Етапи становлення і характерні риси. У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська та родоплемінна. Розрив між ними був великий. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходило до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку.

У новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується у найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, установлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, формування феодальної ієрархії, значний розвиток ремесел і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час впроваджувалися технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування та ін., формуються централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, проте, на нашу думку, вона повністю дає змогу врахувати зміни, які відбувалися у феодальному способі виробництва в Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування;

— різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

Ці характерні ознаки не вичерпують усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника пануючого класу, пов´язаною з обов´язками несення військової служби та інших повинностей на користь вищого сеньйора. Сеньйор також вважався власником цього феоду. Така специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії та особистих васально-ленних зв´язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, що стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, яку безплатно, безеквівалентно привласнює землевласник. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента в поєднанні з продуктовою. У XI—XV ст. у зв´язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд із попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селянам і жили за рахунок натурального та грошового оброків. Цей процес, що дістав назву комутації ренти, вів до зростання економічної незалежності селянського господарства.

На думку сучасних дослідників, процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший — як результат синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного та варварського суспільства (Північно-Східна Галлія, ряд південнослов´янських народів). Швидше розвивалися ті регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу знаходив вираження у використанні рабів за патріархальним типом як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, усе більшому розвитку мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий — так званий безсинтезний шлях генезису феодалізму, який проходив без греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).

 

Основи феодального ладу у Франкській державі. Як класичний приклад еволюції феодального способу виробництва починають розглядати Північну Галлію, де у 486 р. виникла Франкська держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.) У V—VII ст. н. е. тут правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. — Каролінгів.

Про державу франків меровінзького періоду основні відомості можна почерпнути із судебника "Салічна правда" (кінець V ст.). У землеробстві панувало двопілля; вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боронували, посіви пололи; почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — дрібних вільних землевласників, які складали общину. Будівлі та присадибні ділянки перебували у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадковими ділянками міг тільки колектив общини. Ліси, пустирі, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні.

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод — у франків виникла наприкінці VI ст. Це вело до поглиблення майнової й соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона із колективу великих сімей перетворилася в сусідську общину-марку, до якої входили індивідуальні сім´ї. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Два шляхи розвитку були характерні для періоду формування великого землеволодіння. Перший — за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті. Другий — за рахунок майнового розорення селян-алодів, що були вимушені віддаватися під патронат великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність.

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII— IX ст. Зростання великої земельної власності прискорилося, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, формувались основні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартела (714—715). У зв´язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування-бенефіції робляться не навічно, а на термін служби або довічно і потім їх можна переказати іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов´язаного з обов´язковим несенням військової служби.

Ця реформа, по-перше, зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки землю давали зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв´язки між тим, хто дарує, та бенефіціарієм і сприяла встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, давав останньому клятву на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності.

Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли в поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте феодали не були заінтересовані в тому, щоб селян зганяли із землі, яка тоді була єдиним джерелом існування. Навіть втративши алод, селяни брали у феодалів землю в користування на умовах виконання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарії — умовне земельне держання, яке великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або платити оброк.

Було три види прекаріїв: а) держатель отримував усю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику й отримував її на умовах відробітку панщини та оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу в разі потреби; в) віддаючи землю, держатель одержував більшу площу землі.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. До зростання особистої залежності вів акт комендації і концентрація політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактично оформляло позаекономічний примус.

 

Формування сеньйоріального господарства. У VIII — на початку IX ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина — сеньйорія. Розміри її були різні: великі — кілька сот гектарів і більше (3—4 тис. селянських дворів); середні (з 3—4 сотнями дворів); дрібні (кілька десятків дворів). Як засвідчує "Капітулярій про вілли" Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині ділилася на дві частини — на панську або домен (становила приблизно 25—30 % площі), до якої входили панські орні землі, і землю, яка перебувала в користуванні залежних селян і складалась із наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2—3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Селянські господарства включали двір з будинком, будовами, орним наділом, інколи із садком і виноградником. Селяни користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами.

Залежне селянство каролінзької вотчини ділилося на три групи: 1) колони — їх було більшість — особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; 2) раби-серви — поземельно й особисто залежні; 3) літи, які посідали проміжне становище, перебуваючи під патронатом якого-небудь феодала і тримаючи наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стиралася і селяни злились у єдину масу залежних, що платили оброк і відбували панщину.

Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним. Усю продукцію, за окремими винятками, споживали всередині вотчини, продавали періодично лише надлишки, а купували те, що не вироблялось у вотчині. Проте торгівля не справляла значного впливу на загальний рівень економічного життя.

Каролінзька імперія розпалась у 843 р. на Західно-франкське королівство, що поклало початок Німеччини і Середньої Франції, до якої входили землі вздовж Рейну, Рони та Італії. Розпад великої держави є свідченням завершення процесу феодалізації франкського суспільства. Будь-яка країна Європи являла собою систему вотчин, кожна з яких була за суттю суверенною державою. Феодальна роздробленість — вагома ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізація — це перетворення алоду в утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних та кріпосних держателів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів.

У X—XI ст. у Франції пануючий клас повністю відділився від інших прошарків, монополізувавши всю власність на землю. Це було відображено у правовій нормі "нема землі без сеньйора". Під їхню владу потрапляли общинні угіддя, за користування якими залежні селяни тепер відбували визначені повинності. Оформлялися баналітетні права сеньйорів: монополія на піч, виноградний прес і млин, які раніше були в колективній власності общин. У завершеному вигляді склалася феодальна ієрархія.

Значна частина доходів ішла на задоволення престижних потреб феодала. Інвестиції становили лише 6—10 % доходу. Здебільшого ці кошти витрачалися на придбання важких колісних плугів, пресів для виготовлення вина, олії, на будівництво печей для хліба, млинів, доріг, мостів, ринків, ярмарків. Селяни зобов´язані були користуватися цими об´єктами за визначену плату. Навіть у сільській таверні подавали вино і пиво, з яких утримувався збір на користь власника землі. Ця система давала змогу феодалам одержувати додатковий дохід і називалася баналітетною.

Формування феодальнозалежного селянства завершилося в XI ст. Основною категорією стали серви, поземельно й особисто залежні від сеньйорів. Збереглась невелика група селян-віланів, які були особисто вільні, але перебували в поземельній і судовій залежності.

Значний прогрес у розвитку продуктивних сил і підвищенні продуктивності сільського господарства спостерігався в X—XIII ст. Поліпшився обробіток ґрунту (оранка до чотирьох разів), поширилося трипілля. Розчистки під ріллю перелогових земель і лісів набули масового характеру. Аграрна економіка розвивалася переважно екстенсивним шляхом. Відбувалася так звана внутрішня колонізація земель. Використання мінеральних добрив — відомих у цей час вапна й мергелю (осадна гірська порода) — обмежувалось районами їх добування. Органічних добрив було мало, оскільки переважало пасовищне скотарство. Про дефіцит їх свідчив той факт, що будь-який слуга феодала отримував як нагороду "гній від однієї корови та її теляти". Розширення посівних площ і зростання врожайності (у Франції, за даними 1321 p., пшениця давала урожай 1 : 11,6) супроводжувалися підвищенням продуктивності праці й утворенням додаткового продукту. Сеньйорам стало вигідно отримувати ренту у формі частки селянського врожаю. Тому в XII—XIII ст. вони почали ліквідовувати панські розорювання та практикувати роздачу всіх доменіальних земель на утримання селянам.

Поширилася так звана чиста сеньйорія. Продуктова рента дуже швидко змінилася грошовою, оскільки французькі села зазнавали щораз більшого впливу з боку міст.

Основним постачальником продукції на ринку став селянин. Це дало кілька наслідків. Уже в XII ст., маючи значні кошти, селяни почали викуплятися з неволі. Умови викупу були дуже тяжкими, особливо в церковних феодалів. За користування землею, яка залишилася у власності феодалів, селянин платив грошову ренту — ценз, тому його почали називати цензитарієм, а його ділянки — цензивою.

Феодали зберігали судову владу над селянами, але як вільні люди вілани-селяни могли звертатися до королівського суду. Стати вільним селянин міг також за участь у хрестових походах. На зміну становища селянина значний вплив справляла класова боротьба.

Розвиток ринкових відносин привів до зростання диференціації селянства. Можливість закладати або продавати цензиву призвела до того, що в XIV—XV ст. з´являються збіднілі селяни. Неспроможні виплатити свій борг, вони змушені були найматися на роботу до сеньйорів, а також до заможних сусідів. Так виник клас найманих робітників. У цей самий час виник новий вид селянського утримання землі — оренда. Сталися зміни і в становищі панівного класу. З XIV ст. головною формою зв´язку між сеньйорами та їхніми васалами стало не умовне земельне дарування, а так званий рентний феод, коли васал отримував за службу не відповідну ділянку землі, а тільки ренту з неї.

Набула поширення система феодальних контрактів, коли васал за службу отримував лише грошову винагороду. Панство все більше зосереджувало свої інтереси не на веденні господарства, а на військовій та адміністративній службі. Отже, васальні зв´язки відривалися від земельних держань і перетворювалися на грошові відносини, що призвело до розпаду попередньої феодальної ієрархії.

За рівнем розвитку від Західно-Франкської держави в IX—XI ст. значно відставали німецькі герцогства, хоча тут з´явилися великі земельні власники і залежне від них селянство, але процес феодалізації протікав повільно. Довше збереглася алодіальна власність різних станів суспільства, в тому числі вільних селян, у поєднанні з денними володіннями. Лени (те саме, що франкські феоди) більш тривалий час (до XI ст.) залишалися не спадковими.

Особливо важлива роль у процесі феодалізації Німеччини, на відміну від Франції, належала єдиній ранньофеодальній державі з сильнішою владою, тому період феодальної роздробленості почався в Німеччині значно пізніше.

У VIII—IX ст. особливістю аграрних відносин було те, що тут не селяни отримували землю від феодалів, а навпаки, ранньофеодальна вотчина освоювала вільне село. Селяни поступово втягувалися в залежність, виникли села "змішаного типу", в яких були володіння одного або кількох вотчинників, наділи вільних селян і господарства залежних кріпосних.

Таке село зберігало порядки сусідської общини-марки, що пояснює сповільнення аграрного перевороту в Німеччині, який завершився лише в XI ст. Як і у Франції, тут складалися великі та малі світські й церковні вотчини, експлуатація селянства здійснювалася частіше у формі панщини й оброчних платежів.

Період завершення феодалізації в німецькому селі був пов´язаний із розвитком політико-правових інститутів імунітету та баналітету. Для селян це означало спочатку судову, а потім вотчинну залежність від феодала. До кінця XI — початку XII ст. змішане село перетворилося у феодальне.

Феодалізація землі зумовила появу серед селян особисто залежних манципій і сервів, частина яких працювали на землі, а частина були дворовими людьми феодала, поземельно залежних прекаристів і особисто вільних власників своїх наділів — алодистів. Відбулося розшарування і серед пануючого класу, у X ст. сформувалася ієрархія король — князі — вільне панство, у X—XI ст. з´явилося рицарство.

Розвиток продуктивних сил, піднесення міського ремесла, як і у Франції, втягнули німецьке село в товарно-грошові відносини, що викликало зміни в аграрних відносинах. Зростання населення породжувало земельний голод. Ця проблема вирішувалася за рахунок внутрішньої та зовнішньої колонізації. У XII—XIII ст. відбувся розпад старої вотчинної системи і виникла чиста сеньйорія. На відміну від Франції, де селяни зберегли права на свій наділ, у південних і північно-західних німецьких землях селяни перетворилися в орендарів — майєрів. У південно-західних районах збереглася так звана закам´яніла сеньйорія з доменом, спадковими селянськими держаннями і панщиною, хоча й тут відбувався частковий перехід до грошової ренти. Це привело до зникнення найважчих форм особистої залежності селян, багато з них здобули особисту свободу, але часто цей процес супроводжувався втратою спадкових прав на землю. Посилилося розшарування селянства.

Розвиток ринкових відносин у XIV—XV ст. все більше втягував у ринкові зв´язки селян і феодалів. Проте на початку XIV ст. в економіці Німеччини, як і в усій Західній Європі, спостерігалися певні ознаки занепаду. Негативні наслідки спричинили характерні для цього періоду "ножиці цін" — високі ціни на ремісничі вироби і низькі на сільськогосподарські продукти, особливо на зерно. Ситуацію загострила епідемія чуми у 1348—1349 pp., епідемії 60—70-х років, війни, ряд неврожайних років. Зникла майже 1/5 частина поселень. Зменшення населення зумовило невигідність у широких масштабах товарного зернового господарства, що вело до скорочення посівних площ. У розвитку аграрного сектору Німеччини в XIV—XV ст. намітилося дві тенденції. Перша характерна для раніше колонізованих земель на схід від Ельби, друга — для земель на захід.

На схід від Ельби було багато вільних селян, які утримували 2/3 орної землі. Рицарство, намагаючись збільшити прибутковість своїх володінь (почав зростати попит на хліб для вивезення його за рубіж, особливо в Нідерланди), почало зганяти селян із землі та використовувати їх на панщині. Це поклало початок масовому особистому закріпаченню наприкінці XV ст. як бідняків, так і заможного селянства.

Перебудова вотчини на захід від Ельби зумовлена частковою або повною відмовою від панської оранки, що поліпшило становище значної частини селян. Тут склався прошарок вільних заможних селян — майєрів. Вони вели господарство на великих наділах площею 20—40 га, платили великі чинші та використовували працю бідних селян. У Південно-Західній Німеччині, де панувала чиста сеньйорія, переважало дрібне селянське господарство, феодали намагалися погіршити умови оренди, використовували особисті й судові повинності селян, прагнули відновити їхню особисту залежність, що призвело до селянських бунтів.

 

Феодальна власність в Англії. На відміну від країн континенту, для Англії характерний безсинтезний шлях розвитку феодалізму, що зумовило відносно повільну феодалізацію, яка завершилася в XI ст. На початку середньовіччя англосакси жили общинами. Природні умови й периферійне становище гальмували розпад первіснообщинних відносин. Аж до XI ст. основну масу населення становили вільні селяни-общинники. У їхньому володінні перебували достатньо великі наділи землі — гайди, приблизно 50 акрів. Це передбачало наявність великих патріархальних сімей і затримувало виникнення в Англії вільно відчужуваної земельної власності на зразок алоду.

В Англії у VII—VIII ст. феодальна власність зароджувалася в основному внаслідок масових королівських дарувань землі дружинникам і церкві або права збирати з окремих ділянок королівських володінь побори. Земля, доходи від якої передавали кому-небудь, називалася бокленд. Із його появою виникало велике феодальне землеволодіння, бо право на отримання доходів швидко перетворилося на право власності на цю землю. Селяни ставали залежними, хоч і зберігали особисту волю. Великі церковні і світські землеволодіння утворилися в IX—XI ст.

Виникнення й утвердження приватної власності общинника на наділ із правом відчуження в IX ст. сприяло виділенню малих сімей, що стало причиною дроблення наділів (замість 50 виділялося 10 акрів) і стимулювало майнове розшарування. Багато селян опинилися в поземельній залежності від лорда. Якщо ж лорд отримував судовий імунітет над певною територією, то її жителі потрапляли в судову залежність. Така територія перетворювалася у феодальну вотчину — манор.

Норманське завоювання (французько-норманські феодали на чолі з герцогом Нормандії Вільгельмом) Англії в 1066 р. прискорило феодалізацію, оскільки французький феодалізм був більш зрілим. Захопивши землю та політичну владу, завойовники встановлювали звичні їм порядки. Господарство, судячи з проведеного в 1086 р. англійського поземельного перепису ("Книга Страшного суду"), основувалося вже на панській праці залежних селян. Більшу частину становили вілани (схожі на французьких сервів), які мали повний наділ землі (30 акрів) або його частину, відбували панщину, вносили натуральні й грошові платежі. Були також бордарії — залежні селяни з наділом, меншим, ніж у віланів (7—15 акрів), котери — залежні, дрібні селяни, які мали наділ (2—3 акри присадибної землі) і працювали переважно пастухами, у кузнях, теслями. Найнижчу категорію селян становили серви — дворові люди, які не мали наділу землі. Вони виконували різноманітні тяжкі роботи. Лишалось і багато особисто вільних — фригольдери. Протягом XII ст. основна частина селян перетворилися на віланів, головним обов´язком яких була панщина 2—3 дні на тиждень, оброки, низка свавільних податків, церковна десятина. Удосконалення землеробства в XII—XIII ст., збільшення орних земель, зростання попиту на вовну прискорили розвиток товарно-грошових відносин. Під впливом цього розвитку намітилися дві тенденції. Одна — до зменшення власних поміщицьких орних земель і збільшення земель, які передавали в наділи селянам за грошову плату, особистого звільнення селян і комутації ренти. Біланів переводили на становище копигольдерів — держателів землі за копією, звільняли від найбільш тяжких форм особистої залежності, переводили на натуральний або грошовий оброк. Власники деяких манорів переважно використовували працю батраків, у ролі яких виступали котери. Друга тенденція — до розширення доменіального господарства, зростання панської експлуатації, посилення особистої залежності віланів. Це було наслідком зростання експорту вовни й зерна, значний прибуток від якого мали феодали.

Комутація ренти в XIV—XV ст. сприяла тому, що селянське господарство стало конкурувати з доменіальним. Це ставало невигідним, феодали все частіше відмовлялися від панщини, що призвело до нестачі робочої сили. У цих умовах держава ухвалила низку законів (1349, 1351, 1361, 1388 pp., відомих як "робоче законодавство"), за якими всі особи від 12 до 60 років, хто не мав засобів до життя, обов´язково повинні найматися на роботу. Невиконання закону загрожувало ув´язненням. У такий спосіб феодали намагалися розв´язати проблему залучення робочої сили, повертаючи у свої манори віланів, що від´їхали до міст. Це викликало низку селянських повстань (найбільше 1381 р. під керівництвом Уота Тайлера). Незважаючи на свою поразку, селяни отримали право викупу. Наприкінці XIV — на початку XV ст. більшість із них стали вільними.

Звільнення селянства стало причиною ліквідації доменіального господарства, землі почали здавати в користування або оренду. Дрібне селянське і поміщицьке господарство нового типу стало основним постачальником продукції на ринок. Наприкінці XV ст. виділилася верхівка селянства, яка в Англії становила 15 %: йомени. У цьому середовищі поширювалася фермерська оренда. Появилося нове дворянство — джентрі, що майстерно пристосовувалося до нових умов ринку.

Як бачимо, у V—XV ст. аграрний сектор західноєвропейського регіону мав деякі спільні риси: насамперед формування великого феодального землеволодіння — англійський манор, французька й німецька сеньйорія, які оброблялися працею різних категорій залежних селян (сервів, віланів, котерів, копигольдерів); розвинута система імунітету та васально-ленних відносин; виникнення міст і розвиток товарно-грошових відносин; тенденція до посилення впливу товарно-грошових відносин на аграрний сектор: поступове згортання доменіального господарства феодалів, зростаюче значення натуральної, а потім грошової ренти, звільнення селян від особистої залежності, посилення їхнього майнового розшарування, зростання економічної ролі сільського господарства.