Історичні форми колоніалізму. До початку Великих географічних відкриттів наприкінці XV — на початку XVI ст. слово "колонія" означало поселення на чужій території. Колонії ще в давнину використовувались як джерела продуктів і робочої сили для метрополій (Рим, Фінікія). В результаті Великих географічних відкриттів починає формуватися колоніальна система, і слово "колонія" набуває сучасного значення. З цього часу "капіталізм", який став панівною соціально-економічною системою, і "колоніалізм", який є важливим прискорювальним фактором капіталізації виробництва, йдуть пліч-о-пліч. Колоніальне пограбування і колоніальна торгівля були важливим джерелом первісного нагромадження капіталу.

На завойованих землях-колоніях, що втрачали політичну й економічну самостійність, метрополії насаджували капіталістичні відносини. Так сталося в колоніях Великої Британії у Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії і Південній Африці, де місцеве населення не могло протистояти силі колонізаторів. Основним населенням в утворених після здобуття незалежності державах стали переселенці з Європи, корінних жителів було або фізично знищено, або загнано в резервації.

Інакше відбувалася колонізація на Сході, де колонізатори не змогли утвердитися абсолютно. Тут вони були в меншості, й намагання змінити структуру суспільства, що склалася, в цілому не мали успіху. Головною причиною можна вважати багатовікові традиції і стійкість східного суспільства. Колонізація народів Африки та Азії справила вплив на їх розвиток, але впровадження тут капіталістичних відносин натрапило на протидію традиційних структур.

У XVI—XVIII ст. у період первісного нагромадження капіталу і мануфактурного виробництва колоніальна політика європейських купців і феодалів зводилась головним чином до пограбування місцевих багатств, вивезення до Європи колоніальних товарів, рослинної і тваринної сировини, а також робочої сили для рабовласницьких господарств Америки (работоргівлю розпочали в середині XV ст. португальці, продовжили англійці, французи, голландці, датчани і шведи). Нееквівалентна торгівля з колоніями мала споживацький характер. Наприклад, для іспанців і португальців колонії були перш за все джерелом золота і срібла, яке сприяло прискореному розвиткові капіталізму не в цих країнах, а в Голландії та Великій Британії. Голландська та англійська буржуазія наживались на поставках товарів до Іспанії, Португалії та їхніх колоній в Азії, Африці, Америці, пізніше ці колонії було захоплено Голландією та Англією.

Промислова революція останньої третини XVIII — середини XIX ст. в європейських країнах змінює роль колоній. Вони перетворюються на ринок промислової сировини для розвинених країн, а також позбавляють метрополії необхідності конкуренції на зовнішньому ринку. Разом з тим обмін товарами втягує колоніальні країни у світовій товарний обіг, сприяє їх соціально-економічному розвиткові (розвитку місцевої промисловості з переробки сировини, транспорту, зв´язку і т. ін.). У колоніальній економічній політиці індустріальних країн центральне місце займав вивіз капіталу, який значно перевищував вивіз товарів.

До початку XX ст. на етапі монополістичного капіталізму колоніальні володіння були зосереджені в руках трьох європейських держав: Великої Британії — 33,5 млн кв. км із населенням 400 млн осіб, Франція — 10,6 млн і 55 млн і Німеччина — 3 і 13,3 млн відповідно. Світ виявився поділеним на метрополії, колонії і залежні країни.

 

Зміна колоніальної політики метрополій. У XIX ст. торговельно-грабіжницькі методи, які провадили в колоніях Ост-Індські компанії (англійська — в 1600—1858 pp., голландська — в 1602—1798 pp., французька — в 1664—1770 і 1785—1793 pp. і т. ін.), заміняються економічними. Головна роль тепер відводиться великим промисловцям, а не торговим компаніям. Відповідно змінюється становище й у світовій торгівлі. Значення колоніальних товарів упало, але зросла необхідність у продовольстві, сировині, фарбниках, будівельному лісі, вовні, бавовні — тобто в товарах, особливо потрібних для розвитку європейської промисловості. Це привело до зміни характеру відносин колоній і метрополій. Зросла потреба в експорті товарів у колонії.

У цей період колонії стають аграрно-сировинним придатком метрополій, постачальниками сировини і допоміжних матеріалів для промисловості, продовольства для зростаючого населення міст. У країни-колонії з метрополій ввозилися готові тканини, металовироби, напівфабрикати та інші товари. Наприклад, у 1870 р. структура індійського експорту складалася на 36 % із бавовни-сирцю, на 21 % — з опіуму, на 12 % — із зернових, на 4 % — із джуту і т. ін. Бавовняні тканини становили всього 2 %, вироби із джуту — 0,5 % експорту Індії. Водночас імпорт країни на 45 % складався із бавовняних тканин, на 8 % — із пряжі, на 13 % — із металовиробів (вісьмогайкові рейки для залізниць) і лише на 2 % — із машин, переважно для обробки сировини. Зрозуміло, що 85 % товарів завозилось в Індію з метрополії.

 

Розвиток промисловості в колоніях. Вирішальну роль в експлуатації колоній стали відігравати монополії країн-метрополій, які захоплювали найважливіші галузі економіки колоній і залежних країн. При цьому свідомо обмежувався розвиток власної промисловості колоній і підтримувалися феодальні та патріархальні пережитки. У колоніях велику роль відігравала ручна праця, хоча приплив іноземного капіталу сприяв створенню певної кількості механізованих підприємств. Наприклад, у 1854 р. в Калькутті почала діяти перша індійська джутова фабрика, а через два роки в Бомбеї відкрився перший бавовняний завод, заснований купцем-індійцем.

Значення Індії (найбільша колонія Великої Британії) для англійської економіки зростало в міру втрати останньою промислової гегемонії. Приплив англійського капіталу у другій половині XIX ст., переважно у будівництво залізниць і розробку корисних копалин, прискорив розвиток ринку в Індії. Стали зростати великі міста — Бомбей, Калькутта. Збільшувалась кількість національних промислових підприємств. Організація посередницьких кредитних установ (наприклад, англійських керівних агентств) привела до появи перших індійських банків.

Метрополії для більш ефективного використання ресурсів колоній, зменшення обсягів перевезень будували тут підприємства з первинного обробітку сировини і виробництва окремих видів товарів: з очищення і пресування бавовника, джуту, з виробництва фарбників, залізних виробів, будівельних матеріалів, цукру, сухофруктів, опіуму, рому, кокосової і соєвої олії, деяких видів продовольства (рису, пшениці, солонини ), обробітку шкіри, цінних порід дерева, міді, срібла і т. ін.

Освоєння глибинних територій колоній привело до розширення будівництва залізниць. За їх допомогою підприємці монополій значно збільшували вивіз сировини із глибинних районів. Разом з тим вони сприяли формуванню єдиного внутрішнього ринку в колоніях і залежних країнах. Тут помітно прискорився розвиток товарно-грошових відносин (застосування пароплавів та паровозів прискорило обіг товарів і капіталів), прискорилась криза феодальних порядків.

Внаслідок напливу промислових товарів метрополій і свободи торгівлі сімейні та напівсімейні общини, замкнуті, ізольовані від світу, базовані на домашній промисловості, сільському ремеслі та своєрідній комбінації ручного ткацтва, ручного прядіння і ручного способу обробітку землі, почали руйнуватися.

У світовий ринок, а через нього й у виробництво товарів втягувалися нові території. Так, у 70-ті роки посилилося завоювання глибинних африканських територій і почалась боротьба за новий поділ Африки між європейськими колонізаторами (Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія). Континент виявився дуже багатим на природні ресурси — золото, алмази, кольорові метали, нафту, вугілля, яких не вистачало промисловості європейських країн, що стрімко зростала. У 1896 р. Велика Британія і Німеччина підписали договір про розподіл сфер впливу в Східній Африці. У 1897 p., після Фашодського інциденту, було остаточно розмежовано інтереси Великої Британії та Франції в Африці. Бельгія стала власником великої території в басейні річки Конго.

Таким чином, монополії справляли неоднозначний вплив на колоніальні країни. З одного боку, колонії та залежні країни проривали коло ізольованості й приєднувались до світового розвитку капіталізму. Ввіз капіталу до відсталих країн створював основу для розвитку ринку, включення цих країн до механізму єдиного світового господарства. Цей процес мав об´єктивний характер і згладжував різницю в розвитку між індустріальними країнами Заходу і відсталими африканськими та азіатськими країнами. З іншого боку, зросла їх залежність від промислово розвинених країн. У світовому господарстві утвердився поділ праці між метрополіями і колоніями. Капітали вкладалися насамперед у галузі, необхідні країнам-метрополіям: добувну промисловість і залізничне будівництво, сільське господарство. Колонізатори орієнтували економіку залежних країн на виробництво відповідних товарів. Аграрному сектору економіки нав´язувалася система монокультури, тобто переважне вирощування одного виду сільськогосподарської продукції.

Внаслідок такої політики Індія спеціалізувалась на виробництві та вивозі бавовни, тютюну, цукру, джуту. Єгипет постачав тільки бавовну, Бразилія — каучук і каву, Австралія і Нова Зеландія — вовну, Бірма — рис, Конго — каучук, Китай — чай, шовк-сирець і т. ін.

 

Залежні країни. Крім двох основних груп — метрополій і колоній, були так звані залежні країни (напівколонії), політично вільні й формально самостійні, але економічно і фінансово залежні від інших країн. Типовими залежними країнами були Китай, Іран, Османська імперія та ін. Наприклад, величезна колонія Великобританії — Індія — поділялася на дві частини: в одній правили безпосередньо англійські представники, а в іншій існувало декілька формально самостійних держав. Залежність Португалії від Великої Британії мала іншу форму: будучи під англійським протекторатом, Португалія надавала Великій Британії торгові пільги, кращі умови для вивозу капіталу і товарів до Португалії та її колоній. Під англійським протекторатом перебували кілька країн Африки й Океанії. Політично вільні, вони мали більше можливостей порівняно з колоніями для виробничого використання англійських капіталів, розвитку національної економіки, могли самостійно експортувати капітали тощо.

Наприкінці XIX ст. до держав Латинської Америки вивозили капітали Велика Британія і США, проте частково там зберігався вплив і колишніх метрополій — Іспанії, Португалії. Країни Латинської Америки експортували до розвинених країн Заходу продукцію сільського господарства і гірничодобувної промисловості. Це робило латиноамериканські країни залежними від ринку збуту й експорту промислових товарів насамперед таких країн, як Велика Британія і США. Останні успішно користувалися цією залежністю і вивозили туди капітали переважно у формі державних позик. У 1880 р. аргентинський борг Великої Британії становив 20 млн фунтів стерлінгів. Разом з тим англійські капітали прискорювали розвиток промисловості в Аргентині. З 1887 по 1895 р. число промислових підприємств у Буенос-Айресі подвоїлося, на них працювало близько 75 тис. робітників. У віддалених районах аргентинські підприємці займалися в основному дрібною торгівлею або володіли підприємствами напівкустарного типу. В сільському господарстві тривале збереження великого поміщицького землеволодіння уповільнювало розвиток ринкових відносин.

Для всіх латиноамериканських країн була характерною суперечність у розвитку ринку: зарубіжні капітали прискорювали темпи розвитку одних галузей і не надходили до інших.

Характерна історія перетворення на залежну країну Китаю та інших великих країн Сходу. "Закриття" у 1756 р. Китаю, тобто заборона торгівлі зарубіжними товарами на його території (крім порту Макао), було своєрідною реакцією на експансію європейських держав у країни Далекого Сходу. Проте це ускладнювало становище самого Китаю, який позбавив себе можливості користуватися досягненнями європейської науки і техніки, розширювати ринок збуту для національних товарів.

Спроби англійців проникнути до Китаю у XIX ст. супроводжувались війнами. Приводом для них стала заборона в 1839 р. торгівлі опіумом (головний предмет вивозу англійців з Індії). Приблизно 1000 т наркотику, які належали британським купцям, було знищено. У 1840 р. Велика Британія розв´язала з Китаєм війну, що увійшла до історії як перша "опіумна війна". Внаслідок жорстокої поразки Китаю у 1842 р. було підписано нерівноправний Нанкінський договір, за яким для англійської торгівлі відкривались 5 портів, встановлювалось вигідне для неї ввізне та вивізне мито (яке не могло перевищувати 5 % вартості товару), о. Сянган (Гонконг) став британським володінням, Китай мав сплатити контрибуцію 23 млн дол. За додатковим протоколом (1843 p.), англійський уряд здобув низку привілеїв: право екстериторіальності; право на концесії; принцип найбільшого сприяння у торгівлі.

У 1844 р. США силою військового тиску змусили Китай надати їм такі ж права. Того ж року подібний договір з Китаєм підписали французи. У 1856 р. Велика Британія, а з 1857 р. Франція, скориставшись з ослаблення Китаю внаслідок Тайпінського повстання, розв´язали другу "опіумну" війну. За Пекінським договором 1860 р. Китай знову зобов´язався сплатити контрибуцію Великій Британії та Франції. Велика Британія придбала частину півострова Цзюлун (Коулун), ще кілька китайських портів було відкрито для іноземної торгівлі. У 1869 р. уже 15 портів стали відкритими для торгівлі з іноземцями. У країні було створено Управління імперськими морськими митницями, які повністю перейшли в руки англійців (митні збори йшли на сплату контрибуцій). Китай став залежною країною. Така ж доля спіткала й Османську імперію.

Єдиною країною на Далекому Сході, що витримала експансію європейських держав і відстояла свою незалежність, була Японія. Вона, зміцнивши свій економічний потенціал, згодом сама стала колоніальною державою.

 

Розвиток українських земель. Своєрідністю розвитку економіки характеризувалися й поглинуті Російською та Австро-Угорською імперіями українські землі. На відміну від інших колоній світу українські землі з їх приєднанням розглядались як частина Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українська економіка розвивалась наприкінці XIX — на початку XX ст. як частина загальноімперського економічного комплексу (Росії — східноукраїнські землі і Південь, Австро-Угорщини — західноукраїнські землі). Проте загальні тенденції відносин колоній і метрополій виявлялись у здійсненні економічної політики щодо українських земель.

Вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо стали основою економічних інтересів промисловців метрополії (Росії). Це суттєво вплинуло на структуру і розвиток промислового потенціалу Східної та Південної України. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей приєднаних земель стала економічна криза 1900—1903 pp., яку переживала Російська імперія, як і більшість країн світу. Криза і вихід з неї загострили конкуренцію та поглибили поляризацію підприємств, змусили буржуазію максимально сконцентрувати й об´єднати сили.

Особливо активно цей процес відбувався в період нового промислового підйому 1909—1913 pp. Протягом його посилилась концентрація виробництва: на підприємствах України з чисельністю робітників більше 500 осіб працювало понад 54 % усіх робітників.

Незважаючи на колоніальний характер краю, економічне зростання було характерним і для економіки України. Сприяли цьому такі чинники:

— підвищення купівельної спроможності населення (в ході революції 1905—1907 pp. робітники добились підвищення заробітної плати на 15 %, у середньому вона становила 238 рублів на рік; селяни — скасування викупних платежів);

— розвиток внутрішнього ринку (торговельний обіг за цей період зріс у 1,5 раза);

— столипінська аграрна реформа, високі врожаї у сільському господарстві в 1909—1913 pp. (за винятком 1911 p.);

— збільшення товарності сільськогосподарської продукції (особливо на Півдні Україні), що дало змогу перейти до вивозу зерна на зовнішній ринок, на якому ціни на хліб зросли на 35 %;

— зростання міського населення майже в 2,5 раза.

Відбулось утвердження провідної ролі Донбасу не лише в металургії, а й у кам´яновугільній промисловості. Природні ресурси України безжалісно експлуатувались у масштабі Російської імперії.

Зі вступом Росії в стадію імперіалізму утвердилось панування монополістичного капіталу й на підприємствах України. Значна частина російських синдикатів, які були основною формою монополістичних союзів, підпорядковувала собі українські заводи. Такі синдикати, як "Продамет" (1902) у чорній металургії, "Трубопродаж" (1902) у трубопрокатному виробництві, "Нобельмазут" (1903) у нафтовій промисловості, "Цвях" (1903) — дротяні і цвяхові підприємства та інші, контролювали 80 % українського виробництва продукції. Йшло переливання капіталу з економіки країни насамперед в економіку центру Росії.

В українську економіку проникав і капітал інших країн. У вугільній промисловості 63 % основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90 %. Могутній синдикат "Продуголь" (1904) об´єднував 75 % добування вугілля Донбасу і фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Пізніше він встановив контроль над об´єднаннями, які реалізували кам´яне вугілля в Сибіру, Польщі, на Уралі. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не лише Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Характерною рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу.

Тому закономірно, що в 1913 р. лише 15 % українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта давали продукцію для виготовлення кінцевих товарів у Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на території був зосереджений великий промисловий потенціал (69 % загальноросійського виробництва чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату, 20,2 % усієї продукції машинобудування та металургійної продукції), вона все ж залишалася сільськогосподарським регіоном імперії, в селах проживало 80 % населення.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що вигідніше було вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власній території.

Централізовані капітали Росії спрямовувались в основному тільки в регіони, які становили економічний інтерес для її промисловості, що призвело до нерівномірності розвитку українських регіонів. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Посилювалася спеціалізація промислових районів (Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової).

Значний вплив на розвиток сільськогосподарського сектору України мала столипінська аграрна реформа. У результаті цієї реформи сільську общину було позбавлено права виступати єдиною незаперечною розпорядницею перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об´єднання земельних угідь, що належали їм, але містились у різних місцях, в одне рівноцінне, яке називалось "відрубом", а то й взагалі виселитися за межі села і створити своє окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав "відрубникам" і "хуторянам" грошові кредити для господарського облаштування. Але промислового потенціалу розвитку сільського господарства України російський уряд не створив.

Більш чітко виражений колоніальний характер мала економіка західноукраїнських земель, що позначилось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявились у низці таких тенденцій, процесів та явищ.

1. Вищі, ніж у центральних імперських землях, податки, відсутність державної фінансової підтримки, протекціоністська політика щодо австрійських підприємців суттєво підірвали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Окремі галузі краю (цукрова, текстильна, соляна, паперова та інші) втрачали свої колишні позиції та занепадали, що гальмувало промисловий розвиток західноукраїнських земель.

2. Перетворення західноукраїнських земель в аграрно-сировинний придаток (нафтоозокеритова, лісопильна та борошномельна галузі) і ринок іноземного збуту. Видобуток нафти за останні 30 років XIX ст. зріс у 60 разів і досяг 330 тис. т у 1905 p., 33,7 % якої перероблялося у Галичині, решта — у центральних австрійських землях. До цього стимулювали запроваджені державою низькі мита на вивіз непереробленої нафти та високі — на нафтопродукти, що вивозились. Практично не мали підтримки інші галузі промислового виробництва, що деформувало економіку західноукраїнських земель. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Потреби краю задовольняли переважно імпортними промисловими товарами.

3. Відсутність підтримки державою розвитку промисловості призводила до консервації її кустарно-ремісничого характеру. У 1902 р. понад 94 % промислових підприємств Галичини налічували до п´яти робітників (з них 1/2 по одному робітнику — його власник), на них працювало понад 50 % всього зайнятого у промисловості населення. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалось всього 220 і на них працювало лише 25 % робітників. У сільському господарстві було зайнято близько 90 % населення.

4. Значна залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Наприклад, 3/4 видобутку та переробки нафти контролював у цей час англо-німецький концерн.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель (щорічна вирубка 6 млн куб. м лісу), виснаження верхніх покладів озокериту, викачування нафти — добувалось 5 % світового видобутку.

6. Орієнтація на дешеву робочу силу і ручну працю, що сприяло низькій енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Тільки 5,5 % парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, використовувалися на підприємствах Галичини, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

Таким чином, експлуатація природного та людського потенціалу українських земель метрополіями вела до деформації розвитку економіки, хижацького використання економічних ресурсів, загострення соціальних та економічних суперечностей.