Британії є:

1) законодавство Європейського Союзу;

2) справи, розглянуті Судом ЄС, та рішення в, яких дається тлумачення законодавства ЄС;

3) законодавство, ухвалене парламентом або органами, яким парламент делегував свої повноваження;

4) прецедентне право за справами, що розглядалися суддями англійських, шотландських або північно-ірландських судів відповідно.

1.3.1. Законодавство Європейського Союзу

Велика Британія вступила до Європейського Союзу (який раніше називався Європейським Співтовариством) 1 січня 1973 р. Закон про Європейські Співтовариства 1972 p., який набрав чинності того самого дня, інкорпорував законодавство Європейського Союзу в британську внутрішньодержавну систему. Вступ до Європейського Союзу являв собою фундаментальну конституційну зміну стосовно джерел права. Якщо раніше основним законодавчим органом був парламент Великої Британії, то тепер цю роль відіграють законодавчі органи Європейського Союзу, хоча слід зазначити, що європейське право зачіпає лише невелику сферу діяльності — головним чином трудові відносини, конкуренцію між підприємствами, сільське господарство та рибальство. Однак сфера його впливу дедалі розширюється: нещодавно парламент ухвалив Постанову, що має на меті надати чинності Європейській Директиві стосовно несправедливих умов споживчих договорів. Щодо справ, які не підпадають під дію законодавства Європейського Союзу, то до них застосовується внутрішньодержавне право відповідної країни.

Ідея, покладена в основу законодавства Європейського Союзу, полягає в тому, що кожна держава-учасниця має включити до свого внутрішньодержавного права принципи, на які спирається законодавство Союзу. Якщо держава-учасниця цього не зробить або якщо внутрішньодержавне законодавство виявиться хибним, Європейська Комісія може звернутися з позовом про порушення норм права до Суду ЄС. Якщо рішення буде позитивним, то держава-учасниця має вжити заходів до виправлення внутрішньодержавного законодавства.

Приклад позову про порушення

Європейська Комісія проти Великої Британії (1982 р.)

Стаття 119 Римського договору закладає принцип рівної оплати за однакову працю чоловіків та жінок. Велика Британія інтерпретувала це так, що за аналогічну працю необхідно платити однаково. Вона ввела в дію Закон про рівну оплату 1970 p., що запроваджує цей принцип. Однак у 1975 р. було ухвалено Директиву, яка роз´яснює, що принцип рівної оплати ширший ніж те, як його розуміють у Великій Британії: він означає не лише однакову плату за аналогічну працю, а й однакову плату за працю однакової вартості. У 1982 р. Європейська Комісія подала до Суду ЄС позов проти Великої Британії про порушення норм права стверджуючи, що Закон Великої Британії про рівну оплату мав вади, бо не охоплював працю рівної вартості. Суд ЄС вирішив справу на користь Комісії. Наслідком цього рішення стало прийняття Великою Британією в 1983 р. Постанови про зміни до Закону про рівну оплату праці (вона набрала чинності 1 січня 1984 p.), згідно з якою жінка (або відповідно чоловік) може вимагати судового визнання, що її (його) праця має однакову вартість.

Законодавство Європейського Союзу складається з первинного та вторинного законодавства.

1.3.2. Первинне законодавство

Первинне законодавство складається з низки договорів, протоколів, рішень Ради тощо, головним з яких є Римський договір, на основі якого було створено Європейську Комісію. Це законодавство може застосовуватися безпосередньо через суди держав-учасниць, якщо внутрішнє законодавство держави не забезпечує прав, передбачених європейським законодавством. Основними критеріями, яким має відповідати таке законодавство для прямої дії, є те, що воно, по-перше, має бути достатньо зрозумілим і точним, а по-друге, залишати можливість державі-учасниці діяти на власний розсуд. Законодавство, яке може застосовуватися безпосередньо, називається законодавством "прямої дії". Про законодавство, яке може застосовуватися безпосередньо до держави, кажуть, що воно є законодавством "вертикальної дії". Про законодавство, яке може застосовуватися безпосередньо стосовно особи (у це поняття ми включаємо також юридичних осіб, як-от компанії з обмеженою відповідальністю), кажуть, що воно є законодавством "горизонтальної дії".

Справа, що демонструє горизонтальну дію прямого застосування Римського договору

Маккарті проти Сміт (1978 р.)

Чоловіка взяли на роботу менеджером складу із заробітною платою 60 фунтів стерлінгів на тиждень. Він залишив роботу, а через чотири місяці на цю посаду взяли жінку із заробітною платою 50 фунтів на тиждень. Вона подала позов про нерівність оплати. Апеляційний суд ухвалив, що ця жінка не може претендувати на позитивне рішення за Законом про рівну оплату праці, оскільки згідно з цим Законом необхідно, щоб вона порівнювала себе з чоловіком на тій самій роботі, що й вона, тоді як пані Сміт порівнювала себе з чоловіком, який залишив роботу раніше, ніж вона до неї стала. Однак суд передав справу до Суду ЄС, щоб той визначив, чи не може вона претендувати на позитивне рішення за статтею 119 Римського договору. Було ухвалено, що вона справді може претендувати на таке рішення за статтею 119, яка виправляє хиби внутрішньодержавного законодавства. Суд визначив, що жінка повинна отримувати однакову з чоловіком плату за ту саму працю навіть у разі, якщо особа, з якою вона себе порівнює, є її попередником на посаді.

1.3.3. Вторинне законодавство

На основі статті 189 Римського договору можуть ухвалюватися такі законодавчі акти:

1) постанови (регламенти);

2) директиви;

3) рішення.

Постанови (Регламенти) Європейської Комісії

Ці постанови мають пряму дію, як вертикальну, так і горизонтальну. Наприклад, Постанова 1612/68 вводить у дію Порядок вільної міграції робітників у межах Союзу. Будь-яка особа, котра хоче переїхати для роботи з однієї держави ЄС до іншої, але їй цього не дозволяють, може звертатися до судів на підставі Постанови 1612/68.

Директиви Європейської Комісії

Директиви ЄК мають виключно "вертикальну дію", бо адресовані державам-учасницям, і вже держави мають надати їм законодавчої сили перш ніж вони стануть законом. Коли йдеться про директиви, які стосуються трудового права, визначено, що тут вертикальна дія означає, що, оскільки директиви адресовані державі, вони не можуть безпосередньо застосовуватися до працівників приватних роботодавців. Однак встановлено також, що, оскільки вони адресовані державі, їх можна безпосередньо застосовувати до працівників державного сектору (тобто вони можуть наділяти працівників державного сектору певними правами).

Випадок, що показує, як директива, що має загалом вертикальну дію, може діяти горизонтально стосовно працівників державного сектору

Маршалл проти Управління охорони здоров´я регіону Саупг-гемптон та Південно-Західного Гемпширу (1992 p.)

Вимога Управління охорони здоров´я, щоб жінки виходили на пенсію раніше, ніж чоловіки, порушила Директиву ЄК 75/117 (Директива рівного ставлення). Було визначено, що оскільки пані Маршалл була працівником державного сектору, вертикальна дія цієї директиви дає їй можливість скористатися перевагою не виходити на пенсію в більш ранньому, ніж чоловіки, віці, попри те, що працівники приватного сектору не мають такої можливості.

Може видатися, що це дає несправедливу перевагу працівникам державного сектору над тими, хто працює в приватному. Однак недавня справа, що розглядалася Судом ЄС, показує, як при збереженні вертикальності дії виключно стосовно працівників державного сектору можна, застосовуючи непрямі методи, поширити горизонтальну дію Директиви на всіх працівників. (Новачки у праві швидко переконаються, що улюбленою грою адвокатів є обходити встановлені принципи, одночасно твердячи про свою відданість цим принципам.)

Випадок, що показує, як, застосовуючи непрямі методи, Директиві можна надати горизонтальної дії

Франковий проти Італійської Республіки (1992 р.)

Уряд Італії не запровадив законодавства, яке захищало б працівників у разі банкрутства їхнього роботодавця, хоча повинен був зробити це на виконання Директиви 80/987.

Пан Франкович спробував стягнути свої збитки з Уряду Італії, посилаючись на цю директиву. Постало питання, чи може Директива застосовуватися безпосередньо. Суд ЄС підтвердив, що Директива не може мати прямої дії у спорі між працівником і приватним роботодавцем. Однак суд ухвалив, що, якщо працівник приватного роботодавця потрапив у невигідне становище через невиконання державою директиви, працівник має право вимагати від держави відшкодування збитків, якщо виконуються такі три умови:

1) результат, який вимагається директивою, включає наділення правами зацікавлених осіб;

2) зміст цих прав можна визначити при зверненні до положень директиви;

3) причинно-наслідковий зв´язок між порушенням зобов´язання державою та збитками, яких зазнали потерпілі особи.

У даному випадку, було встановлено, що друга умова не виконується, тобто права, якими наділяє директива, не були достатньо точно визначеними, щоб на них можна було побудувати позов. Однак Суд ЄС в явний спосіб передбачає вимогу, щоб національні суди ухвалювали рішення за позовами проти держави на підставі невиконання нею відповідних директив і там, де для цього є підстави, присуджували відшкодування збитків.

Рішення Комісії

Рішення Комісії адресуються державам-учасницям, групам дер-жав-учасниць або окремим особам. Рішення має обов´язкову силу для тих, кому воно адресоване. На рішення можна подавати апеляцію до Суду ЄС.

Приклад

Справа "Пайонір Хай-фай Еквіпмент" (1980 р.)

У цій справі Комісія ухвалила рішення, яким наклала штраф близько 7 млн. ЕКЮ (одиниця валюти Європейського Союзу, 1 ЕКЮ становить приблизно 70 пенсів) за застосування практики розподілу ринків, що суперечить статті 85 Римського договору. Стаття 85 забороняє низку варіантів анти конкурентної практики. Компанія "Пайонір" подала позов до Суду ЄС з метою добитися скасування цього рішення. Однак рішення було підтверджено, хоча штраф і зменшено у зв´язку з помилковістю розрахунків Комісії, яка неправильно визначила тривалість застосування анти конкурентної практики.

Рішення Суду ЄС

Будь-який національний суд чи трибунал, який розглядає справу, в котрій постають питання, врегульовані законодавством Союзу, може передати справу до Суду ЄС (СЄС), щоб він виніс рішення стосовно тлумачення законодавства. Якщо питання виникає в національному суді, з якого вже немає куди апелювати, справу необхідно передати до СЄС. Саме це передбачено статтею 177 Римського договору.

Звернень до СЄС на підставі статті 177 було чимало. Приклад такого звернення — згадана вище справа "Маккарті проти Сміт", в якій СЄС ухвалив рішення, що обмеження в Законі про рівну оплату праці, за яким жінка, котра претендує на таку саму оплату, може порівнювати себе лише з чоловіком на тій самій роботі, порушує статтю 119 Римського договору. Це рішення стає частиною національного законодавства і має вищу силу порівняно з нормативними актами національного законодавства, що суперечать йому. Зауважте, однак, що до СЄС особа не може звертатися безпосередньо.

Іншою важливою сферою дії СЄС є розгляд апеляцій щодо рішень Комісії. Приклад цього — згадана справа "Пайонір Хай-фай Еквіп-мент´ в якій СЄС підтвердив рішення комісії, зменшивши, однак, суму штрафу.

Законодавство, ухвалене парламентом

Законодавство складається з явно виражених та формально установлених правил поведінки. Практично в усіх випадках вони регулюються актами парламенту (які часом називають "статутами") або органів, яким парламент делегував свої повноваження. Однак інколи закон, який має силу статуту, може бути прийнятий шляхом реалізації королівської прерогативи (по суті Кабінетом, який на той час перебуває при владі).

1.3.4. Застосування законодавства

Є чотири можливі варіанти застосування законодавства. Очевидними варіантами є прийняття нових законів або зміна чинних. Два інші включають такі способи.

1. Консолідація чинного статутного законодавства, коли воно з певного конкретного питання стає надто громіздким. При цьому чинні положення скасовуються (анулюються) і замінюються положеннями (часто ідентичними) консолідуючого акта.

Приклад консолідації статутного законодавства про профспілки

До 1992 р. діяла ціла низка актів парламенту, які повністю чи частково стосувалися профспілок, наприклад: Закон про секретність і захист власності 1875 p., Закон про профспілки 1913 р., Закон про профспілки (асоціації) 1964 p., Закон про кримінальне право 1977 p., Закон про трудове право 1978 р. (консолідуючий), Закон про зайнятість 1980 p., Закон про зайнятість 1982 p., Закон про профспілки 1984 p., Закон про зайнятість 1988 p., Закон про зайнятість 1990 р. Таким чином, кожен, хто хотів знати законодавство про діяльність профспілок, не міг бути впевненим у тому, що має правильну версію, доки не перегляне цілої низки актів. Тому це законодавство було консолідоване в Закон про профспілки та трудові відносини 1992 р. (консолідуючий).

2. Кодифікація законодавства. Це означає зібрання в одному акті парламенту прецедентного законодавства з того чи іншого питання. Відомим кодифікувальним законом був Закон про продаж товарів 1893 р. (до якого протягом багатьох років додавали нові й нові статті й усі положення якого нині консолідовано в Законі про продаж товарів 1979 р.). Час від часу вносять пропозиції кодифікувати договірне право. З іншого боку, переважна частина кримінального права є кодифікованою.

Перелічені категорії не є замкнутими, і один і той самий закон може виконувати одночасно кілька названих функцій.

1.3.5. Типи законодавства

Є два типи законодавства:

1) акти парламенту (які ще називають "статутами");

2) делеговане законодавство.

Акт парламенту

Свій шлях акт парламенту розпочинає у формі законопроекту. Як правило, законопроект має цілу низку положень (пунктів). Під час парламентського процесу положення можуть додаватися, вилучатися, змінюватися, і по закінченні цього процесу законопроект стає актом (законом).

Кожен акт має коротку назву, наприклад, Закон про трудове право 1978 р. (консолідуючий) та офіційний скорочений запис для посилання. Починаючи з 1963 р. запроваджено практику, за якою офіційне посилання складається з вказівки на календарний рік, коли його було ухвалено, та номера глави (в такий спосіб усі акти просто документуються в хронологічному порядку). Офіційне посилання на Закон про трудове право 1978 р. (консолідуючий) має такий вигляд: "1978, глава 44" ("1978 Chapter 44"). Це означає, що вказаний закон був сорок четвертим актом, ухваленим у 1978 р.

Акт складається зі статей, частин та параграфів. Інколи бувають іще й підпараграфи.

Приклад

Еліс стверджує, що її несправедливо звільнено після невиходу на роботу. Вона зробила це через те, що її роботодавець, пообіцявши їй заплатити за понаднормову роботу, потім платити відмовився. Щоб виграти цю справу, вона повинна спершу довести, що її звільнено в розумінні Закону про захист зайнятості 1978 р. (консолідуючого).

До справи Еліс цілком слушно можна застосувати статтю 55, частину 2, параграф (с) Закону (як правило, це позначається так: "ст. 55(2)(с)"). Стаття 55(2) передбачає:

"2) ... працівника слід вважати звільненим його роботодавцем лише тоді, коли:

а) дію контракту, за яким роботодавцем було взято його на роботу, було припинено роботодавцем, з попередженням чи без нього;

б) або згідно з контрактом його було взято на роботу на певний термін, цей термін закінчився і не був продовжений тим самим контрактом;

в) або якщо працівник припиняє дію цього контракту з попередженням чи без нього за умови, що він має право припинити його дію без повідомлення з

причини неправильної поведінки роботодавця".

У певному місці кожного акта, ближче до його кінця, як правило, є розділ "Тлумачення", тобто частина, в якій даються визначення ключових слів та фраз, які вживаються в законі. Наприклад, у Законі про захист зайнятості 1978 р. (консолідуючому) — це стаття 153.

У кінці акта, як правило, вміщують низку додатків, які називаються "schedule". У Законі про захист зайнятості 1978 р. (консолідуючому) їх 17. Стаття 64 Закону передбачає, що для подання позову про несправедливе звільнення необхідно пропрацювати не менше двох років поспіль. Метод розрахунку періоду безперервної праці викладено в дод. 13. В одному з додатків до акта, як правило, міститься перелік актів, дія яких припиняється даним актом. У Законі про захист зайнятості 1978 р. (консолідуючому) це додаток 17.

Можливо, ви помітили, що в тексті закону дещо дискримінаційно застосовується чоловічий рід. Однак є загальне правило тлумачення, згідно з яким чоловічий рід включає в себе і жіночий, таким чином, на Еліс у наведеному вище прикладі також поширюється дія Закону, хоч там і написано "він" та "його".

Делеговане законодавство

Через складність сучасного управління парламент нерідко мусить делегувати деякі зі своїх законотворчих повноважень іншим органам. Таке законодавство називається делегованим. Воно має силу актів парламенту, але, на відміну від актів парламенту, чинність делегованого законодавства може заперечуватися в судах. Це відбувається або на тій підставі, що особа, якій було делеговано повноваження, перевищила певне повноваження, надане їй парламентом, або, як альтернатива, що була порушена процедура введення в дію делегованого законодавства.

Є три типи делегованого законодавства.

1. Інструкції, накази чи правила

Рішення про те, чи надавати акту делегованого законодавства форми інструкції, наказу чи правила (або він може називатися по-іншому) є дещо довільним, оскільки виразної різниці між ними практично немає. Нині делеговане законодавство має переважно форму інструкцій. Нормативний акт кожного з цих трьох видів, хоч як би він називався, створюється як акт делегованого законодавства, ухвалений у межах повноважень, які міститься в акті парламенту.

Дедалі поширенішою стає практика, коли акт парламенту визначає загальний принцип (хоч і не настільки загальний як кодекс у цивільному праві), залишаючи можливість розробляти деталі згодом у формі інструкцій. Процедура, що визначає, як це необхідно робити, окреслюється у відповідному акті. Як правило, це дає можливість державному міністру видавати інструкцію (часто, але не завжди, після консультацій із зацікавленими сторонами). Крім того, інструкції, видані відповідно до акта делегованого законодавства, є дійовим засобом забезпечення механізму приведення у відповідність до сучасного стану грошових сум з урахуванням інфляції без необхідності раз у раз видавати нові акти парламенту.

Приклад

Стаття 75 Закону про захист зайнятості 1978 р. (консолідуючого) встановлює максимальний поріг компенсації за несправедливе звільнення і передбачає, що державний секретар може підвищити цей поріг, видавши відповідний наказ (через акт делегованого законодавства).

2. Підзаконні акти

Більшість підзаконних актів видається місцевими органами влади, хоч певні державні підприємства також уповноважені їх видавати. Право видавати підзаконні акти має бути закріплене законодавчо. Майже в усіх випадках їх повинен схвалити відповідний міністр уряду.

3. Урядовий декрет

Окремі повноваження передаються конституційнім актом або парламентом через закон від імені королеви, яка діє за порадою Таємної ради. На практиці ці повноваження реалізуються Кабінетом (всі члени якого є також членами Таємної ради) або окремими його членами. Коли на підставі цих повноважень видається декрет, він набирає форми акта делегованого законодавства.

1.3.6. Інтерпретація законів

Після того, як закон ухвалено і він став джерелом права, нерідко в суду виникає потреба вирішити, що цей закон регулює. Наприклад, припустимо, що прийнято закон, який передбачає, що паркування транспортного засобу в такий спосіб, що він загороджує дорогу, є правопорушенням. На перший погляд, це формулювання здається достатньо чітким, але на практиці одразу виникли б проблеми з інтерпретацією. Наприклад, чи запарковано транспортний засіб, якщо він не рухається, але водій все ще сидить за кермом, а двигун працює? Чи залишається транспортний засіб транспортним засобом, якщо через поломку він не в змозі самостійно пересуватися? Чи має місце загороджування дороги, якщо інші транспортні засоби можуть обминати припаркований транспортний засіб? Чи включає термін дорога тротуари та траву обабіч проїжджої частини?

Правило буквального тлумачення

Є чимало правил, якими мають керуватися суди при інтерпретації положення закону. Основним є правило буквальності, яке означає, що слову необхідно надати його буквальне значення, навіть якщо результат цього не відповідає наміру парламенту. Ми навели приклад такого підходу, коли висвітлювали основні відмінності між системами загального і цивільного права в підході до статутного права (див. вище с. 40—41).

Як це не дивно з погляду мало обізнаних з правом, судам донедавна не дозволялося звертатися до тексту парламентських дебатів, що привели до прийняття відповідного акта. Однак нещодавно при розгляді Палатою лордів справи Пеппр проти Харта, всупереч попередній практиці, було ухвалено, що звертатися до офіційного опублікованого тексту дебатів можна, коли це потрібно для інтерпретації закону, але лише за таких обставин:

а) текст законодавчого акта допускає подвійне тлумачення, є не ясним або навіть веде до

абсурду;

б) парламентські матеріали, якими керуватиметься суд, складаються з одного чи кількох

тверджень міністра або іншої особи, яка внесла законопроект, а також інших парламентських

матеріалів, необхідних для розуміння цих тверджень;

в) твердження, якими керуватиметься суд, є ясними.

Хоч тут іще далеко до цільового підходу Суду ЄС, але це все-таки крок у цьому напрямку, і оскільки право Європейського Союзу дедалі глибше проникає в усі сфери, можна сподіватися, що англійські методи інтерпретації законів урешті-решт буде гармонізовано з методами ЄС.

Золоте правило

Інколи трапляються ситуації, коли застосування правила буквального тлумачення призвело б до абсурдності або позбавило б те чи інше положення сенсу. У цьому випадку золоте правило дозволяє відступити від буквального формулювання, але лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб позбутися абсурдності або надати положенню хоч якогось сенсу.

Приклад

Закон про правопорушення проти особи 1861 р. передбачав, що якщо хтось, будучи одруженим, одружиться за життя свого чоловіка/дружини, то він тим самим вчинює правопорушення двоєженства. Оскільки за законом неможливо одружитися за життя свого чоловіка/дружини (звичайно, якщо шлюб не було законним чином анульовано або розірвано), застосування правила буквального тлумачення веде до висновку, що скоїти злочин двоєженства просто неможливо. Тому суди змінили формулювання положення, і воно тепер читається так: "якщо хтось, будучи одруженим, пройде церемонію одруження", він скоює злочин двоєженства.

Правило шкоди

Є давнє так зване правило шкоди, яке, щоправда, нині застосовується рідко. Це правило полягає в тому, що суд має, де це можливо, інтерпретувати закон у такий спосіб, щоб усунути "шкоду", для виправлення якої його ухвалено. На практиці здебільшого застосовується правило буквального тлумачення попри те, що воно не завжди може виправити шкоду (пригадайте, скажімо, наведений вище приклад з викидним ножем). Однак правило шкоди тісно зв´язане з правилом цілеспрямованості, про яке йтиметься нижче.

Правило цілеспрямованості

Щодо положень, прийнятих для надання чинності зобов´язанням Великої Британії за правом ЄС, то тут простежується бажання розглянути мету положення і цілеспрямовано визначити його значення.