Передумови промислового перевороту. Важливу роль у здійсненні промислового перевороту і розвитку капіталізму в Україні мали соціально-економічні реформи на селі. У 1847—1848 pp. у Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. Її мета полягала в законодавчому врегулюванні взаємовідносин поміщиків і кріпаків. У кожному маєтку запроваджували інвентарну книгу, до неї записували норми панщини та інших кріпосницьких повинностей, які мав визначати сам поміщик. До того ж його земельна власність залишалася недоторканною. Запровадження реформи силою успіху не мало. Вона не вирішувала проблем селянства, а була спробою увічнити кріпосницькі відносини.

Не минуло і двох десятиліть, як уряду знову довелося повертатися до проблем селян. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян із кріпацтва появилися навесні 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що позначилася на долях 5,3 млн селян, схожі з австрійською (у 1848 р. за імператорським патентом селян звільнено від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині й на Буковині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтверджено згодом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення повинностей за неї, викуп селянських наділів.

Внаслідок реформи 94 % колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше як по 5 десятин, тобто нижче від норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20 % рентою, а 80 % були зобов´язані протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформою дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Крім того, 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ лише до однієї десятини, 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Від 14 % у Херсонській губернії до 37 % у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування при підтримці держави захопили поміщики Російської імперії.

Таке саме становище спостерігалося на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, попри це, поступово заволоділи майже всіма лісами та пасовищами.

Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належало місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей, накладених на селян. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. Так, у Лівобережній Україні общиною жили більш ніж 30 %, а на Правобережжі — лише 20 %, тоді як у Росії — більш як 95 % селян. У перспективі переважання індивідуальних господарств зумовило більший потяг українських селян до приватної власності, ніж селян російських.

Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.

Проте слід зауважити, що модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80 % українських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої моделі було покладено принцип упровадження передових технологій та економічних механізмів не шляхом розвитку і зрілості національної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх чинників, що загрожують втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.

Характерними рисами наздоганяючої моделі економіки були:

— впровадження в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції "знизу", а завдяки силовій модернізації — "революції згори";

— вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

— пріоритетність окремих галузей, що в перспективі породжує деформацію структури економіки;

— збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, що набирає сили, укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку і повністю не вичерпали своїх можливостей;

— порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої моделі є різке зростання ролі держави, що виявляється в установленні державного контролю за всіма сферами економіки, в активному втручанні державних структур у перебіг реформ. Реалізація такого сценарію на практиці сприяє зростанню авторитарності влади, посиленню централізму, збільшенню ролі чиновництва, бюрократизації управління.

 

Особливості розвитку капіталізму. У пореформений період розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався двома шляхами, відомими під назвами прусського й американського. Прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні й лівобережні губернії України, в яких була відробіткова система (за оренду землі в поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), що вело до прогресуючого розорення і закабалення основної маси селян. Правобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва з використанням машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.

У сфері землеволодіння та землекористування внаслідок перетворення землі на товар у другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були близько 3 тис. поміщиків. По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження третину загальної площі дворянського землеволодіння (6 млн десятин), крім того, заможні селяни викупили у свою власність із дворянського землеволодіння 4,5 млн десятин землі. Тому приватний земельний фонд збільшився майже в 4 рази. По-третє, значно збільшилося орендне землекористування. Відробіткова форма оренди відживала, зростання товарності господарств сприяло поширенню грошової, підприємницької оренди.

Товаризація сільськогосподарського виробництва давала можливість застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, збільшення посівних площ та поліпшення структури посівів. Насамперед це було характерним для південноукраїнських регіонів. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. чисельність поденних та постійних найманих робітників у землеробстві України становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня України й інтенсивному розвитку господарства в інших регіонах України за період 1860—1887 pp. посівні площі зросли в 1,5 раза. Товаризація виробництва сприяла змінам у структурі посівів: різко збільшилася частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукрові буряки, картопля, тютюн тощо.

Завдяки цим змінам частка української пшениці в експорті Російської імперії становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи.

На початку XX ст. в аграрному секторі України налічувалося більш як 32 тис. поміщицьких господарств. Посилився процес майнової диференціації. У 1917 р. частка заставлених господарств в Україні (більш ніж 15 десятин) становила 5,1 %, а частка безземельних та малоземельних селян — 80,5 %. Внаслідок цих процесів зростала соціальна напруженість.

 

Особливості української промисловості. Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноросійських економічних тенденцій, разом з тим мала свої особливості.

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Із часу реформи 1861 р. видобуток кам´яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн пудів (майже 70 % усього видобутку Російської імперії); залізної руди — у 158 разів (210 млн пудів — більше ніж половина загальноімперського видобутку), тоді як на Уралі лише в 4 рази. Наприкінці 90-х років Україна давала більш як половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів). Енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому була в 42 рази вищою, ніж на Уралі, що сприяло вищій (у 6 разів) продуктивності праці робітника-металурга.

2. Значно вищі порівняно із загальноїмперськими темпи розвитку індустрії. Виробництво чавуну в Україні протягом 1870—1880 pp. збільшилося в 4 рази, прокату — У 7,7 раза, тоді як у Росії — відповідно на 25 і 139 %. Аналогічні процеси відбувалися і в інших галузях важкої індустрії України.

3. Високий рівень концентрації виробництва. У 1892 р. вісім найбільших шахт Донбасу видавали на-гора більше ніж третину річного видобутку вугілля та антрациту краю. У 60—90-х роках при зменшенні загального числа цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиліття XIX ст. виникло 17 нових металургійних заводів. Більшість із них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам´янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких — Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр´ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали посідали ключові позиції в кам´яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. На цих заводах було впроваджено новітню техніку та передові технології, тут застосовували апробовані в передових країнах форми організації праці, вели підготовку кваліфікованого високопрофесійного персоналу. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об´єднань, переважна більшість прибутків яких відпливали за кордон.

5. Структурна і територіальна диспропорційність. За підтримки держави пріоритет надавався розвитку важкої індустрії, що розвивалася темпами, вдвічі вищими порівняно з галузями легкої промисловості. Такий підхід призвів до серйозних деформацій структури економіки України — до гіпертрофованого нарощування виробництва засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживання. Ця тенденція в економіці України збереглася і в XX ст. Більш того, потужне нарощування промислового потенціалу та концентрація робочої сили в Подніпров´ї і на Донбасі разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. І нині ця диспропорція в розміщенні продуктивних сил України становить складну проблему національної економіки.

6. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся в гіпертрофованому розвитку галузей великої індустрії південноукраїнських земель, у гальмуванні розвитку частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель, у побудові української промисловості на принципі незавершеності, без замкнутого технологічного циклу тощо. Фактично однобокий, колоніальний характер мав і товарообмін. Тільки 155 українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а інші давали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Готові товари, які довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагомадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Регулювання цін за перевезення вантажів залізницями здійснювалося в такий спосіб, що було вигідніше вивозити продукцію за межі України, ніж доставляти її на власній території. До речі, і гужові дороги тут на той час набули слави найгірших у Європі.

Подібні тенденції спостерігалися також на початку XX ст. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Україна не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. Продукція лише п´яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр´ївського) становила більш як 45 % загального промислового виробництва і, зокрема, майже 25 % загальноросійського випуску чавуну.

На початку XX ст. зменшилося з 247 до 153 (зі збільшенням загальної чисельності робітників з 38 тис. до 78 тис.) число цукрових заводів. Однак виробництво цукру зросло в 14 разів — із 1,6 до 23 млн пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Для того щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України в 1887 р. у Києві об´єдналися в цукровий синдикат — перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об´єднання. Уже через п´ять років у його підпорядкуванні налічувалося більш ніж 90 % усіх цукрових заводів України.

Загалом на великих підприємствах в Україні працювало більш як 44 % всіх робітників, тоді як у США — лише 33 %.

Початок XX ст. позначений подальшим утворенням монополій у найбільш "концентрованих" галузях — металургійній, кам´яновугільній, залізорудній тощо: "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродаж" (1902), "Цвях" (1903). Утворений у 1904 р. синдикат "Продвугілля", до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75 % видобутку кам´яного вугілля в Донецькому басейні. У 1905—1906 pp. виникло більш як 50 акціонерних компаній у Західній Україні.

Великі природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок приваблювали іноземний капітал. Тому 25 % усіх зарубіжних інвестицій Російської імперії припадало саме на Україну. У вугільній промисловості 63 %, а в металургії — 90 % основного капіталу належало іноземним компаніям. Потужний синдикат "Продвугілля" фактично повністю контролювали французькі інвестори. Витіснення з внутрішнього ринку місцевого вітчизняного виробника і вивезення значної частини прибутку монополій за кордон деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

 

Формування внутрішнього ринку. На початку XX ст. прогресувала тенденція до нерівномірності розвитку регіонів України. Найбільш відсталим регіоном, де зберігалися залишки кріпацтва, було Лівобережжя. У цей період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і, до певної міри, Лівобережжя — цукрової. Ці осередки промислового виробництва з часом набули загально-російського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції всього народного господарства становила 48,2 %.

У 1913 р. тут вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. На Україну в цей час припадало 20,2 % всієї продукції машинобудування (65 підприємств сільськогосподарського машинобудування давали майже 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь) та металургійної промисловості Росії. Тривало підпорядкування української промисловості імперському центру. У 1913 р. на українську промисловість припадало 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Це певною мірою визначало характер розвитку економіки України в цілому: вона залишалася сільськогосподарським районом імперії, у селах якого проживало 80 % населення.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку та зростання капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На території України першу залізницю Львів — Перемишль прокладено в 1861 р. До 1900 р. довжина залізничних колій в Україні становила 8417 км. Харківський і Луганський паровозобудівні заводи, що виникли наприкінці XIX ст., до 1900 p. випустили 233 паровози. Зростання промислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяв розширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80-х років стала переважати. Ярмарки та базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі — крамничній і магазинній торгівлі. Число стаціонарних торгових установ збільшилося з 33,2 тис. у 1861 р. до 87 тис. у 1900 р. Зростає роль товарних бірж.

Розвиток ринкових відносин потребував створення стабільної державно-кредитної системи. У 1860 р. уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, на який покладалося завдання зміцнення грошової й кредитної систем. В Україні функціонувало три контори Державного банку — у Києві, Харкові й Одесі та 24 його відділення в інших містах, що здійснювали кредитування торгівлі, промисловості й сільського господарства. У 1897 р. банку було надано право самостійно здійснювати емісію грошей.

У 60—70-х роках формується мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк засновано в Петербурзі в 1864 р. У 1868 р. було засновано Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871 р. — Київський промисловий, у 1872 р. — Катеринославський комерційний з філіями в Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використовували свої засоби як позичковий капітал та для надання позик під цінні папери або заставу товарів. Їхня діяльність характеризувалась розширенням операцій, викликаних великим попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва. Проте 1871 р. став для багатьох із них роком великих збитків, низьких дивідендів і великих списань безнадійних боргів, спричинених частковими банкрутствами. Потрібен був час, щоб акціонерні комерційні банки знову посіли належне місце у фінансово-кредитній системі.

У 80-х роках створено нові державні земельні банки: Селянський (1882) і Дворянський (1885). Державний Селянський банк підпорядковувся Міністерству фінансів і мав дев´ять філій в Україні. Його основна функція — надання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викупляли у поміщиків, на умовах оплати 7,5—8,5 % розміру кредиту щороку. Державний Дворянський банк мав в Україні сім філій, котрі надавали довгострокові позики потомственим дворянам-землевласникам.

Призупинення падіння курсу рубля і зміцнення національної валюти мало важливе значення для розвитку економіки. З цією метою у травні 1895 р. Державна рада своєю постановою відновила дозвіл угод у золотій валюті (заборонено наприкінці 1863 p.), а міністру фінансів надала право дозволяти приймання золотих монет для сплати податків, а також встановлювати й змінювати курс золотої монети за платежами в казну. Після того як постанову затвердив цар, вона набула сили закону, що фактично означало офіційне визнання золота як грошей. У січні 1897 р. Державна рада ухвалила закон "Про карбування й випуск в обіг золотих грошей", за яким дозволявся вільний обмін паперових кредитних рублів на золото за фактичним курсом. Монети з чистого золота карбували вартістю 5, 10, 15 рублів (імперіали), було встановлено фіксований курс кредитного рубля: 7 руб. 40 коп. за золотий напівімперіал номіналом 5 рублів. Один рубль прирівнювався до 0,77 г золота. У так званій миколаївській десятці чистого золота було 7,7 г (золотий паритет основних у той час валют був таким: 1 долар — 1,5 г, 1 фунт стерлінгів — 7,8 г, 1 франк — 0,29 г, 1 марка — 0,35 г). Державний банк мав виключне право емісії банкнот, які забезпечували державним золотим запасом і обмінювали на золото як і в провідних країнах світу. Це значно зміцнило фінансово-кредитну систему країни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі та посиленню зовнішньоекономічних зв´язків.

Важливе значення в товаризації виробництва на селі мала столипінська аграрна реформа. Основний зміст указу 1910 р. полягав в утвердженні на селі приватної селянської власності, що передбачало спадкове володіння, купівлю-продаж та заставу землі. Метою було формування міцних селянських господарств фермерського типу. Цей процес і відбувався в реальному житті. В Україні (найбільше — на Правобережжі й Півдні) на хутори й відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, або майже половина загального їх числа. Реформа сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, а це зумовлювало зростання товарності сільського господарства.

З 1910 по 1913 р. посівні площі в українських губерніях зросли на 900 тис. десятин і загалом становили 22,9 млн десятин. Валовий збір зерна становив 1200 млн пудів (1913). Україна забезпечувала 40 % імпорту зернової продукції експортованою Російською імперією. Третину всієї продукції сільського господарства продавали на внутрішньому та зовнішньому ринках. Проте наявність 2 млн селян із середнім наділом 2 десятин (половина з них не мали ні коня, ні корови), 5 тис. поміщиків, які володіли в середньому 1600 десятинами (1914), зумовлювала невисоку середню врожайність — 9—10 ц/га, тримаючи українське село в постійній соціальній напруженості.

Велике значення в індустріалізації України мала протекціоністська політика російського уряду. Порівняно з 1868 р. у 1891 р. мита на чавун збільшились у 10 разів, гас — у 3, рейки — у 4,5, машини — у 8, паровози — у 4, на бавовняні тканини — у 2 рази. Сума мита в 1868 р. становила 17,6 % вартості товару, а в 1891 р. — 33 % вартості вивозу. Для порівняння: в Італії цей показник становив 18 %, у Франції — 9, у Німеччині — 8, у США — 30, в Бразилії він був вищим і становив 40 %.

Високі митні збори на імпортовані іноземні товари забезпечували внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Разом з тим така політика була спрямована на імпорт не товарів, а капіталів.

Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концентрації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню техніки, використанню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо. Ці зміни давали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріалізація економіки України. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно із загальноімперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною й територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок буржуазних реформ і завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства.