Французька дипломатія — одна з основоположників сучасної світової дипломатії. Не применшуючи гідності дипломатії інших країн, варто сказати, що в рейтингу дипломатії першу трійку протягом декількох років посідали англійська, французька і східна. "Французька дипломатія, — зауважує Кларк, — ще більш специфічна, ніж англійська. Її можна як ненавидіти, так і захоплюватися нею. Один посол сказав про неї так: "Це дипломатична дипломатія", а англійський дипломат додав: "Навіть коли де Коль зробив екстраординарну заяву про оборону Франції (йдеться про вихід Франції з військової організації НАТО), майстерність французької дипломатії була настільки великою, що змогла знайти переконливі арґументи в обґрунтування цієї думки" [3, с. 276]. Французька мова, починаючи з XVIII ст., стала дипломатичною і замінила латину, якою до цього велися всі дипломатичні переговори і складалися документи. Французька дипломатична служба була найбільшою порівняно зі службами інших іноземних держав. Як відзначив один дослідник, "і зараз, хоча вона більше не посідає керівної ролі у світовій дипломатії, французька дипломатія заслуговує на увагу частково завдяки своїй манері, частково через свою гордовитість" [3, с. 276].

Франція зробила, мабуть, найбільший внесок у формування дипломатичного протоколу й етикету. Після Другої світової війни вона частково втратила свій політичний, економічний і культурний вплив у світі. Французька мова, яка не одне сторіччя була мовою дипломатичного листування і спілкування, витіснилась англійською. Американська економічна і культурна експансія дуже вражає національну гордість французів, тому в останні десятиліття вони надзвичайно ревно відстоюють свої культурні особливості [2, с. 126].

Ще у 80-ті роки XX ст. МЗС Франції стало активізову- вати участь молодих дипломатів у галузі економічних стосунків. "Немає жодного підприємства, яке могло б дозволити собі зневажати міжнародне оточення, і в цьому сенсі перед дипломатами відкривається прекрасне майбутнє", — зауважує газета "Монд".

Французька дипломатія має довгу і захоплюючу історію. Кардинал Рішельє був одним із перших державних діячів, хто заявив, що дипломатія — це процес, який не зупинити, який передбачає постійні переговори. Ще на початку XVII ст. він зрозумів значення суспільної думки для успіху дипломатії й орієнтував французьких дипломатів на активне пропагування, на вказування суспільної думки і потребу впливу на неї. Формулюючи зовнішньополітичну і дипломатичну лінії Франції, А. Жюппе, який був міністром закордонних справ, на перше місце поставив необхідність для Франції відіграти самостійну роль на світовій арені: він виступив проти того, щоб будь-яка держава претендувала на світове лідерство. Французькі дипломати дуже уважно стежать за тим, щоб ніхто не посягав на незалежність країни та її суверенітет. З утворенням Загальноєвропейського союзу було висунуто гасло "Батьківщина Європи". Де Голль залишив ці слова, але переставив їх: "Європа батьківщин" назвав він нову міжнародну організацію, підкресливши тим самим суверенітет Франції. Після Другої світової війни французька дипломатія сформулювала "політику величі" ("сіє цгапсіеиг"), зміст якої полягає в тому, що Франція в потенціалі велика держава і завжди буде такою [1, с. 40—49].

Контактуючи, французи ніколи не применшують силу партнера. Вони пильно стежать за тим, аби зберегти свою незалежність і не поступитися. Вони жорстко ведуть переговори і, як правило, не мають запасної позиції, розраховуючи на перемогу, ставлячи у приклад Наполеона. Його якось запитали, як йому вдається незмінно здобувати перемоги над німецьким фельдмаршалом Блюхером. Полководець відповів: "Тому, що Блюхер будує свої стратегічні плани, виходячи з того, що перед ним Блюхер, а я бачу перед собою Наполеона [3, с. 277—278].

Французька дипломатія відома своїми шармом, чарівністю. Французи вважають себе елітою, оскільки в них неабиякі досягнення в галузі французької науки і культури, живопису, літератури, філософії. Хоча вони цього не показують, але в душі захоплюються своєю історією. Вони цінують людей, які знають їхню історію, культуру, архітектуру, і про це слід пам’ятати, спілкуючись з ними.

Часто співробітників французької дипломатичної служби звинувачували в колабораціонізмі, а міністр закордонних справ Франції П. Лаваль став за часів німецької окупації навіть главою французького уряду й організував відправлення 750 тис. французьких робітників у Німеччину. У 1945 році він був страчений за вироком Верховного суду Франції як зрадник. Після цього французьке МЗС проводило дуже жорсткий відбір кандидатів. Наприклад, у 1952 році з 681 осіб, які складали іспити в Національну школу адміністрації, допущено 62, а прийнято на Ке д’Орсе лише 6 [3, с. 278].

Посольський корпус Франції винятково сильний — це професіонали найвищого класу. Серед них можна відзначити Ф. Понсе, Л. Ноеля, П. і Ж. Камбонів, міністра закордонних справ Л. Барту, що став жертвою фашистського терору. Серед французьких дипломатів було багато відомих письменників. От чому документи французької дипломатії відрізняються добірністю, тонкістю і разом з тим змістовністю. Французи цінують гарно написані папери, що надходять на їхню адресу.

У 1946 році опублікований збірник текстів здобутків французьких письменників-дипломатів. Серед них були Фран- суа Рене Шатобріан, засновник французького романтизму, Стен даль (консул в Італії), Альфонс Ламартин, Поль Кло- дель, Алексіс Лежер (він був навіть генеральним секретарем МЗС, а у Франції це практично керівник міністерства). Письменник Бурбон Бассет був помічником директора Кабінету Міністра закордонних справ Роберта Шумана; письменник Ромен Гарі — генеральним консулом Франції в Лос- Анджелесі і як романіст завоював Гонкурівську премію. Вольтер був секретарем французького посла в Гаазі. У дипломатії Франції були широко представлені журналісти.

З національних рис французької дипломатії варто відзначити таку: вони приділяють велику увагу попереднім домовленостям. Французькі дипломати воліють заздалегідь обговорити ті чи інші питання, щоб потім вирішити їх остаточно. Вони дуже чемні, ввічливі, доброзичливі, схильні до жартів, але при серйозному обговоренні не уникають конфронтаційного стилю.

Дипломати, які довго працювали у Франції і добре її знають, говорять: "Потрібно зламати шкірку, і тоді у вас встановляться гарні довірливі відносини". Французи, звичайно, менш холодні, ніж англійці. Вища верства французького суспільства чимось нагадує англійців, а звичайні громадяни йдуть на контакти вільно. Правда, останнім часом ставляться до різних рухів і партій по-різному. У рядових французів існує ворожнеча навіть до північних африканців, насамперед, до арабів, і, як це не дивно, добре відношення до чорношкірих.

Варто пам’ятати, наскільки значну роль відіграють французькі посли, хоча Франція скупа на присвоєння дипломатам такого рангу. Ще відносно недавно цей ранг мали лише п’ять дипломатів. Своєю освіченістю й ерудованістю французькі дипломати завжди виділялися серед дипломатів інших західних країн. Німець Р. Зал лет, підкреслюючи традиції французької дипломатії, пише: "Жодна інша країна не може похвалитися чимось схожим у цій галузі".

Французькі посли — самостійні особистості. Талейран не завжди рахувався з міністром, П. Камбон писав міністру: "25 років я є послом і ЗО років перебуваю в підпорядкуванні міністерства закордонних справ... Через це я можу дозволити собі висловлюватися і хочу сказати, що я дуже здивований, коли бачу, як недосвідчені кабінетні працівники вирішують усі питання і радять мені починати дуже недоречні демарші [1, с. 45—47].

Щодо налагодження контактів і переговорів, французькі дипломати і чиновники більш консервативні, ніж німці чи італійці.

По-перше, у них уже є досвід — контакти встановлюються згідно із званням, рангом, як у російській приказці — "чин чина почитай, а меньшой садись на край".

По-друге, вони розуміються в контактах. Ви їм потрібні — вони йдуть на зв’язок з вами, у них пропав інтерес — вони поводяться так, ніби вас і не знали. Принцип — жодних зайвих контактів.

По-третє, вони не люблять запрошувати до себе додому. Роблять це тільки у виняткових випадках або щодо осіб високого рангу (посла), чи у випадку крайньої необхідності. Усі контакти ведуться, як правило, у робочі дні і години. Кінець тижня, починаючи з другої половини п’ятниці, у них призначений для відпочинку, для родини, розваг. Як і італійці, вони не є пунктуальні: спізнення для них — звичайна річ. Але якщо ви спізнюєтеся, вони обов’язково це помітять. Французи дуже ввічливі, обачні, цього ж вимагають від співрозмовника і самі дуже гостро, негативно реагують на будь-які зауваження [3, с. 280].

Зазвичай, контакти встановлюються за столом. Не варто критикувати їжу, а особливо вино. У великих будинках у Парижі свої винні льохи, свої марки, і якщо ви похвалили вино господаря, це може бути першим кроком до встановлення добрих відносин (до речі, французи, на відміну від нас, не цокаються).

У французькій діловій практиці переговори прийнято призначати на 11-ту годину ранку. Під час перерви учасникам може бути запропонований сніданок. Французи дуже пишаються своєю кухнею, тому рекомендується захоплюватися стравами і напоями, якими вас пригощають. У зв’язку з цим не варто додавати за своїм смаком сіль або прянощі, а також залишати страви на тарілці.

Про справи починають говорити після того, як подається кава. Як пише Ю. Рубинський у книзі "Французы у себя дома", вони не люблять "з ходу" торкатися в бесіді питання, що їх цікавить понад усе. До нього підходять поступово, після довгої розмови довкола і на різні нейтральні теми і ніби мимохідь, без натискування — "між грушею і сиром", тобто наприкінці обіду. Зробити навпаки означає не тільки дурний тон, але й невеликий розум: демонструючи свій інтерес, ви виступаєте в ролі прохача, а почувши негативну відповідь, ставите в незручне становище як себе, так і партнера".

У Франції надають великого значення освіті, тому на візитній картці слід зазначити, який вищий навчальний заклад ви закінчили, особливо якщо він має гарну репутацію.

Французи, як уже зазначалося, не відрізняються пунктуальністю. До того ж, на прийомах вони дотримуються правила: чим вище становище, яке посідає в товаристві людина, тим пізніше вона приходить [4, с. 161].

Французи віддають перевагу розмові на близькій відстані [2, с. 128].