Виникнення міста і його статус. Утворення середньовічного міста визначалося суспільним прогресом, насамперед прогресом аграрного виробництва. Особливе значення мав розвиток товарного виробництва (заінтересованість феодала в додаткових джерелах доходу) й обміну (розширення торгівлі зі Сходом). Найраніше феодальні міста сформувалися в Італії (XI ст.) — Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь, Брі, Амальфа і на півдні Франції (X ст.) — Марсель, Арль, Монпельє, Тулуза та ін. Виникнення їх у цих регіонах доповнилося впливом античної міської традиції і розвитком торговельних зв´язків із більш розвинутими на той час Візантією та країнами Сходу. У цей самий період стали з´являтися міста в Північній Франції, Нідерландах, Англії, по Рейну і Верхньому Дунаю в Німеччині. Тут більшість міст виникали заново. Особливим був район Зарейнської Німеччини, Скандинавських країн та інших територій, де розвиток феодальних відносин був уповільнений, а міста виникали в XII—XIII ст. із базарних містечок і колишніх племінних центрів. Отже, найбільш урбанізованими зонами Західної Європи стали місцевості, де спостерігався стійкий прогрес сільського господарства або завершувались чи перетиналися великі торгові шляхи.

Процес виникнення середньовічних міст не обмежується феодалізмом. Найбільше число нових міст припадає на рубіж XIII—XIV ст. — більш як 200. Це були малі (1—2 тис. осіб), але найбільш численні міста; середні (3—5 тис.) з розвинутими ремеслами й торгівлею, з муніципальною системою; великі (9—10 тис.) міста. Міст із населенням по 20—40 тис. в усій Західній Європі налічувалося близько 100 (Любек, Кельн, Мец, Лондон, Рим та ін.). Тільки деякі міста мали населення до 80 тис. Найбільше місто — Венеція — налічувало 100 тис. жителів (до цього наближалися Константинополь, Париж, Мілан, Кордова, Севілья, Флоренція). У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення працювала в сільськогосподарському виробництві. Важливу роль у зростанні та розквіті міст відігравали так звані міністеріали — службовці феодалів, як правило, вихідці з рабів або закріпачених селян, які швидко просувались у феодальній ієрархії.

Власник землі, на якій стояло місто, був його сеньйором. У його руках були суд, гроші, він присвоював значну частину міських доходів. Сеньйор встановлював митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів, організовував захист міста та його жителів від нападу грабіжників. Прагнення сеньйора отримати з міста якомога більше прибутків привело до комунального руху. Так називали боротьбу між містами і сеньйорами в XI— ХIII ст. Розпочавшись із боротьби за зменшення поборів і торгові привілеї, вона переросла в боротьбу за міське самоврядування й правову організацію. Здебільшого міським управителям удавалося купити у феодала окремі вільності та привілеї, іноді вони домагалися цього внаслідок тривалої боротьби. У Північній і Середній Італії, південній Франції в IX—XII ст. внаслідок комунальних рухів міста набули статусу комун (Південна Франція — Ам´єн, Сен-Кантен, Суассон, Марсель, Монпельє, Тулуза), трохи пізніше — у Північній Франції і Фландрії (Гент, Брюгге, Іпр, Дуе, Сент-Омер, Аррас та ін.).

Міста-комуни мали:

1) виборних радників, мерів (бургомістрів), інших посадових осіб, які становили малу раду міста (зазвичай 12—24 особи), що була законодавчим та виконавчим його органом;

2) своє міське право (наприклад, правові кодекси міст Німеччини — "Саксонське дзеркало", "Магдебурзьке право" та ін.), суд, до якого входили війт і обрані міщанством присяжні судді; фінанси, право самообкладання і розкладу податків, особливе міське тримання, військове ополчення. Міське право охоплювало регулювання торгівлі, мореплавства, діяльності ремісників та їх корпорацій, розділи про права бюргерів, про умови найму, кредиту, оренди, побутові розпорядження;

3) право на оголошення війни і на укладення миру, вступу в дипломатичні відносини. Місто-комуна виплачувало сеньйору невеликий щорічний внесок.

Деякі з комун (їх називали міста-республіки) в Італії стали майже містами-державами (Генуя, Венеція, Флоренція, Лукка, Равенна, Болонья та ін.) і своєрідними колективними сеньйорами — їхня влада поширювалася на сільські поселення і дрібні міста в радіусі десятків кілометрів.

Подібно до міст-комун у XII—XIII ст. у Німеччині були імператорські міста (підлягали безпосередньо імператору). Насправді вони були міськими республіками (Любек, Гамбург, Бремен, Нюрнберг, Магдебург, Франкфурт-на-Майні, Аугсбург).

У значно гіршому становищі були міста в країнах з відносно сильною централізованою владою. Хоч у них і були привілеї, але виборні установи діяли під контролем королівських чиновників. Найбільші свободи таких міст — скасування необґрунтованих податків, обмеження в успадкуванні майна, економічні привілеї. Так було в багатьох містах Франції (Париж, Орлеан, Нант), Англії (Лондон, Лінкольн, Оксфорд, Кембридж, Глостер). Більшість європейських міст у XI—XV ст. отримали лише часткові привілеї, але й вони сприяли їхньому розвитку. Жителів міст, як правило, звільняли від особистої залежності. У міських грамотах зазначалося: "Якщо кріпосний проживе рік і один день у стінах міста і якщо за цей період господар не заявить на нього права, то він отримує назавжди повну свободу".

Комунальні революції зумовили формування керівної ролі міста над сільською місцевістю, яка встановлювалася за допомогою ринків, що вийшли з-під контролю феодалів. Через ринки відбувалося підвищення економічного та політичного статусу міських прошарків, особливо купецтва. Купці, які появилися у західноєвропейських містах в XI—XII ст., ставали найбільш активною й могутньою групою міського населення.

У XIV—XV ст. зростання великих міст уповільнилося, здебільшого виникали малі. Розвиток великих міст вів до посилення їхньої спеціалізації в торгівлі (Гамбург, Любек, Брюгге, Марсель, Бордо, Лувр, Портсмут, Брістоль) або в ремісничому виробництві (Ам´єн, Іпр, Гент, Нюрнберг, Аугсбург, Ульм, Йорк). Окремі міста поєднували обидві функції (Париж, Лондон).

Економічні функції міста. Міста Західної Європи X—XV ст. виконували передусім економічні функції. Втрачені функції експлуатації селян перейшли до міста, але при цьому змінилися методи — вони стали переважно економічними. Розвиток товарно-грошових відносин розривав замкнутий цикл натурального господарства, створюючи відкриту економіку, втягуючи виробників аграрного сектору в обмін. Місто ставало рушійною силою розвитку економіки насамперед завдяки своїй ролі як ринку, великого торгового центру.

У великих містах більшість людей були задіяні у сфері виробництва й обігу товарів. Уже в XIII ст. досягнуто високого для свого часу поділу праці ремісників: у Парижі було до 300 спеціальностей, із них 22 види металообробних ремесел, і не менш як 10—15 — у дрібних містах (переважно виробництво товарів повсякденного попиту). Найбільш поширені серед них — текстильне виробництво, виплавка й обробка металів. Виготовлення сукна і грубих шерстяних тканин домінувало серед галузей текстильного виробництва. Текстильне виробництво у містах Південно-Західної Європи, особливо у Фландрії і Північній Італії, завдяки випуску дорогих тканин, тонкого сукна, шовку, оксамиту сягнуло майже індустріальних масштабів, стимулювало розвиток суміжних виробництв, наприклад виготовлення рослинних барвників (марени, вайди, пурпуру). Більшу частину цих товарів експортували.

Нідерландські ремісники започаткували суконне й фарбувальне виробництво в Англії на початку XIV ст. У містах Франції текстильне ремесло було представлене бавовняними та легкими тканинами, темними й яскраво-червоними сукнами, які експортували на Схід. У XV ст. грецькі та італійські ткачі, яких запросив Людовік XI, започаткували виробництво шовку. Ці тканини ставали доступними для небагатьох прошарків населення, падав попит на іноземну продукцію.

Основними центрами вовняного виробництва у середньовічній Європі були райони Фландрії і Флоренції. Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північноіталійських містах і деяких містах Франції (Ліон). Значного розвитку досягло виробництво зброї, якої потребували безперервні війни в середньовіччі. У цей період розвинулася металургія — відбувся перехід від відкритих горнів до закритих печей, які забезпечували високий температурний режим і давали можливість виготовляти залізо із тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мали більшість західноєвропейських країн. Індустріального масштабу металообробка досягла в німецьких містах, більшість металу яких ішла на виготовлення зброї. Ремісник був виключно товаровиробником, вів своє дрібне, просте господарство без застосування найманої праці.

Постійне ведення воєн потребувало нових видів озброєння та військової амуніції. Розвиток із XIV ст. артилерії, використання замість кольчуг цільних металевих амуніцій зумовили підвищений попит на метал, що спричинило піднесення металургії. Однак найбільшим досягненням в індустріальній сфері було винайдення пороху і вогнепальної зброї. Перші гармати з´явилися вже на початку XIV ст., пізніше — ручна вогнепальна зброя. Наприкінці XV ст. в італійському місті Пістойє було винайдено курок, тому склалася думка, що саме цьому місту зобов´язаний своєю назвою пістолет.

Надзвичайного розвитку набуває будівництво кам´яних споруд (церкви, замки, міські стіни, будівлі, мости), що викликало необхідність становлення нових і розширення традиційних ремесел, виготовленна допоміжних матеріалів (цвяхів, замків, скла). Мистецтво будувати перетворювалось на науку. Архітектори, які будували знамениті кафедральні собори, що потребувало складних розрахунків, домагалися присвоєння вчених ступенів — майстрів кам´яного будівництва.

Розвиток торгівлі активізував суднобудування. На півночі Західної Європи споруджували кораблі для перевезення зерна, лісу. У XII—ХIII ст. побудовано кораблі підвищеної вантажності — ганзейські коккі. У Венеції будували галеаси — торгові кораблі водотоннажністю до 200 т.

У період середньовіччя вищим досягненням технічного прогресу було застосування водяних млинів у багатьох видах виробництва — сукновиробництві, обробці шкіри, пивоварінні, у виплавці металу, борошномельній справі тощо.

Професійні об´єднання. У часи середньовіччя значного поширення набула тенденція до об´єднання осіб суміжних професій у межах кожного міста в цехи, гільдії, братства. Цехи в Західній Європі виникли майже одночасно з містами: в Італії — в X ст., у Франції — наприкінці XI — на початку XII ст., в Англії і Німеччині — у XIII ст. У XIV ст. в Парижі було 350, у Лондоні — 60, у Кельні — 50 цехів. Їхні права і привілеї закріплювались відповідними документами — пожалуваннями, постановами міських властей, статутами.

Цехи як організації самостійних дрібних майстрів допомагали їм захищати свої інтереси від феодалів, від конкуренції сільських ремісників і майстрів з інших міст, що становило небезпеку в умовах тодішнього вузького ринку і незначного попиту. Цехи виконували низку функцій: утверджували монополію на певний вид ремесла: встановлювали контроль над виробництвом і продажем ремісничих виробів: регулювали відносини майстрів із підмайстрами й учнями.

Цехи не були виробничим об´єднанням, кожний ремісник працював у власній майстерні, зі своїми інструментами та сировиною. Ремесла передавалися спадково і були сімейною таємницею. У майстерні майже не було поділу праці, він визначався ступенем кваліфікації. Поділ праці всередині ремесла шляхом виділення нових професій і цехів. Позацехову діяльність у більшості міст переслідували. У майстернях працювали її власник-майстер, один—два підмайстри і кілька учнів, але членом цеху був тільки майстер. Щоб стати членом цеху, потрібно було пройти низові ступені.

Згідно зі статутами цехів, виконання яких контролювали виборні магістри — старости, кожен майстер повинен був виробляти продукцію лише відповідного виду, розміру, якості й кольору, користувався лише визначеною сировиною. Майстрам заборонялося виробляти більше продукції або робити її дешевшою, оскільки це загрожувало нормальній роботі інших майстрів. Саме тому зберігався дрібний характер виробництва. До певного часу цехова організація захищала монополію міських ремісників, створювала зручні умови для розвитку продуктивних сил, сприяла спеціалізації, кваліфікації простого товарного міського виробництва. У її межах розширювались асортимент і якість випуску товарів, удосконалювалися навики ремісничої праці.

У значній частині міст північної Європи, у Південній і Південно-Західній Франції існувало вільне, не організоване в цехи ремесло. Проте й тут регламентацію виробництва здійснювали органи міського самоуправління.

Крім соціально-економічних функцій цехи охоплювали також інші сторони життя ремісників. У разі війни вони виступали як бойова одиниця. Цехи, будучи своєрідною релігійною організацією, мали церкву або ікону в церкві, каплицю, спільну казну, із коштів якої допомагали ремісникам та їхнім сім´ям у разі захворювання чи смерті годувальника. На загальних зборах розглядали питання порушення статуту. Усі свята цехи проводили разом. Як об´єднання економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва та збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників, цехи в Західній Європі до кінця XIV ст. відігравали прогресивну роль, відповідаючи досягнутому в той час рівню продуктивних сил. Однак з кінця XIV ст. у міру розширення внутрішнього й зовнішнього ринку вони стали загрозою технічному прогресу, оскільки прагнули зберегти малі виробництва, заважали вдосконаленню виробничих процесів через побоювання конкуренції.

Окремі майстри розширювали виробництво, змінювали технологію, збільшували кількість найманих робітників. Зростала майнова диференціація. З одного боку, в цехах виділялися заможна верхівка і прошарок бідних майстрів, які повинні були працювати на власника великих майстерень. Вони отримували від заможних майстрів сировину та віддавали їм вироби.

З іншого боку, відбувалося розшарування всередині ремесла на старші — багаті і молодші — бідні цехи, підлеглі й позбавлені самостійності. Найчастіше це відбувалося у великих містах. Щоб звузити своє коло й отримати дарового робітника, майстри завищували строк навчання, доступ до статусу майстра був майже закритий, звання підмайстра стало спадковим, з´явилися вічні підмайстри. Майстрами могли бути тільки близькі родичі членів цеху або ті, хто сплатить великий внесок, що сприяло процесу замкнутості цехів. У XIV—XV ст. вони стали стримувати розвиток продуктивних сил. У середньовічних містах у цей період посилилося соціальне розшарування, як особливий стан конституювалося бюргерство (повноправні "громадяни міста"). Повноправними вважалися ті, хто отримав у спадок або придбав міське громадянство, мав міські привілеї: право на проживання, на угіддя міської общини, придбання нерухомості. Для того щоб стати бюргером, треба було бути особисто вільним, заплатити внесок, мати майно, яке оцінюється не нижче визначеної вартості, брати участь у міських виплатах. Виконати всі ці умови могли тільки заможні люди. Це був процес зародження буржуазії і формування вищої форми виробництва — мануфактури.

Отже, міста в епоху середньовіччя відігравали значну економічну роль, стали центрами розвитку товарно-грошових відносин, носіями ринкових елементів.