Періоди процесу етатизації. Найбільшим катаклізмом другого десятиліття XX ст. стала Перша світова війна 1914—1918 pp. У її вир було втягнуто 30 країн із півторамільярдним населенням, а це становило 2/3 усіх людей, які проживали на планеті. Було знищено приблизно 1/3 матеріальних цінностей країн-учасниць. Величезною трагедією стали людські жертви — 10 млн загиблих, 20 млн поранених і скалічених, більш як 10 млн померлих від голоду та епідемій.

Війна потребувала концентрації всіх сил усередині кожної країни. Воєнні витрати були надзвичайно великі. Наприклад, кожний день війни для Росії в 1914 р. обходився в середньому приблизно 10 млн руб., у 1915 р. — 24, в 1916 р. — 40, а в 1917 р. — 50—65 млн руб. На потреби війни було задіяно 86 % промислового потенціалу. Пріоритет віддавався галузям, які працювали на військові потреби. Це вимагало посилення ролі держави в господарському житті. Загалом війна прискорила процес становлення системи регульованого капіталізму. Необхідною умовою продовження війни стало введення жорсткої державної регламентації господарських відносин з метою мобілізації економічних ресурсів на виконання воєнно-політичних завдань в екстремальних умовах постійного скорочення економічного потенціалу. Тому до завершення війни в 1918 р. практично в усіх країнах склалася яскраво виражена етатистська система господарських відносин.

Залежно від рівня соціально-економічного розвитку, особливостей національного укладу та соціально-економічних відносин ступінь, форми й методи етатизації в різних країнах були різними.

Економіка більшості країн світу переживала потрясіння і нестабільність. Вони залежали від понесених втрат, перемоги чи поразки тієї чи іншої країни у війні, від міри мілітаризації та етатизації економіки в роки війни, від загального рівня соціально-економічного й політичного розвитку.

Період стабілізації 1924—1929 pp. не привів до повного повороту від етатизму до системи відносно вільних ринкових відносин. Це зумовлювалося тим, що в 20-х роках практично в усіх країнах спостерігався об´єктивний процес монополізації економіки, зрощування монополій і держави, подальшого викривлення вільних ринкових відносин. Усе це поглиблювало внутрішньогосподарські диспропорції. Версальська угода (1919), за якою встановлювався "новий" політичний порядок, у цілому не знімала гострих європейських і світових суперечностей, а сприяла збереженню загальної тенденції до мілітаризації, підштовхувала переможені країни до нових намагань територіального й економічного переділу світу. Це пояснює причини збереження досить сильних елементів етатизму і в період стабілізації.

 

Світова економічна криза 1929—1933 pp. знову, але вже в мирний час, сприяла посиленню державного втручання в капіталістичну ринкову економіку. Теоретично його обґрунтовано в кейнсіанській теорії, ідеї якої дещо в іншому ключі було підтримано популярними в той час доктринами — італійського корпоративізму, німецького націонал-соціалізму, численними соціалістичними концепціями.

 

У післякризовий період 1934—1939 pp. більшість розвинутих країн не відмовилися від етатизму, продовжувалась практика 20-х років. Причини цього явища такі: по-перше, загалом украй нестійке післякризове становище національних економік Заходу; по-друге, посилення яскраво виражених тенденцій до мілітаризації в умовах підготовки провідних західних країн до Другої світової війни; по-третє, вплив у цілому успішного на той час досвіду централізованого планування й управління економікою СРСР.

Слід також зазначити, що в післявоєнний період посилилися взаємозв´язок і взаємозалежність центрів світового капіталістичного господарства. Англія і Франція виявилися прив´язаними до США значними боргами, породженими ввезенням із-за океану промислових та сільськогосподарських товарів. Японія, Англія, США мали суперечливі інтереси на ринках Південно-Східної Азії. Тому будь-яка нестабільність в одному з центрів світового господарства в цих умовах призводила до збою всієї системи. Переконливим підтвердженням цього може слугувати економічна криза 1929—1933 pp., яка розпочалася в США і швидко охопила все світове господарство. Криза показала, що економіка капіталізму вільної ринкової конкуренції втратила спроможність до саморегулювання. Тому була необхідна радикальна перебудова економічної системи, впровадження в неї якогось регулювального механізму. Пошуки цього механізму в різних країнах привели до створення різних моделей регульованого капіталізму.

 

Конверсія та її наслідки. США вийшли з війни, зміцнивши свої позиції як лідер світового господарства (країна дотримувалася нейтралітету аж до 6 квітня 1917 p.; втрати становили близько 120 тис. осіб). За період підготовки до Першої світової війни, особливо в її роки, США вдалось активно використати місткий ринок воюючих країн. Виконання контрактів на постачання зброї сприяло прискореному промисловому розвитку, а поставки продовольства зумовили в країні різке підвищення рівня сільськогосподарського виробництва. Американський експорт за період 1914—1919 pp. зріс більше ніж у 3 рази — з 2,4 млрд до 7,9 млрд дол. США також вдалося розширити свій вплив на тих ринках, які раніше контролювалися західноєвропейськими країнами, що розв´язували в той період воєнні проблеми. Війна була "великим" бізнесом для американських підприємців, прибуток яких за ці роки досяг майже 35 млрд дол. До закінчення війни завдяки прибуткам від масового експорту країна погасила половину всієї зовнішньоекономічної заборгованості й перетворилася в найбільшого кредитора. У 1918 р. США зосередили у своїх руках половину світового золотого запасу.

Тимчасовий післявоєнний спад 1920—1921 pp. спричинила конверсія промисловості. Як і в інших країнах, у США за роки війни відчутно виявилися диспропорції в розвитку галузей народного господарства. Це частково було як причиною, так і наслідком державного втручання в господарське життя країни. Ще в передвоєнні роки держава різко збільшила кількість урядових замовлень монополіям, які безпосередньо були пов´язані з воєнним виробництвом, надавала їм кредити та субсидії. З метою концентрації виробничого потенціалу на виконання воєнних замовлень уряд США в 1917—1918 pp. створив комітети, відповідальні за розміщення цих замовлень, а також за розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність комітетів координувала воєнно-промислова рада, що було незвичайним для ліберальної економіки країни. Аналогічна централізація була характерна також для банківської сфери. Централізовані бюджетні капітали спрямовувалися в ті виробництва, в яких відчувався дефіцит приватного капіталу. Внаслідок цього формувався державний сектор у народному господарстві країни, тісно пов´язаний з воєнною промисловістю.

США, на відміну від інших воюючих країн, не зазнали таких потрясінь і спадів виробництва. Протягом двох післявоєнних років у країні підтримувалася досить висока господарська кон´юнктура завдяки активній державній допомозі американських приватних компаній європейським країнам у відбудові зруйнованого війною їхнього господарського потенціалу. Проте скорочення розмірів воєнних і цивільних замовлень негативно відбилося на розвитку економіки країни. Криза 1920—1921 pp., яка розпочалася у військовій промисловості, швидко поширилася і на цивільне господарство.

Внаслідок економічного піднесення США вдалося достатньо швидко подолати кризові явища конверсійного періоду. В 1923 р. в країні спостерігалися зростання й активізація виробництва. Процес швидкого економічного піднесення тривав аж до 1929 р. Фундаментом процвітання в цей період став прискорений розвиток нових галузей (автомобільної, електротехнічної, хімічної, радіотехнічної та ін.), завдяки модернізації їх і втіленню останніх досягнень НТП, наукових методів організації виробництва. Фінансовою базою цього процесу слугували величезні прибутки, які американські корпорації отримували від експорту капіталів і товарів у європейські та інші країни світу. З 1923 по 1929 р. їхній чистий прибуток становив більше ніж 50 млрд дол.

Символом процвітання США в цей період став автомобіль. 75 % світового виробництва автомобілів припадало на компанії "Форд", "Дженерал моторс", "Крайслер". Випуск їх із 1921 по 1929 р. збільшився з 1,5 млн до 4,8 млн шт. Головним кількісним показником піднесення було зростання промислового виробництва на 23 %, продуктивності праці й заробітної плати на 43 %. Зріс матеріальний добробут населення. До кінця 20-х років частка заробітної плати в національному доході становила 80 %. Для сім´ї представників середнього прошарку став доступним легковий автомобіль. Америка за рівнем масового виробництва товарів та послуг залишила позаду інші країни світу.

У період найвищого процвітання країни сформувалася концепція американського типу цивілізації, в основі якої лежали твердження про національну винятковість, необмежені можливості, у тому числі бізнесу, основаного на індивідуалізмі, вільної конкуренції, заперечення державного втручання в економіку. Тому в цей період система державного регулювання економіки в США не набула значного розвитку.

Разом з цим на фоні загального економічного процвітання ряд галузей промисловості, які не мали споживчого характеру, переживали значні труднощі (суднобудування, вугільна галузь), багато ринків були перенасичені, що породжувало труднощі в текстильній та швейній промисловості. У важкому становищі перебувало сільське господарство. Диспропорції в народному господарстві стали причиною наростання незбалансованості між виробництвом і споживанням, які доповнювалися хронічним безробіттям, лихоманковим спекулятивним біржовим ажіотажем. У країні виникла криза.

 

Економічна криза 1929—1933 pp. Криза розпочалася в Нью-Йорку з краху на фондовій біржі й охопила банківську систему, промисловість та сільське господарство. Біржову паніку 23 жовтня 1929 р. викликало катастрофічне падіння курсу акцій, ціну яких завищували біржові спекулянти. Покупці акцій широко користувалися позиками комерційних банків та інших спеціалізованих установ. Коли курси акцій відірвалися від номіналу й почали падати, кредитори стали вимагати повернення позик. Спекулянти для отримання необхідних коштів почали продавати акції, прискорюючи цим падіння їх. За період із 1929 по 1933 р. загальна ціна біржових акцій зменшилась у 4,5 раза.

Обвал курсу цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку в США і в усіх інших країнах Заходу. Величезна хвиля фінансово-економічних потрясінь прокотилася по всьому Західному світу. Криза набувала всеохоплюючого характеру, проте найсильніше вона уразила США. Її називали Великою депресією.

За чотири роки Великої депресії промислове виробництво в США скоротилося на 46,2 %. Найбільше постраждало автомобілебудування, в якому виробництво скоротилося на 80 % , випуск чавунного литва скоротився на 79, сталеливарного — на 76, добування нафти зменшилося на 78 %, вугілля — на 59 %.

Різкий спад виробництва в базових галузях негативно відбився на інших галузях економіки. Усього за роки кризи (1929—1933 pp.) зазнали краху 135 тис. промислових і фінансових фірм, 19 великих залізничних компаній, збанкрутувало 5760 банків. Обсяг зовнішньої торгівлі скоротився в 3,1 раза, внутрішньої — у 2 рази. Криза відкинула економіку до рівня основних показників розвитку 1911 р.

Падіння курсу акцій зачепило від 15 до 20 млн американців. Їхнє матеріальне становище погіршувалося прагненням монополістів перекласти кризові труднощі на плечі робітників. Скорочення виробництва призвело до зростання безробіття, яке в 1933 р. охопило 17 млн осіб (1/3 працездатного населення), що становило разом з членами сімей майже половину всього населення. Заробітна плата знизилася більше ніж у 2 рази. Багато населення залишалося без житла, виникали "гуверівські містечка", збудовані на околицях міст із ящиків, будівельних відходів. Тільки в Нью-Йорку у 1931 р. в такому містечку від голоду померло 3 тис. осіб.

Падіння життєвого рівня посилило соціальну напруженість: акції протесту, страйки, "голодні марші", пікети, демонстрації ставали звичайними явищами життя країни. Вони охоплювали всю країну. Наприклад, за рішенням утвореної Національної ради безробітних у 1930 р. відбулася загальнонаціональна демонстрація за участю 1,2 млн безробітних.

Криза в промисловості переплелася з аграрною. Збір пшениці до 1934 р. знизився на 36 %, кукурудзи — на 45, а більше як 40 % фермерських доходів ішло на погашення заборгованості та податків. За роки кризи внаслідок різкого падіння закупівельних цін на продовольчі товари (в середньому на 58 %) при стабільних грошових витратах у формі орендної плати, податків та ін. відбувалося постійне скорочення виробництва, що призвело до розорення близько 1 млн (18 %) фермерів, господарства яких примусово продали за несплату боргів і податків.

Для того щоб не допускати падіння цін, фермери знищували продукцію: пшеницю спалювали в топках паровозів і пароплавів, молоко з цистерн виливали у водойми, картопляні й бавовняні поля заливали гасом або заорювали.

Уряд США всіляко намагався пом´якшити наслідки кризи. У час приходу до влади президента Г. Гувера, на правління якого припали найважчі роки, ще не розвіялася ілюзорна віра у здатність саморегулювання ринку. Тому уряд почав застосовувати раніше випробувані рецепти боротьби з кризою — посилення політики торгового протекціонізму. З кінця 1931 р. уряд намагався втримати на плаву великі банки, промислові, торговельні фірми, транспортні компанії та великі фермерські господарства за допомогою державного кредитування. Почало практикуватись державне регулювання процесу ціноутворення, що вказувало на деякі зміни в поглядах уряду на природу кризових явищ і на роль держави в системі господарських відносин.

 

"Новий курс" Ф. Рузвельта. Вирішальним у виборах 1933 р. став соціально-політичний чинник. Президентом США було обрано Франкліна Делано Рузвельта (1882—1945), який запропонував для виходу з кризи комплекс реформ — "новий курс" (під такою назвою ввійшли в історію широкомасштабні реформи Рузвельта).

У світовій історії "новий курс" — одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф. Рузвельт провів у життя більше реформ, ніж обіцяв у передвиборній кампанії. Уже 9 березня було скликано спеціальну сесію конгресу США і протягом 100 днів закладено основи політики "нового курсу". Її принциповою відмінністю від попередніх антикризових заходів було визнання Рузвельтом неспроможності ліберальної доктрини А. Сміта, заперечення тези про автоматизм ринкових процесів і визнання необхідності активного державного втручання у сферу господарських відносин. Цю тезу досконало обґрунтовано в теорії Дж.М. Кейнса, а політика Ф. Рузвельта стала практичним підтвердженням обґрунтованості концепції вченого.

Радикально протилежним порівняно з попередниками був погляд Рузвельта і на соціальний чинник антикризової політики. На відміну від Гувера, який виступав проти введення виплат по безробіттю, підвищення рівня заробітної плати, впровадження інших соціальних заходів, що полегшували б становище бідних громадян, Рузвельт розгорнув реформи, спрямовані на "забуту людину". Саме цим йому вдалося погасити соціальний конфлікт і згуртувати націю на боротьбу з кризою. "Новий курс" став початком перетворення США в соціально орієнтовану державу.

Потужним інструментом політики "нового курсу" і разом з тим його наслідком стали формування й розвиток системи державного регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років відновлення етатизації проходило хоч і в кризовий, але мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а соціально-економічний характер, а знову відновлена система достатньо ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.

"Новий курс" не був наперед продуманою системою нововведень, а мав емпіричний характер, був реакцією на кризу. Це засвідчує два факти:

1) теоретичне обґрунтування подібних заходів у праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", яка побачила світ лише в 1936 p.;

2) тільки через два роки антикризова політика набула явно вираженого послідовного характеру.

Тому в здійсненні "нового курсу" виділяють два етапи: перший — 1933—1935 pp. і другий — 1935—1938 pp.

 

Першим кроком реформ стали спроби оздоровлення банківської та фінансової систем. У березні 1933 р. в країні призупинили діяльність усіх банків, що дало змогу запобігти обміну банкнот на золото. У квітні 1933 р. було ухвалено закон, яким заборонявся експорт золота, а також указ, за яким громадяни країни були зобов´язані здати банкам наявні в них золоті запаси, коли їх сума перевищувала 100 дол. Це призвело до різкого знецінення національної валюти. Уряд, не відмовляючись у принципі від методу забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив великі закупки грошового металу (на 187,8 млн дол.) на зовнішньому ринку. Приплив у країну золота знизив його ціну на внутрішньому ринку, що дозволило уряду США вже в січні 1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %.

За Законом про золотий резерв (1934) встановлювалася нова ціна на золото (35 дол. за 1 тройську унцію), яка діяла до 1971 р. Водночас увесь золотий запас вилучали з федеральних резервних банків і передавали казначейству. Взамін банкам видавали золоті сертифікати, які прирівнювалися до золота і забезпечували банківський резерв. Проведена девальвація долара сприяла тому, що розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу. Тим самим було попереджено масове банкрутство в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилились експортні можливості США.

Відповідно до Надзвичайного закону про банки одночасно провели ліцензування їхньої діяльності. До кінця березня 1933 р. знову відновили роботу 4/5 раніше закритих великих банків — членів Федеральної резервної системи, а 2 тис. дрібних кредитних установ було ліквідовано або ж вони увійшли до складу більших кредитних установ. Діючим банкам надали урядовий кредит 1 млн дол., який оживив сферу кредитних операцій. Крім того, держава взяла на себе зобов´язання страхувати депозитні вклади банків (було створено Корпорацію зі страхування банківських вкладів). На початок 1934 р. близько 80 % усіх банків США застрахували свої депозити, що сприяло зміцненню довіри до них і, відповідно, зростанню припливу коштів на рахунки та запобіганню банкрутству банків. Було створено систему регулювання банківської діяльності, вжито заходів захисту вкладів від ризику біржових спекуляцій.

Розширила свою діяльність створена ще за президента Гувера Реконструктивна корпорація. Тільки за два роки "нового курсу" сума наданих нею позик перевищила 6 млрд дол. Посилилася концентрація банківської системи — число банків у 1934 р. з 25 тис. скоротилося до 15 тис. Для зменшення державного дефіциту та поліпшення фінансового становища країни президент рекомендував різко знизити заробітну плату федеральним службовцям, членам конгресу та пенсії ветеранам війни. Незважаючи на сильний опір сенату, закон було ухвалено 20 березня 1933 р. Наприкінці 1933 р. дозволили вживання спиртних напоїв і ввели значний податок на продаж їх.

Стабілізація банківської та фінансової системи допомогла створити передумови для відновлення виробництва. Однак цих заходів було явно недостатньо. Тому в червні 1933 р. прийняли Закон про відновлення національної промисловості (НІРА — національні інтереси розвитку Америки), яким по суті вводилася система державного регулювання промислового сектору. Для його реалізації було створено Адміністрацію національної відбудови, до складу якої ввійшли представники фінансової олігархії, торгової палати, "Дженерал моторс", від групи Моргана та інших концернів, а також економісти, діячі Американської федерації праці. Водночас галузеві асоціації підприємців (усього 17 асоціацій) відповідно до першого розділу закону розробили і прийняли кодекси чесної конкуренції. За ними для підприємств однієї галузі суворо регламентувались обсяги виробництва (застосування однотипних технологічних процесів), межа заробітної плати, тривалість робочого тижня, визначалися ринок збуту товарів, ціна на продукцію тощо. Кодекси забороняли застосування дитячої праці. Якщо кодекс затверджував президент, він набирав сили закону, а чинність антитрестівського законодавства тимчасово призупинялася. Загалом в усіх галузях промисловості адміністрація Рузвельта санкціонувала до дії 746 кодексів, які охопили 99 % американської промисловості та торгівлі.

Другий і третій розділи Закону про відновлення промисловості також містили положення, які регламентували порядок стягування та витрачання податків, що спрямовувалися на організацію громадських робіт та виплату допомоги з безробіття. Створена конгресом США Адміністрація громадських робіт, котрій виділяли величезну на той час суму — 3,3 млрд дол., розгорнула широкомасштабну діяльність для створення нових робочих місць у сфері муніципального господарства, дорожнього будівництва та ін., для організації трудових таборів для безробітної молоді віком від 18 до 25 років. Усього на громадських роботах на початок 1934 р. працювало 5 млн осіб, виплатою допомоги з безробіття було охоплено 20 млн, чисельність молоді, що працювала в трудових таборах, становила 250 тис. осіб. У таборах молодь мала безплатне харчування, ночівлю, форму й 1 дол. у день. Працювала вона під наглядом інженерно-технічного персоналу, в усьому іншому підпорядковувалася офіцерам.

Для більш ефективного використання трудових ресурсів уряд приступив до реалізації великих загальнонаціональних проектів, які сприяли економічному прогресу. Серед них — зведення гігантських загат, за допомогою яких передбачалось електрифікувати всю країну. Для втілення в життя одного з проектів у 1933 р. створили регіональне Управління долини річки Теннессі, діяльність якого змінила цей край. До п´яти загат додалося ще 20 збудованих, річка стала судноплавною. На роботах у долині Теннессі працювало 40 тис. осіб. Було значно поліпшено землеробство, призупинено ерозію ґрунтів, піднялися молоді ліси. Комплексний розвиток цього економічного району став першим досвідом дії "вбудованого стабілізатора" (цей термін появився в 50-х роках) — втручання держави у розвиток господарства. Показником його ефективності стало різке зростання доходів населення басейну річки.

Працею безробітних на Півдні США створювалася сучасна інфраструктура — будувалися автостради, аеродроми, мости, гавані тощо.

Втілені в життя заходи з відновлення промисловості дали загалом позитивні результати. Державі до весни 1935 р. вдалося встановити достатньо дійовий контроль над промисловим сектором. При цьому спостерігався подальший процес монополізації промисловості США, що задовольняло великі монополістичні об´єднання.

 

Не менш важливою була антикризова аграрна політика Рузвельта, яка здійснювалася на основі Закону про регулювання сільського господарства. Конгрес США ухвалив його навесні 1933 p., напередодні оголошеного фермерами загального страйку. Для подолання кризи перевиробництва обрали систему заохочень у формі премій і компенсацій тим фермерам, які скорочували виробництво в своїх господарствах. За задумом уряду, така політика вже на макрорівні сприяла не тільки зменшенню загальних розмірів товарної продукції, а й підтриманню цін на сільськогосподарські товари (за законом, на рівні 1909—1914 pp.) і тим самим збільшенню доходів фермерів. Було різко скорочено посівні площі (виорано 10 млн акрів зайнятих бавовником ділянок, знищено 1/4 всіх посівів) і поголів´я худоби (забито 23 млн голів великої рогатої худоби і 6,4 млн голів свиней, м´ясо яких перетворювали на міндобриво). Це також вплинуло на ціноутворення. Порівняно з 1933 р. доходи фермерів у 1936 р. зросли на 50 %. Проте від такої системи преміювання та компенсацій вигравали передусім великі господарства, які могли без суттєвих збитків скоротити виробництво, а дрібні фермери й далі зазнавали труднощів. Враховуючи цей чинник, уряд за тим самим законом вжив надзвичайних заходів для зниження фермерської заборгованості, що на початок 1933 р. становила 12 млрд дол. Зокрема, уряд провів емісію казначейських білетів та державних акцій на суму 3 млрд дол., що дало змогу в 1933—1935 pp. надати фермерам дешеві кредити на суму більш як 2 млрд дол. і тим самим послабити обвальний процес аукціонного продажу збанкрутілих фермерських господарств. Завдяки позикам багато фермерських господарств справилися з кризою. Проте близько 10 % усіх ферм (600 тис.) у цей період розорилися і їх продали.

Важливою ініціативою уряду в галузі зовнішньої торгівлі стало ухвалення Закону про торгівлю 2 березня 1934 p., за яким при укладенні торгових договорів передбачалася взаємна знижка тарифів на 50 % на розсуд президента "в інтересах американської промисловості і сільського господарства". Мета закону — збільшити експорт, відкрити для США іноземні ринки. Закон був радикальним заходом у протекціоністській країні і через кілька років приніс відчутні вигоди для США.

"Новий курс" Рузвельта, як уже зазначалося, започаткував перетворення США в соціально орієнтовану державу. Соціальна спрямованість політики стала переважати вже на другому етапі реформ, коли під тиском народного руху в червні 1935 р. було ухвалено Національний закон про трудові відносини. Він увійшов в історію як закон Вагнера (за прізвищем сенатора Р. Вагнера). Визнавалися необхідність колективного захисту з боку робітників їхніх інтересів через професійні спілки шляхом укладання з підприємцями колективних договорів, право робітників на страйки. Адміністрації заборонялося застосовувати репресії на належність до профспілок і втручатись у внутрішні справи робітничих організацій. Суди зобов´язували розглядати скарги профспілок за порушення закону. Одним із результатів дії закону Вагнера стало об´єднання всіх робітничих організацій у Робітничий альянс Америки (1936), а також створення Ліги об´єднаних фермерів і Спілки пайовиків.

За Законом про соціальне забезпечення (серпень 1935 р.) було введено систему пенсій за віком (із 65 років) і виплати допомоги по безробіттю, у разі хвороби та за інвалідністю. Норми пенсійного забезпечення були єдиними для всієї країни. Однак чинність закону не поширювалася на осіб, які працювали в сфері торгівлі, обслуговування.

Через два роки в США ухвалили Закон про справедливі умови праці, який регламентував подовження робочого тижня (44 год зі скороченням у наступні три роки до 40 год) і визначав мінімальну заробітну плату (25 центів за годину з подальшим підвищенням за сім років до 40 центів) на підприємствах федерального значення, а також забороняв застосування дитячої праці.

У поєднанні зі зростанням масштабів громадських робіт, які уряд збільшував, зростало фінансування (у 1935 р. виділялося 4,9 млрд, 1938 р. — 5 млрд дол.), до того ж комплекс названих законів суттєво поліпшував становище найманих робітників, відстоюючи їхні інтереси перед підприємцями. Консерватори навіть звинувачували Ф. Рузвельта в соціалізації відносин найму, що не мало під собою підґрунтя, оскільки приватна власність залишалася недоторканною і не було націоналізовано жодного підприємства чи банку.

У "новому курсі" Рузвельта втілилися риси ліберально-реформістського варіанта регульованого капіталізму. Найважливішим інструментом урядових заходів став державний бюджет, за рахунок якого здійснювалося фінансування розширеного відтворення та соціальних програм. Активна політика державного втручання дала змогу США, по-перше, відвернути революційну (як це не раз відбувалось у Європі) заміну ладу, а по-друге, хоч і повільніше порівняно з окремими європейськими країнами, подолати кризовий стан економіки. До 1937 р. за низкою основних економічних показників США практично вийшли на рівень 1929 р.