Якщо цивільне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють майнові, відносини у сфері інтелекту­альної власності, а також відносини щодо захисту і охорони особистих немайнових благ, то цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, які містять норми цивільного права. Тому «цивільне право» і «цивільне законодавство» - це різні поняття.

Відмінність між галуззю права і галуззю законодавства є за­гально визнаною в теорії права; норми однієї галузі права мо­жуть знаходитися в нормативних актах, що відносяться до різ­них галузей законодавства.

Поняття «джерела права» може застосовуватися в різних зна­ченнях. У юриспруденції під джерелами цивільного права зазви­чай розуміють нормативні форми (способи) вираження волі наро­ду і держави (наприклад, у прийнятих у встановленому порядку компетентними органами актах, які містять норми права).

Серед трьох відомих історії основних форм (джерел) права -звичай, прецедент і нормативно-правовий акт - для українсь­кого цивільного права характерною і майже єдиною формою є нормативно-правовий акт.

Форми, які держава використовує для втілення своєї волі у вигляді цивільно-правових норм, досить різноманітні:

Закони.

1.   Інші акти цивільного законодавства, в яких містяться норми цивільного права: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та ві­домств, виконавчої влади.

2.   Чинні (ті, що не втратили сили) нормативні акти СРСР та Української РСР.

4.  Норми міжнародного права і міжнародні договори.
Закони. Закон є основною формою правотворення в Україні.

Залежно від мети закони поділяються на:

-  конституційні;

-  кодифіковані (наприклад, Цивільний кодекс України);

-  програмні (наприклад, Закон України «Про бюджет», тобто такі, що визначають основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики);

-  спеціальні («Про власність»).

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймаються на її основі. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції, що встановлюють цивільно-правові засади регулювання відносин власності, та ст. 21-24, 27-34, що визначають основні права й обов´язки громадян України, зміст їх правоздатності в нормах цивільного права.

В ст. 8 Конституції України передбачено, що «норми Консти­туції України є нормами прямої дії. Звернення в суд для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосе­редньо на підставі Конституції України гарантується».

В п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 лис­топада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначалося, що суд безпосередньо за­стосовує Конституцію у разі:

1)   коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2)   коли закон, який був чинним до введення в дію Конститу­ції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3)   коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республі­ки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх норма­тивно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конститу­ції України. Однак суд не може застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, передбачені в ст. 150 Конституції, оскільки це відноситься до виключної компетенції Конституційного Суду України.

Закони, що приймаються на базі Конституції, називають­ся звичайними. За роки незалежності України прийнято понад 1000 законів, більшість з яких містять норми цивільного права.

Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно законами України визначаються:

-  права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

-  правосуб´єктність громадян;

-  правовий режим власності;

-  правові засади та гарантії підприємництва; правила конку­ренції та норми антимонопольного регулювання;

-  засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони в державі приймаються на різних етапах її розвитку, тому вони потребують відповідної систематизації. Зведення за­конів у ту чи іншу систему без зміни їх змісту називається ін­корпорацією. Так, за останні роки видані збірники нормативних актів із торгівельного, страхового, транспортного, житлового за­конодавства, законодавства про інтелектуальну власність тощо.

Систематизація нормативного матеріалу, коли чинні правові норми істотно доопрацьовуються, виключаються застарілі, усу­ваються прогалини та колізії у правовому регулюванні й потім видається новий закон у систематизованому вигляді, називаєть­ся кодифікацією, а її результат - кодексом.

Кодекс - це законодавчий акт, в якому об´єднані й система­тизовані норми права, що регулюють певну сферу суспільних відносин. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс - один із найважливіших законів України.

Перший ЦК України був затверджений 16 грудня 1922 р. і введений у дію з 1 лютого 1923 р. Другий ЦК України був затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. і введений удію 1 січня 1964 р.

Цивільний кодекс України 1963 р. був прийнятий ще за часів, коли Україна входила до складу Союзу РСР, і тому в ньому не були відображені новації політичного та суспільного життя краї­ни, що відбулися останнім часом. Як наслідок реально існувало досить багато колізій між нормами нових законів і нормами ЦК. Крім того, нові закони, які інколи приймалися поспіхом, нерід­ко суперечать один одному, а закладені в них норми не завжди є достатньо обґрунтованими. Ці обставини обумовили необхід­ність проведення нової кодифікації.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 березня 1992 р. було створено робочу групу з метою розробки нового ЦК України. Робота над проектом була завершена в березні 1996 p., після чого він був переданий на розгляд Верховної Ради, яка за­твердила його 16 січня 2003 р. Таким чином, діючий Цивільний кодекс України являє собою результат третьої вітчизняної ко­дифікації.

ЦК України побудований за, так званою, пандектною систе­мою і сконструйований за «книжним» принципом.

Книга перша - «Загальні положення» складається із 5 роз­ділів і 19 глав (розділи про основні положення, особи, об´єкти, правочини, представництво, строки та терміни, позовну дав­ність).

Книга друга - «Особисті немайнові права фізичної особи». До цієї книги повністю перенесені особисті права людини, які передбачені розділом II Конституції України «Права, свободи і обов´язки людини і громадянина». Водночас зміст цих прав роз­ширено та конкретизовано.

Книга третя - «Право власності та інші речові права» ре­гулює речові відносини. До речових прав віднесено: право влас­ності, речові права на чуже майно - право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною мі­дянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянкою (суперфіцій) та інші.

Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» виз­начає особливості регулювання цивільних відносин, пов´язаних зі створенням та використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності (авторське право, право промислової влас­ності).

Книга п´ята - «Зобов´язальне право» регулює договірні і не-договірні зобов´язання, відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій (публічна обіцянка винагороди), із заподіян­ня шкоди (деліктні зобов´язання), зобов´язання, що виникають внаслідок безпідставного набуття чи збереження чужого майна.

Книга шоста - «Спадкове право» встановлює підстави і види спадкування, регламентує порядок здійснення спадкових прав.

Новий ЦК України набрав чинності 1 січня 2004 р. Така структура і зміст ЦК України.

До цивільних кодифікаційних актів слід також віднести «Повітряний кодекс України», Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».

Інші акти цивільного законодавства. Елементами системи цивільного законодавства, поряд із законами, є також укази Пре­зидента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств. З метою забез­печення законності актів відомчого законодавства, їх відповід­ності законам і підзаконним актам, Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. (зі змінами від 21 вересня 1998 р.) введено державну реєстрацію нормативно-правових актів, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю, якщо ці акти стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідом­чий характер. Державну реєстрацію відомчих нормативних актів, прийнятих центральними органами, здійснює Міністерство юсти­ції України, а реєстрацію актів місцевих органів управління - уп­равління юстиції областей і міст Києва та Севастополя.

Постановами уряду затверджені такі важливі нормативні акти як «Статут залізниць» (6 квітня 1998 p.), «Правила на­дання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення» (21 липня 2005 p.), «Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітально­му будівництві» (1 серпня 2005 p.), «Правила надання та отри­мання телекомунікаційних послуг» (9 серпня 2005 р.) та інші.

Міністерства та інші органи державного управління видають нормативні акти у формі наказів, інструкцій та постанов. Нор­мативні акти міністерств та відомств, які видані в межах їх ком­петенції та сфери діяльності, обов´язкові для всіх юридичних та фізичних осіб.

На рівні відомств прийняті такі акти, як Положення про проведення конкурсів з продажу акцій (часток, паїв), що нале­жать державі у майні юридичних осіб (Наказ Фонду Державного майна № 2694 від 5 жовтня 2005 p.), Правила утримання жи­лих будинків та прибудинкових територій (Наказ Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства № 36 від 17 травня 2005 р.) та інші.

До підзаконних актів, в яких можуть міститися норми цивіль­ного права, належать і рішення та розпорядження нормативного характеру місцевих органів влади. Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень приймають рішення стосовно питань, пов´язаних з правилами ведення торгівлі в даній місцевості, оренди нежитлових приміщень тощо. Так, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 вересня 2002 р. затверджено по­ложення «Про встановлення граничних розмірів плати за про­живання в гуртожитках громадян». У межах адміністративно­го району це розпорядження є обов´язковим для виконання.

Нормативні акти Союзу РСР та Української РСР.

Відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» і Постановою Верховною Ради Ук­раїни «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, чинні на території Ук­раїни, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України, а акти законодавс­тва Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством Ук­раїни, чинні на території республіки до прийняття відповідних актів законодавства України за умови, що вони не суперечать Конституції та законодавству України.

Серед цих актів значну частину становлять підзаконні норма­тивні акти, як-от: «Инструкция о порядке приемки продукции производственно-технического назначения и товаров народно­го потребления по качеству» (утверждена постановлением Го­сударственного арбитража СССР от 25 апреля 1966 г. № П-7); «Правила учета граждан, нуждающихся в улучшении жилищ­ных условий, и предоставления им жилых помещений в Укра­инской ССР» (утверждены постановлением Совета Министров УРСР и Украинского республиканского совета профсоюзов от 11 декабря 1984 г. № 470) та ін.

Норми міжнародного права і міжнародні договори.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні до­говори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Порядок дії міжнародних договорів на території України рег­ламентує Закон України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України ».

Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні догово­ри становлять невід´ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

У разі не встановлення такого порядку, пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних договорів. Так, в ст. 5 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.) прямо зазначено, що «якщо чинним міжнародним договором, згода на обов´язковість якого надана Верховною Радою України, встанов­лено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору».

Аналогічна за змістом норма міститься і в ч. 5 ст. 8 Цивіль­ного процесуального кодексу України, і в ст. З Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р.

Це положення відображає загальну тенденцію до уніфікації норм цивільного права і гармонізації національного законодавс­тва і міжнародних угод.

Серед міжнародних договорів, які регулюють цивільні відно­сини, можна назвати Конвенцію про позовну давність у міжна­родній купівлі-продажу товарів 1974 p., Віденську конвенцію про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 p., Міжна­родну конвенцію про морські застави та іпотеки 1993 р.

Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій та уклала двосторонні договори з питань авторського права та пра­ва промислової власності: Паризької конвенції про охорону про­мислової власності 1883 p., Мадридської угоди про реєстрацію знаків 1891 p., Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 p., Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від не­законного відтворення їхніх фонограм 1971 р. та ін.

Звичай. Звичай - це правила поведінки в цивільному обороті, які формувалися тривалий час і які санкціонуються суспільс­твом для правозастосовчої практики.

Як джерело цивільного права звичай був найпоширеніший на початкових етапах розвитку держави та права. З розвитком суспільства звичай змінює надійніше джерело - писане законо­давство. Нині звичай є важливим джерелом цивільного права в комерційному обороті.

Так, у статті 7 ЦК України передбачено, що цивільні відноси­ни можуть регулюватися звичаєм, зокрема ділового обігу, тобто правилами поведінки, що не передбачені актами законодавства, але є усталеними, такими, що широко застосовуються в певній сфері підприємництва і не суперечать цивільному законодавству або договору.

Для визнання звичайних правил саме звичаями необхідно, щоб ці правила відповідали певним умовам:

а)  ці правила поведінки повинні бути постійними за характе­ром і чітко визначеними за змістом;

б)  широко застосовуватися в підприємницьких відносинах;

в)  регульовані ними відносини не повинні регламентуватися законодавчими нормами.

Найбільш поширеними є звичаї в торговельному мореплавс­тві, в торгівлі. Практично, звичай і без його формального закріп­лення виступає джерелом права. Водночас він може бути відоб­ражений у певному документі.

Так, ст. 149 Кодексу торгівельного мореплавства України пе­редбачає, що за відсутності угоди сторін щодо тривалості часу вантажних робіт, розміру оплати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження визна­чається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідно­му порту. В ст. 160 КТМ зазначено, що перевізник зобов´язаний доставляти вантажі у встановлені терміни, а якщо вони не вста­новлені, - «у звичайно прийняті терміни».

Одним із найбільш поширеним міжнародних торгівельних звичаїв є Правила «ІНКОТЕРМС» (Міжнародні правила тлу­мачення комерційних термінів), які періодично затверджують­ся Міжнародною Торговельною Палатою з метою уніфікованого тлумачення комерційних термінів при укладанні та виконанні суб´єктами підприємницької діяльності міжнародних контрак­тів. Найпоширенішими є редакції Правил Інкотермс 1980, 1990 та 2000 року.

Законодавець, інколи, не лише рекомендує використовувати звичаї, а і прямо вимагає цього.

Так, в ч. 4 ст. 265 Господарського кодексу України передбаче­но, що умови договору поставки повинні «викладатися сторона­ми відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».

Водночас, не повинні застосовуватися в цивільних відноси­нах звичаї, що суперечать договору або актам цивільного зако­нодавства.

Договір. Вперше в ЦК України як джерело цивільного права закріплено договір (ст. 6 ЦК).

Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним заса­дам цивільного законодавства, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини між собою на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відсту­пити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано на це, а також у разі, якщо обов´язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Як зазначає Н.С. Кузнецова, законодавець, визначаючи модель поведінки того чи іншого учасника відносин, може прямо зафіксувати, що сторони мають право у договорі відійти від нормативної моделі і перед­бачити інші правила, тобто індивідуальний припис буде усувати нормативний.

Корпоративні правила. Важливою формою приватного ре­гулювання цивільного обігу виступають корпоративні норми поведінки. Регулювання цивільного обігу шляхом прийняття норм, які є обов´язковими для певного кола осіб, здійснюєть­ся шляхом прийняття установчих документів господарських товариств, договорів про приєднання, статутів різноманітних громадських організацій та інших актів цивільно-правового ха­рактеру.

Такі акти приймаються відповідно до вимог цивільного зако­нодавства і вимагають певної поведінки від осіб, на яких поши­рюється їх дія.

Юридична доктрина. Як джерело права представляє собою наукові правові ідеї, офіційно визнані загальнообов´язковими положеннями на практиці. У сучасній теорії юридична доктри­на втратила значення самостійного джерела права. Водночас не можна заперечувати практичне значення юридичної доктрини у формуванні понятійного апарату, тлумаченні правових норм, концептуальному обґрунтуванню проектів нормативних ак­тів. Досить поширеними є випадки, коли юрисдикційні органи звертаються до фахівців (наприклад, з авторського права, ви­нахідницького права) за роз´ясненнями у зв´язку з необхідністю кваліфікації того чи іншого юридичного факту.

Класифікація нормативних актів за сферою регулювання. Крім вертикальної системи зв´язку нормативних актів (тоб­то класифікації нормативних актів за їх юридичною силою), цивільне законодавство має і горизонтальну систему. Принци­пом її побудови є відокремлення і групування актів щодо того чи іншого предмета регулювання (відносини щодо передачі майна у власність, тимчасове користування, надання послуг, виконання робіт тощо).

За цією ознакою можна виділити такі складові частини цивіль­ного законодавства, як транспортне, страхове, торговельне, буді­вельне, орендне, законодавство про інтелектуальну власність та ін.

Так, транспортне законодавство, як сукупність норматив­них актів, визначає основні правові, економічні й організаційні засади діяльності транспорту, правовий статус транспортних ор­ганізацій, їх взаємовідносини з клієнтурою, умови перевезення, організацію безпеки руху на транспорті тощо. Серед норматив­них актів цієї категорії можна назвати: «Повітряний кодекс Ук­раїни» (1993 p.); «Кодекс торгівельного мореплавства України» (1994 p.); закони України «Про транспорт» (1994 р.), «Про заліз­ничний транспорт» (1996 р.), «Про трубопровідний транспорт» (1996 р.), «Про автомобільний транспорт» (2001 p.), а також «Статут залізниць» (1998 р.). На кожному виді транспорту діють окремі правила перевезення.

Оновлюючи транспортне законодавство, Кабінет Міністрів України затвердив «Правила надання послуг пасажирам авто­мобільного транспорту» (18 лютого 1997 p.), «Порядок обслуго­вування громадян залізничним транспортом» (19 березня 1997 p.), а Міністерство транспорту України - «Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом» (14 жовтня 1997 р.), «По­рядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу авто­мобільним транспортом» (21 січня 1998 p.).

Страхове законодавство регулює відносини між страховика­ми (страховими компаніями) і страхувальниками щодо захисту майнових прав та інтересів громадян та юридичних осіб у випад­ку настання певних подій. Основними нормативними актами, що становлять страхове законодавство, є такі: Закон України «Про страхування» (1996 p.); «Положення про обов´язкове осо­бисте страхування від нещасних випадків на транспорті» (14 серпня 1996 p.); «Положення про порядок і умови проведення обов´язкового страхування цивільної відповідальності власни­ків транспортних засобів» (28 вересня 1996 p.); «Положення про порядок проведення діяльності страховими посередниками» (18 грудня 1996 p.); «Порядок і правила проведення обов´язкового авіаційного страхування цивільної авіації» (12 жовтня 2002 p.); окремі положення про порядок і умови окремих видів державного обов´язкового страхування (операторів ядерних установ, від­повідальності володільців зброї тощо).

Торгівел ьне законодавство. Окрім Закону У країни «Про захист прав споживачів» (1991 p.), відносини в галузі торгівлі регулю­ються також такими актами: «Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення» (8 лютого 1995 p.); «Правила комісійної торгівлі непродовольчи­ми товарами» (13 березня 1995 p.); «Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами» (11 березня 2004 p.); «Правила про­дажу продовольчих товарів» (28 грудня 1994 p.); «Правила тор­гівлі транспортними засобами і номерними агрегатами» (8 груд­ня 1995 p.); «Правила торгівлі на ринках» (12 березня 1996 p.); «Правила торгівлі у розстрочку» (1 липня 1998 p.); окремі прави­ла роздрібної торгівлі, а саме: алкогольними напоями, примірни­ками аудіовізуальних творів, нафтопродуктами та ін.

Законодавство про інтелектуальну власність. До цієї групи належать такі закони України: «Про авторське право і суміжні права» (23 грудня 1993 р. в ред. від 11 липня 2001 р.); «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі» (15 грудня 1993 р. в ред. від 21 грудня 2000 р.); «Про охорону прав на промислові зраз­ки» (15 грудня 1993 р.); «Про охорону прав на сорти рослин» (21 квітня 1993 р.); «Про охорону прав на знаки для товарів і пос­луг» (15 грудня 1993 р. в ред. від 21 грудня 2000 p.); «Правила складання і подання заявки на видачу патенту України на ви­нахід і корисну модель» (17 грудня 1994 р.) та ін.

Відповідні нормативні акти складають будівельне законо­давство, законодавство про оренду, банківське та ін.