Життя кожної людини в суспільстві обумовлюється певними нормами: правовими, моральними і звичаєвими. Правові норми встановлюються органами державної влади, громадських організацій і оформляються у вигляді законів, кодексів, статутів, які є обов’язковими для всіх громадян або певних суспільних груп і які вони зобов’язані виконувати, незалежно від того, погоджуються вони з ними чи ні. За порушення вимог закону держава карає штрафами, судовими вироками. Порушення статутних вимог громадських організацій карається оголошенням попередження, доганами або виключенням зі своїх лав.

Правові норми регулюють не тільки відносини між державою та її громадянами, між громадськими організаціями та їхніми членами, але й між громадянами взагалі, які часто звертаються до судів з метою полагодження якихось непорозумінь чи конфліктів на засадах вимог закону. А оскільки міжлюдські стосунки є дуже складними, то їх не завжди можна вкласти в якісь правові норми. Наприклад, згідно з вимогами закону, після 22-ї години вечора всі повинні дотримуватися тиші і спокою, щоб дати можливість іншим відпочивати, але гучною забавою зіпсувати настрій сусідам можна і до 22-ї години. Тому тут мали би вступати в дію моральні та звичаєві норми.

Моральні норми — це колективна суспільна творчість, яка за допомогою певних моральних обов’язків регулює співжиття людей у певну епоху в певному суспільстві на засаді найбільш уніфікованої моральної оцінки: добрий — злий. Дволичність, обмовляння інших, байдуже ставлення до виконання своїх обов’язків на будь-якому робочому місці, намагання уникнути відповідальності, перекладаючи вину на інших — усе це приклади порушення моральних норм співжиття у суспільстві. У багатьох випадках моральні норми збігаються з нормами правовими, бо, наприклад, неправдиве свідчення в суді, що випливає з біблійно-морального "не обмани", може викликати не тільки громадський осуд, але й потягнути за собою кримінальну відповідальність. Однак, бувають і випадки, коли правові норми вступають у суперечність з моральними, надто що стосується сповідників моральних норм мусульманської релігії, скажімо, на території Європи.

Звичаєві норми також дуже різноманітні, їх надзвичайно багато. Наприклад, в одних державах траурний колір — чорний, а в інших — білий; у більшості країнах каву п’ють з цукром, а в деяких реґіонах північних країн — з сіллю; в одних країнах найпочесніше місце — праворуч від господаря, в інших — ліворуч від господині. Звичаєві норми зобов’язують людину до певної зовнішньої поведінки в певних обставинах, у певному середовищі, серед певної національної групи, в певному реґіоні. Треба враховувати, що моральні і звичаєві норми часто співпадають, а часто й ні. Наприклад, на художній виставці звичаєві норми нібито зобов’язують нас сказати авторові кілька позитивних фраз, хоча, згідно з моральними, треба було б говорити правду, якою б прикрою вона не була.

Знаючи, що шеф не дуже зацікавлений у телефонній розмові з певною особою, секретарка відповідає, що він надзвичайно зайнятий або у від’їзді, хоча насправді він перебуває у своєму робочому кабінеті. Згадайте, як часто це трапляється у повсякденному житті!

Отже, якщо говорити про наслідки порушення різних норм, то бачимо, що порушення правових норм тягне за собою відповідальність перед законом, моральних — громадський осуд, а норм звичаєвих — елементарне висміювання, бо інколи іронічний погляд чи саркастична усмішка гірші, ніж будь-яка інша форма покарання.

Серед звичаєвих норм найважливішими є засади доброго виховання, які не записані в жодних документах, але само собою зрозумілі. До них належать:

— вміння правильно поводитися в щоденному житті, в розмові, в привітанні, у стосунку з вищими від себе за рангом та підлеглими;

—вміння поводитися в будь-якій ситуації в праці і поза нею;

—вміння приймати людей і вести з ними бесіди, поводитися з товаришами, організовувати робоче місце і належний комфорт вдома, врешті, дотримуватись чистоти і гігієни.

До засад доброго виховання належить вміння завжди бути доброзичливим, готовим прийти на допомогу чи сказати ближньому добре слово, вміти вислухати іншого, бути пунктуальним, дотримуватися слова, бути скромним і щирим. Як свідчить стара персидська приказка, все вищеназване — це валюта, яка збагачує не того, хто її отримує, а того, хто її дає. Задумаймось, чи завжди ми намагаємося збагачувати себе, чи навпаки.

Доброзичливість та ввічливість допомагають у налагодженні добрих стосунків між людьми, саме ці якості є визначальними при тому, чи бажані ми для наших партнерів, чи добре вони почувають себе з нами. Можна сказати — так, якщо ці риси є виявом щирості, а не гри.

Варто частіше використовувати нескладні, але такі магічні слова, як "прошу", "дякую", "перепрошую", бо вони також незамінні у налагодженні добрих стосунків і допомагають вирішувати всілякі непорозуміння.

Виявом ввічливості є потиск руки, за допомогою якого, з одного боку, можна засвідчити повагу, щирість, дружбу, а з іншого — погорду, байдужість, нехтування. Потиск руки повинен бути приємним і виконаним усією долонею, супроводжуватись поглядом у вічі партнера і щирою усмішкою, добрими словами, лише тоді він матиме позитивний результат.

Цікавим, але неоднозначним виявом ввічливості з боку чоловіків до жінок є цілування руки. Цей звичай походить з давніх часів, коли руки цілували своїм володарям, а оскільки сьогодні єдиними володарями чоловіків стали жінки (це, звичайно, жарт), то залишилось цілувати руки тільки їм. До цього звичаю треба підходити, так би мовити, творчо. Якщо, скажімо, в Польщі він застосовується повсюдно, то в інших країнах, наприклад, скандинавських, сприймається неоднозначно, якщо не сказати більше. Тому, на наш погляд, найбільш прийнятним може бути варіант, коли чоловік, який хоче виявити свою повагу до жінки, схиляється перед нею і, беручи простягнуту йому руку, підносить її до вуст, не цілуючи. Натомість абсолютно не буде зайвим поцілувати руку старшій жінці, мамі чи бабусі.

Останнім часом у певних колах заведено поцілунки між чоловіками з приводу і без нього. Це можна зрозуміти, якщо після довгої перерви зустрічаються рідні брати, не кажучи вже про зустріч із батьком чи дідусем, але коли цілуються колеги по роботі або просто знайомі, котрі бачаться через день-два, то тут, на наш погляд, можуть виникнути певні асоціації. Звичайно, можна зрозуміти легке обіймання друзів, які довго не бачилися, а все інше, на наш погляд, — абсолютно зайве.

Якщо правила чи звичаї доброго тону, доброго виховання є обов’язковими для кожної сучасної культурної людини, то дипломати без них взагалі немислимі. Кожна помилка, кожний відступ від цих правил з боку дипломата ніколи не залишається непоміченим, і про рівень його культури одразу починає складатися певна думка. Тому справжнім дипломатом може вважатися той, хто не тільки добре знає політичну й економічну ситуацію в країні, але й уміє поводитися за столом, під час візиту, на прийомі, підтримувати розмову, бути зі смаком одягненим відповідно до обставин — одним словом, правильно орієнтуватися в будь-якій ситуації.

Як пише польський протоколіст Е. Пєткєвіч, звичаї в дипломатичному середовищі, опираючись на засади ввічливості, мають свої особливості, серед яких можна виділити:

1. Дипломатичне середовище є до певної міри закритим і між своїми представниками використовує методи стосунків, які склалися впродовж багатовікової історії, нові впливи тут малопомітні.

2. Дипломатичні звичаї мають міжнародний характер і, незалежно від країни, застосовуються ті ж самі форми прийомів, розсадки за столами, виголошення тостів, ті ж правила складання візитів і відповідей на них, займання місць в автомобілях.

3. Дипломатичні звичаї більше перебувають під впливом етикету, ніж будь-які інші, і керуються чіткими правилами прийому та привітання гостей, запрошень на прийоми в письмовій формі, вибору форми одягу тощо [8, с. 104].

Дипломатичне середовище в кожній країні підпадає, безумовно, під вплив місцевих звичаїв, хоча й само певним чином впливає на них. Наприклад, у Великобританії під час ланчу не подають супи, а тому дипломати, влаштовуючи ланчі, також цього не роблять. Те ж стосується виголошення тостів: в одних країнах їх проголошують один раз чи двічі, в інших, особливо у пострадянських, — більше. Дипломатичний корпус також прилаштовується до цього, але з місцевих звичаїв приймає лише те, що може мати міжнародну акцептацію.