Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен від­повідати певним вимогам, які називають умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; здатність осіб до участі в правочині; відповідність внутрішньої волі волевияв­ленню; дотримання форми правочину.

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначе­них умов, визнається недійсним. Недійсність правочину озна­чає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює право­вих наслідків, на які вона була спрямована.

Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії його учасників, які не порушують вимог закону. Будь-який правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів. Неза­конним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Форма правочину - це спосіб волевиявлення. Правочини мо­жуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріаль­ній). Якщо законом не встановлена певна форма укладання тих чи інших правочинів, то сторони обирають її на свій розсуд.

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчен­ня. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких право­чинів. До них відносяться: договори купівлі-продажу, застави, дарування житлових будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утриман­ня. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочину, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного за­свідчення їх дійсності, а також правочини, які мають важливе зна­чення для їх укладачів (ст. 54 Закону України «Про нотаріат»).

Обов´язково укладаються в письмовій формі правочини між юридичними особами, між юридичною особою і громадянином, а також правочини між громадянами на певну, зазначену в законі суму. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми правочину за­стосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який затверджував би іншу. Крім зазначених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними), стосовно деяких пра­вочинів є й інші. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під умовою, тобто з урахуванням різних непере-дбачуваних обставин. Для правочинів, пов´язаних з користуван­ням майном, істотним є строк. Саме такі вимоги, які є істотними не для всіх правочинів, а для деяких, називають другорядними. Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладаль-ні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним під відкладальною умовою, якщо сторони визначили виникнення прав і обов´язків залежно від обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні (напри­клад, договір найму житлового приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть житлове приміщення наймачеві, як тіль­ки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною умовою, якщо сторони визначили припинення прав і обов´язків залежно від обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні (наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби).

Правочини, що укладаються під відкладальною або скасу­вальною умовою, називаються умовними. Укладаючи такий правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи переш­коджати настанню умов.

Якщо настанню умови недобросовісно перешкоджає сторона, якій настання умови не вигідне, то вважається, що умова наста­ла. Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Для деяких правочинів важливими є строки, з настанням яких певні дії можуть виникати, змінюватися або припиняти­ся. Строки можуть визначатися не лише правочинами, а й за­коном, судом, господарським судом, іншими органами. Різниця між строком і умовою в умовному правочині полягає в тому, що умова хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні, а строк завжди настане.

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також ви­могам, які висунули його учасники, тоді питання щодо дійсності правочину не виникає.

Ступінь недійсності правочинів може бути різним. Причому, може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним.

Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні.